Ave femina, mortituri te salutant

Древній герой із пустими очима
ступить чоло загіпсоване, виє,
йде за тобою, ступає в траву
[спокій – приречених горе]. Біжу.
Чую позаду скалічені кроки,
жовтий пісок розсипається скрізь –
ось твої ноги, збиті і мокрі.
ось твої землі – гарячі, вогкі.

Ave Maria. Ave, герою.
Ave, Іудо. Аve чи ні.
Світ – мов акваріум розміром з космос. Світ, наче камера, –
Скло і граніт, двічі подрібнені
[чуєш їх в стопах]:
ось підіймаються вгору, де мʼяз
тричі стискається й боляче тисне
лінію памʼяті. Профіль, анфас.
Тіні у стінах, на стелі, в рельєфах,
двічі помножені відблиском снів.
Ти задивляєшся в дзеркало – тиша
Входить у тебе, як темрява. Ти –
Пустка. Знелюднений образ людини.
Дзеркало чорне, холодне, ПУСТЕ.

Виє на Місяць нащадок тварини –
Згорблений вовк. Або змучений пес
[древній герой із пустими очима
супить чоло загіпсоване. ВИЄ].

Світло фанфар із небесної муті,
відблиск ліхтарних блакитних вогнів.
Час наливається кровʼю – і хутко
зуби встромляє у мʼякоть, у плід.
Вітер пульсує в легенях, ти мусиш
бігти, бо вкотре зʼявляється слід.

Відгомін первісних знаків і звуків,
чуєш, як ніжно був створений світ,
наче народжений жінкою, теплий –
майже гарячий клубочок сплетінь:
ось вже під шкірою родяться вени,
ось вже в очах прорізається зір.
Ось тобі голос, ось тобі шепіт,
ось доконечність кінцевості днів.

Ми вириваємось з темряви смерті

В світло тунелів народження –

І…


18.09–04.10.23

Ось твій дім – на кордоні з пеклом,
тобто ні, це не зовсім так аж:
«Ось твій дім – ти тримай у серці
і люби в ньому кожний кратер».
Ти не знаєш його, не бачив,
він далеко від тебе (дуже).
Перша зустріч твоя – примарна:
хтось там був, хтось ще буде.
Душить,
закайданює горло тиша,
заливає тебе з надлИшком,
і не маєш куди тікати,
і не знаєш на кого лишиш
ці безкраї ландшафти –
дерму, що вже міцно вросла у тіло.
Твої люди далеко. Знаєш?
Усе менше тепер їх. Дико.

І вдаряє у череп камінь:
ось твій перший солодкий спогад,
ось тут – гнійна червона рана.
Затискаєш свої мінорні – все триває.
Тривають втрати.
Ти не знаєш, чи є у мові
хоч якісь ще слова, щоб дати
цим розтерзаним сенсам волю.

Але знову встаєш, і знову
обертаються кола пекла,
свою землю ти грієш словом,
а їй холодно, страшно й темно.
Все замерзло.
Її звучання,
мов із криги обмерзлий шепіт.

І хотілося б, може, знати,
що твій дім лиш тобі належить,
але горло болить від спазмів,
але труни живих і мертвих
на узбіччях і в серці вулиць
простягають до тебе кігті
і лягають на землю ту… піт
заливає обличчя й шию.

Твої дні поділяють струни,
ти пливеш, наче риба в морі,
на безводність (чому, навіщо?),
осипаючи луски в морок.
І повітря морозне душить,
закайданює горло. Тонуть
сотні риб, щоб спливти угору.

Втім, усе це – немов востаннє:
«Ось твій дім? А тебе у ньому…».
Ти говориш: «Сьогодні там ще
ні мене, ні мого. Зі мною…».
Певно, щось відбулося в часі
або в просторі, в тиші, в мові.

Обертаєшся, бо не бачиш… –
а охоплює сухість поля.

09–12.10.23

Руки-вузли, що сплітаються між собою
мертвою петлею втрачених спогадів,
єдинокінцем кожного з початків,
єдинопочатком кожного з кінців:
люди проходять повз, встромлять нігті між ребра,
і ти – також. Рубаєш надвоє і йдеш, залишаючи їх.
А втім, нехай навіть так:
нехай фінал колись буде
непередбачений (наперед бачений),
як би банально усе не звучало,
спокій не може тривати вічно.

Спокій — обмежений часом простір
Між вилиць і скронь.
Очі — овали зелено-блакитних вогнів.
А ви – тобто ти і ще той, хто позаду,
мовчите різними мовами.
Не говорите про спільне.
Про те, що дім – це фантом, розділений стінами на чотири камери
(бо «серце» дорівнює «дім»).
Про те, що носиш у серці пустку, яка поглинає.
Про те, що не хочеш наповнювати себе кимось
так само, як не хочеш наповнювати собою
когось.
Мовчите про небажання розпадатися на молекули й атоми, уникаєте будь-яких тем, окрім: «Сьогодні так холодно, чуєш? Вже зовсім не літо».
Стежите за погодою, коли несила дивитись в щасливі вікна.
Вмикаєте спогади, уникаєте планів на майбутнє.
Пустóти просочуються з-під шкіри, заповнюють простір чорним відлунням днів, стають між вами стіною.
Мовчання вдаряється – і відлунює тишею,
а ви –
ти і той, хто позаду –
мовчите, щоб не порушити сакральні секунди віддалення.

