Підсумки читацького 2023-го підбиті, rozliczenie з минулим роком принаймні напозір відбулося, тож...
Тож нарешті покажу вам першу книгу, яку придбав цьогоріч.

Це збірка віршів "Книга мовчань" поетки з Чернівців Марини Горбатюк. І це саме та поезія, якої особисто мені хотілося би в нашій літературі більше. І ще більше. Звісно, смаки в усіх різні, але ви самі маєте змогу познайомитися з творчістю поетки - завітавши до її телеграм-каналу.

До речі, в оформленні обкладинки збірки використано картину самої авторки. А ще книга вийшла у серії "Третє тисячоліття: українська поезія", з якої у мене є "Кров і легіт" геніального Василя Герасим'юка.

Слова
застигають в повітрі,
вдаряються в небо, сипляться градом,
впадáють в провалля
взаємновіддалених днів,
відлунюють в мозку; у тіні ліхтарниць хитається памʼять,
отруєна часом затьмарення –
і

на землях забутих чи зайвих
примарність впетльовує серце,
і / ти:
ще блудиш наосліп, на дотик, навзаєм,
торкаючись знаних – небачених
снів

у темряві сіро-зелених лікарень
і зон[санітар]но-заблуканих мрій,
де [мертво-]народження родить багряні,
обвислі від соку і спеки сади,
хитається спокій у гронах криштальних:

оглушує сенси, одзвонює біль
удару під ребра холодним багнетом –
небаченим, втім, нескінченно тривким;
приймає в тенета липкі, невагомі,
у простір повздовжних прозорих рубців.

Надходять пустóти. І сáмість (як сáмість)
вирощує маки у скронях. А дим
втискається в атоми тíла – фундамент
складається дóлі, як кáртковий дім.

Міжсвіття надщерблено скалиться. Далі –
примхливість суворого не[(з)до]буття.
Харон захлинається водами. Мáбуть,
росте усередині тéрня.
Життя.

03.02.2024

Молись на це небо, мій світе лукавий.
Над нами – мільярди галактик.
Тремтять
дзеркально обернуті сфери.
Навзаєм
загострює простір голками.
Горять
бузкові суцвіття таємних позначень,
прихованих сенсів, заблуканих слів.
Всі доторки – ніжно-наївні, неявні
обітниці права на сотні життів.
На кінчиках нігтів лишається памʼять,
заболеним вузликом в шиї часів
незнано-далеких, прозорих, примарних,
залізно-холодних плацкартів. У сни,
обʼєднані ланцями в грона спокути,
приходять навпочіпки люди світів:
мовчазно торкаються серця у грудях –
і з них проростають червоні вогні.
Ведуть за собою всесильних і рівних – нащадків з холодним сталевим чуттям,
що твердо ступають на госте каміння,
і всесвіт охоплюють тінню лиця.

Вечір – як вечір – помножує втому,
у вікнах зринають чиїсь ліхтарі.
Тривожно й судомно стискається в горлі
пружина солона й гірка, наче ніч.
І вітер поволі обпалює тіло
цілунком останніх несказаних слів.

Щось в ребрах зламалось.
Щось встигло вцілíти,
щоб досвідом стати.
Чи памʼяттю днів.

08–11.02.24

Жити в часи, коли слів про любов
значно менше, ніж болю, а дерма
стягує нутрощі плівкою
синіх чутливих падінь.
Трóща розбурхує спокій,
терпко впивається в тебе.
Темрява сіє зневіру
в полі знелюднених днів.

Крихкість червоних прожилок
вже розливається в оці.
Білі зіниці миршавих,
чорних од віку майстрів:

смерть насуває зі сходу,
тягнеться глевким болотом –
і проростають шпигачки
гострими голками вглиб.

Піниться в нутрощах трунок,
відчай холодний, знемога,
тягнеться довгим потоком
в річку забутих життів.

кат захлинається вітром,
мороком, тишею, сонцем:
цілиться довго й завзято
в тінь відображення, і –
з кутиків рота стікає
цівка густа. Усе твердне.
Ніч огортає покровом
цвинтар мовчазних могил.

Жити в часи, коли зéмлі
кровʼю просочені. Море
блідо-червоне, буремне
вже підступає до ніг.

Все починається знову:
сніг розмиває кордони,
маятник цілиться в прірву
світ ціпеніє, і щось
знову приглушено терпне
зліва між ребер. До вени
тягнеться нитка у голці,
і прошиває наскрізь.

18–23.02.24

Чиїми сльозами
наповниться море,
коли ти вийматимеш гільзу
розірвану
з серця? Тому, хто навпроти,
розсічених ран
не позбутись.

Твої опівнічні пустелі
виблискують гострими голками,
колють,
встромляють шпигачки між вени,
стікають молочними ріками долі –
до втомлених спекою ніг.
Той, хто навпроти,
розпечених шрамів на тілі
ніяк не уникне:
так сказано було пророком
прийдешньої ери –
і сталося слово мовчанням,
і сталося більшим, ніж
тиша.

Така нескінченна тиша
наскрізно проймає тіло.

І сталося слово… криком.
І раптом відбулось
спадом:
нікого немає більше
у місті примар і марень,
у місті минулих звершень,
у місті любові й втоми.
Ніщо не стається вперше.
Нічого ніхто нікому –

слова імігрують в строфи,
позбувшись питомих значень,
і так незбагненно тонуть
в глибинах твого пізнання.

Весна не приходить вчасно,
вона заливає землю
дощами й сльозами смертних,
які, втім, сміються з правил
на право останніх речень.
І з часу, що бʼє між ребра
разючим дзвінким багнетом –
ніщо не буває просто,
ніщо не спадає з неба,
ніщо не зникає в довгих
вузьких
коридорах
смерті
немає уже і не буде,
це місто стає нам домом,
вростає у наші жили –
і морок поволі тане
у Леті примарних значень.

Над нами палають сфери
космічних вітальних згуків,
і птах – білокрилим летом
стинає з дерев полуду.

24.02–18.03.24

Якоїсь ночі наснилася назва для моєї другої книги, і я ще подумала «О, вона прекрасна». Але не можу згадати))

Боже памажи
Я хочу видатись у ВСЛ.
ВСЛ не хоче, щоб я у них видавалась.

Так шо збірка відкладається на сто тисяч років

На прóстих брудних манжетах
застояні плями. Тонко
натягнута нитка дерми.
Удари стинають. Довго
хитається куля темна
у товщі води. Повторна
полуда наївних знаків
приходить у дім зі сходу,
стискає у кігтях серце,
вкриває усе-світ, сонце,
моє мертвородно-тепле,
зрізає багрянородно.
Стеблом огортає руки –
і вʼяже так терпко й стигло
обличчя і очі – рухи
наївні й пусті. Незримі
відлуння торкають шкіру,
мережать її повздовжно

зсередини – точно й тихо
подроблений камінь. Ношу,
мов майстер, що точить твердість,
збиваючи пальці в мʼякоть,
і мітить собою скелі –
на вістрях кутів. І тягне
сліди тютюнових марень
в обличчя німого Бога,
що мусить зʼявитись з нього ж,
за образом майстра. Довга
ця сповнена втрат дорога –

у сірих прозорих спальнях
заховані чорні тіні
між плямами вікон, темні,
із ранами крил на спинах.
Приходять у сни вітально,
нашіптують поле мріянь,
вливаються в очі краплі,
наповнюють аж по вінця –
і тонеш у морі ночі,
у світлі прийдешніх сходів
небесного тіла-сонця,
що спалює простір, трощить
вугільні обвалля в ребрах
і низки ниток у скронях.

Та гра ще триває.

Терпнеш,
чекаючи свого ходу.

22.03–07.04.24

День вистигає під сонцем,
відтак
вихиляє у трунок ночі
безмір зчорнілих годин:

ступаєш у них, наче в море,
холонеш,
обпалений спекою першого «я»,
що рветься назовні крізь товщу і води,
розбурює кров, що прагне життя
вернути у вени свої допотопні
фотонами памʼяті. Тиша і шлях
до світла в кінці усіх замкнено-довгих
тунелів. Судини
стискаються
враз.

Між ребер ритмічно так, трепетно ходить
годинник – зраховує відстані й дні.
Незнаними пальцями блудиш по тілу –
мʼякій оболонці загаслих світів,
що рухають кульки нейронних міжплетень
у напрямку тиші або забуття.
Дзеркало темряви світить у себе.
Чуєш як в стінах мігрують слова.

Подвоєний час [утрачених] снів,
загублених течій,
залишених значень –
стає неприродно гнучким і тривким,
сплутує виміри в місиво марень.

у надрах прозорих наземних світів
поволі згасає одвічне багаття
наївно позбавлених сенсу складів:
мережаться звуки прийдешніх ударів
у криках минулого, в згуках птахів,
у радощах, в спокої, в світлі причастя
до всесвіту інших, безмежних життів.
У часі прийдешньому, в мéнтах міжчасся –
ти ґвинтик планети, осердя. Ти – дім.
Ти вранішній промінь, ти сонце, ти щастя.

Торкаєшся шрамів – і чуєш як в них
поволі вмирають знесилені змії
сумніву й страху. І я – уже ти.
Ave, serpentēs.

День догоряє.

06.–19.04.24

Пост[реалістичне]

Розповзається стінами світло німих силуетів,
і спадає долівкою тиха сумирність чи сум.
Захлинається сóляне море октав і сонетів,
прісноводними нитками стягнене. Струм.

Струменить під землею нове джерело світорухів,
і стикаються, стóчивши вістря, його поплавці
межи ребер-хрящів, межи пазурів – точиться в нутра
до ядра першочасу і невідей,
тьмяних садів.

Над життям нависають первíсні заскочені згуки,
і молозиво ллється із цівок небесних, і сіль,
осипаючись дзвінко в кристалах, лягає у руки,
виростає горою – до неба, до сонця чи зір.

Залишаєш усе, першородних зрікаючись прав(ил),
і вдаряєш кинджалом не в тіло,
а в корпус гори
камʼяної. Приймаєш відлуння
і право –

на довічне вигнання. Віддаленість схилів.

Степи
огортають покровом холодного стерня. Долоні
убирають у пори струмки нескінченно-солоних ґрунтів,
розтікається море судинами темних і довгих,
незахищених ринв. І забуті ключі
від будівлі, що звалася домом –
лежать собі дóлі,
наче звір розпростертий в високій траві,
що відблискує хижим, натомленим оком – і тоне,
не зустрівшись із відблиском вікон.

В тобі –
щось відбутися має, щось вже відбувається. Досить.
Набираються сили і квітнуть прадавні сади.

Але ти залишаєшся,
втомлений, стиснутий, босий,
і мовчазно проходиш
власний шлях, що прокладений був
кимось мудрим
з творців.

20.04–27.05.24

Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.

Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.

[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]

Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.

Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.

28.05.24

Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.

Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.

Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.

02–18.06.24

Захлинаєшся, задихаєшся,
западаєш у ніри. Запахи
незнайомі і знані. Зáки ще
не відразило. Не зламалося.
Упиваєшся, звіром дивишся
на узбіччях забуті згарища.
Зимно віються перші звірення
про терпке, нетривале. Згадуєш
перші доторки. Звідкись крапають
літніх злив обважнілі кетяги.
Задивляєшся, знову падаєш
у затьмарення. Чи в поезію.
Підперезані судді змахують
над тобою – залізним молотом,
і відлунюють в скронях зламано
першодзвонами перші спогади.

Тут зімкнулись усі незаймані
переплетення нервів, звичаїв.
Залишаєшся в тиші замкнених,
очужілих, холодних пристаней,
і зникомих затерплих задумів:
закрадається сумнів з ночі ще,
затискаєш в долоні зайве щось –
захлинаєшся, в водах топишся.
Пристаєш до стіни, зливаєшся –
знову крок поза кроком сунешся
до міжграт поміж звʼязок. Здáлась би,
але здатись не можна: зрушення
вже відбулись на рівні сонячних
поміжплетень. Збираєш залишки
з поля бою – за мить до зіткнення
затискається лезо. Згадуєш,
затискаєшся в стіни. Змушуєш
знову битися, знову рухатись
своє серце завмерле, зіткане
із прожилок земної сутности.

І злітають над дахом, крилами
розтинають гарячу зніченість
небосхилу і далей – зливи ці
проливають струмки і річища.
Вислизають із нір зигзаґами,
і ховаються в ринвах. Зміщення
відбувається – й знову згадуєш
вже забуте у чашах вічности.

19.06–08.07.24

Заплющуєш очі, торкаєшся значень, зіткнувшись із простором,
дробиш кістки. Ребра відлунюють
тріскотом, наче
обсохлі й запалі гілки. Суховій
нанизує краплі холодного поту,
що вільно стікає з чола на щоку.
І хочеш ввійти в себе – ніби у воду.
І вирватись з себе – наче з пітьми.

А світ вже набувся, напився солоних
потоків твоєї страшної ганьби,
і час віддаватися світу – допоки
ще можеш щось вибрати з нутра.
Пливи! Пливи, не спиняйся, не падай в провалля,
у чорні глибини, – тримайся собі,
стискаючи зуби до крихкости, хай би.

Усе занепаде – залишиться плід,
отруйно-солодкий, із дерева роду,
що компасом стане і світлом у тьмі.
Втискай в нього кінчики пальців,
висотуй
наповнені цівки пізнання
в собі. Занурення мусить відбутися.
Всоте: повинно. Повинне. Хто винний? О ні!

Спливають хвилини, неначе епохи.
Згасають у небі багряні зірки.

Мовчи, не порушуй святого безслівʼя,
безмежжя й безлюддя. Мовчи вже, мовчи!

Застукано в вікна твого межиліття –
і падають долі погруддя.
Божків.

15.07.24

+1 в колекцію відмов)
Клас

А якщо все трапиться нічим?
Якщо світ огорнеться у чорну скорботу,
що буде твоїм домом, людино?

Якщо чорне й біле набуде нового забарвлення?
У темряві ж-бо немає світла
як такого..

Якщо темрява западатиме в очі,
якщо вивертатиме нутра болем,
що буде твоїм у цьому
загуслому танці безсмертя?

Коли
розпадеться всесвіт, мов куля,
й стане
пристанком смутку?
Коли
криниця для спраглих
наповниться мороком бруду?
Коли
небесне склепіння
займеться блакитним вогнем?
Якими словами заповняться сірі провалля
міжмовних позначень?

Та доти, людино,
тримайся за нитку безмежжя,
шовкову,
уплетену в ніжну структуру буття.

Бо коли
усе трапиться нічим,
ніщо вже не вийде з нічого –
лише світ, огорнений у чорну скорботу,
промовлятиме тишею.

18–19.07.24

Світ виникає із темряви. День
проростає залізним клоччям
і впивається в тіло – мʼяке й нетривке,
щоб наснажити шкіру болем.
Протікають у венах, мов діти дощу,
півпрозорі протоки крові,
і багряніє нутро, просячи сну:
обважнілого й тихого. Довга
розрослася дорога на північ – до гір,
що зростаються з небом і ніччю.
Мертвороджені топоси сіють свій дим
в безнадійні зіниці. Тіні
огортають покровом німого тепла
кожен атом твій, кожну клітину –
і вростають у ребра багряні сліди
сотень досвідів, доводів, криків.

Виливається свідчення давніх життів
на папір палімпсестами. Гинуть
у проваллях, у темряві, в дірах морських
хижі звірі із пащами-крильми.
Розтуляють зіниці оплаканих знань
і окреслюють час на папері.
Набираються силами бруньки, тремтять –
і вростають у вени та нерви.

Сині óбручі слів огортають тебе
у покрови німого стану –
висипаєшся бісером, попелом – ще
опадаєш на ґрунт дощами.
Розчиняєш себе в структурі землі,
і єднаєшся з нею в цíле.
Напуваєшся досвідом, силою – ти
є породженням волі сильних.
Мертвороджений світ твій поволі мовчить
в передпóкоях вищої віри.
І здригається маятник, дзвінко скрипить –
над душею розчахнуто вирій.

Огортають вологою першого дня
давні спогади про непомерлих –
і шукаєш себе у прозорих очах,
та торкаєшся поглядом.. межі
не перейдено ще. Затискаєш в руках
дрібно списані стоси паперів –
і лягаєш у ліжко, у трави, у жах,
щоб прокинутись ворогом смерти.

12.07–01.08.24

На кордонах і межах доторків,
уплітаючись у міста
і вростаючи в темінь –
всотуєш
безнадійно-німі слова.

Пробивається з ночі кіптява,
і сіріє рожевий дим.
Під червоним потоком вічности
тонко кришиться світ навпíл.

В очужілих обличчях губишся,
і вдивляєшся в очі – їм
не судилося тишу чути ще,
ну а ти замовкаєш – і

пробиваєш легені спазмами,
хижим страхом лишитись ТУТ.
Все навколо знайоме й згадане,
але ти вже забутий. Звук

долинає назовні й терпне десь
між реберних хитких сплетінь.
Ти повзеш, як мураха, й черевом
відчуваєш [під тілом] світ,
що твердіє, мов сіль – кристалами
осипається з гір. Моря
напуваються білим маревом –
і виходять за межі. Так
розростаються кóла пíнисті,
поглинають найлегший шлях –
і шукаєш дорогу звіра, щоб
розірвати фантомний знак.

04.08.24

Час
розламується надвоє,
падає дóлі
із тріском,
наче налитий соком кавун.

Впиваєшся в тіло,
виймаючи пальцями мʼякоть,
стікають обличчям цівки прозоро-червоної крові –
і ти напуваєшся нею, ніби востаннє
і ти набуваєшся часом,
що знічено стогне
в агоніях. Просиш
ще трохи життя.
ще дозу любови.

Підшкірно, міжвенно:
від сірих людей на перетинах долі,
від чорних тіней у закýтках кімнати,
від тих, хто, одначе, ніколи й нічого
не зможе додати – чи дати.
Крім втрати.

Вриваєшся поглядом –
знічено мовкнеш:
безмежність інерцій скликає до страти
одвічних фантомів, що скручують. Топиш
слова, що могли б ще когось врятувати.

Тешува, мій боже любови і страти, –
навернення в силу безсилля. А й досі
боїшся себе уночі не впізнати,
і зранку – не сміти промовити. Босі
приходять страхи і нашіптують, просять.

Молитви ростуть у зворотному темпі
(я майже забула, до кого звертатись),
але залишаються шрами – і ребра
виштовхують звуки: забуті й незнані.
Доплата
за щось недосказане, щось недочуте
торкається скронь, пробирає їх лезом –
зліва щось тихо стискається в кулю –
і твердне щосили.
Важчає.
Твердне.

14.08.24

Залишаючи позаду
вокзали улюблених міст,
ступаючи розміреним кроком
у сині вагони [усезабуття],
вимірюєш відстань не кількістю метрів –
взаємовіддалення мусить тривати –
натомість
зриваєш із себе ланцюг поєднання,
відтак:
здираєш зі шкіри залишки снів,
вриваєш останні звʼязки із реальним часом –
ховаючи памʼять у закутки,
вкриваєш полудою темряву далей.

Свідомість пульсує, ти чуєш удари
забутого на перехрестях життів
фантомного болю –
нидіє ніч
в агоніях першонародження.

Мáбуть.
Потреба скидати із себе цей світ,
мов одяг забруднений –
сильна й незламна.
І ти опираєшся волі своїй,
щоб волею світу статися.

Мáбуть.
Холодні й солоні маршрути твої,
затемнені вікна, тиша віталень –
і тіні, що ходять навпочіпки, і
не знають, якими словами.. звертання
проходять повз тіло залізним ключем,
впиваються в шкіру цілунками зради.

Здригається серце, пришвидшує темп,
і рветься назовні, і падає в пʼяти.

Вже щось догоряє, та ніжний цей щем
розʼятрює спогади й тягне – ти мариш
притулком безслівʼя і спокою, де
усе невагоме набуде позначень.
На вилицях креслиш маршрути дощів,
оплакуєш мертвих, стискаєшся в атом –
ростуть усередині сумніви. Дні
здіймають у небі повітряні стяги.
Приречено-терпко розвіюють їх
північні вітри. Лишаєш позаду
вокзали, перони, плацкарти і сни,
щоб вижити й свідком залишитись.
Мáбуть.

15–20.08.24

[Vivere militate est]

Невпинно і страшно звертається коло,
закручує пасма важка булава.
Ці дні пробиваються в груди, із горла
виймають порожні прозорі тіла.

Безкрилі комахи злітають до неба,
безслідні птахи опадають в моря.
Між мінами й градами – спалене стерня
розтерзаних клаптів землі. А трава
росте й прориває тверду оборону
загуслих від крови чорноземів, і

стікають обличчям червоно-солоні
протоки, джерельця, струмки – всі сухі,
обсохлі до ядер планети звисають,
мов змовклі дзвіночки без нутра. Німа
накочує павза на вимір знебарвний.
Сіріють пружини й деталі мостá,
що зʼєднує простір і час з потойбіччям,
повздовжно хитаються сфери дзеркал,
виймаючи з нутрощів вʼязкість безслівʼя –
торкаються скронь і навіюють страх.

А люди відходять, і відстані довші
лягають між ними й тобою. Пора
холодного вітру надходить невпинно –
бʼє по хребту чи по ребрах. Відтак:

стискаєшся вдвоє, мов ягода взимку,
і гуснеш, втрачаючи образ. Навзнак
зриваєшся з гілки і котишся. Зимно.
У ребра вдаряє холодна земля.

Прокиньтесь, убиті, – народження світу
уже відбувається в надрах. Пуста
і згіркла, мов трута, його серцевина
вирощує світло нового життя.

Є час для зневіри,
є час для молитви,
є час для відсутності сили,
є час,
коли пробивається серце з-під криги
і змушує битись, здригатись, мов птах,
що хоче злетіти і вирватись з сильця –
і ти відпускаєш його в небеса.

Відходить це літо розпеченим слідом,
підшкірно увігнаним болем.
Трава
пульсує фантомними стеблами й тихне
під притиском вітру. Боїшся.
Слова
втрачають відтінки і значення.
Тиша
наповнює всесвіт –
і ріже дотла.

24.08–03.09.24