Загортаєтесь в тишу про те, що бракує терпіння й довіри.
Про те, що людям насправді краще на відстані світлових років, в задвірках космосу, в безмежжі світів, аби лиш не поруч.
Ви – фантомні займенники,
вам відведено ранок і ніч,
втому і смуток –

мовчання
поглиблюється, видовжується,
захоплює час
міцними лещатами.

Тепер навіть памʼять –
мовчить.

16–25.10.23

Мов відлуння ікон у мовчанні церков,
наче тиша дзвіниць і священне вино –
пробираються в вени, мов голки: «Ти хто(сь), хто впольований був і підбитий.
Ти хто?»

Випиваєш до дна увесь трунок. Усе
випромінює сухість і мляву блакить.
Щоб наповнитись соками й силою вже
залягаєш на дно, наче звір
або злість.

Хтось холодний торкається теплих молитв.
Хтось знедушений ссе із людей їхню кров.
У червоних міжсвіттях – шаленість і свист,
дикі танці, червоне прокисле вино –
все стікає щоками на шию, живіт,
забивається смужкою в ринвах між тіл:

тінь окреслює світло – сяє, блищить,
і випалює зір. І видзьобує – звір.
Сині кульки наповнених вітром плодів,
світ прозоріший, більший, ніж стіни фортець.
Ця огорнута стрічками ера вітрів
задихається в сталості. Мряка – і ти.

Всепомножено падаєш в давні мохи,
обгортаєшся панцирем, крихкістю снів,
і вповзаєш у нори лисиць чи кротів,
щоб зʼєднатися з ґрунтом. У вʼязкість
У млість.

Утискаєшся в древнє хутро глибини.
Захлинається водами перших морів.
Робить коло чергове сансара –
І ти.
Ще стоїш собі тут,
у лавині вітрів.


03–21.11.23

Слово складається з темряви / значення
ти нарізаєш, мов яблуко – порівну. Щось
затинається в диханні. Пальцями
перетискаєш всі отвори
мовлення. Шкіра
наповнена досвідом дихання,
бéзміром втрачених митей
наївности. Кожне завершення [світу] –
прицілює. Ти задихаєшся, вакуум, стишення.

Ніч
викорчовує відгомін. Тінями
сходять на аркуші óбрази
з простору – тісно-пустотно в саду металічному,
присмак заліза і запах. Загоєння
плівкою стягує, водами сточує
доторки ніжних повітряних проблисків.
Тéпло у череві риб. Або холодно.
Дні затискають прийдешністю.
Втомою.

Вічність нанизує ягоди зболення
терпко-наповненим плóдом – наближення.
Час набуває абстрактно-солоного
обрису. Міниться в залишках.
Піниться.
Звір виповзає із нір заґратованих,
сунеться в камери серця. І мʼязи –
глухо пульсують в скороченнях. Імпульси.
Тиша. Відлунює. В мозку. На павзу –
все зупиняється, наче застигле.
Яблуко мʼякоттю вʼяже долоні,
мляво стікає тобою. У ринвах
губиться в прірві примарних загоєнь.

Пазурі гостро розʼятрюють шкіру,
терпко впиваються, дряпають, колють.
Ти ще ніколи не був тут допіру.
Небо чорніє над полем. І в бóлях
родить нам збіжжя. Сіро й негусто
зрошують, зрушують ріки потопу.

Ось тобі в серці, людино, приблуда.
Ось тобі сумнів, ось тобі – втома.
Ось сердохрестя запʼястних ударів.
Ось передпліччя, ось серцевина.
Ось тобі мудрість прийдешніх, що впали.
Ось тобі простір,
ось тобі
віра.

02–16.12.23

А це четверте. Тут власнете те, як літає ФПВ на фоні гарного заходу сонця, яке я знімаю на третьому фото.

А зараз я роблю п'яте.
Пишу багато букв про цю банку та про інше:
🔗
https://send.monobank.ua/jar/U3bWvEiVv

💳Номер картки банки
5375 4112 1279 2605

Тяглість епохи стискає
відстані й виміри. Віра
так поміжвенно встрягає
лезом чужого життя
в тіло мʼятежного часу.
«Темрява, – кажеш, – і тіні
створюють простір із тріщин.
Темрява (кажеш). А я…»

Ти ще насаджуєш квіти,
ти ще заповнюєш тишу,
що розгортається в шлунку
звуком забутих дзвіниць.
Гуркотом танків і свистом.
Ритмом заглиблень у зéмлі
давніх замріяних предків
(певно, осліпли). Чи (я)?

Певно, не чули й не знають:
тут розгортаються битви.
Надра спустошено. Воля –
воля така до життя,
що засинають навіки
вкриті брезентом і брудом
білі обличчя нащадків,
чорні від кіптяви днів.

Їхні обвіяні пальці. Руки пророків –
не предків – вміло загострюють зброю
помсти, а не каяття.
Те, що здавалось незнаним,
чимось пустим і далеким,
нині пульсує у скронях.
Бій ще триває. Мовчать
древні сторожі. Затерпли,
млость їм наповнила мʼязи,
голову хилять доземно,
стишивши битви.
Мовчать.

24.12.23–01.01.24

[Памʼяті «Далí»]

Відходять поети
під рев канонад.
Ступає бездонна тиша
із оскалом хижим –
на пʼяти. У снах
читаєш напамʼять їх вірші,
і губишся в просторі й вимірах – ти
впиваєшся зніченим болем.
Статистика втрат і некрологів, і…
Замовклі кричать. Невагомість
камінням наповнює надра твої
і ріже зсередини тіло.
Малюєш на білій холодній стіні
познáчки. Заповнюєш ніші
у памʼяті – датами, голосом. Ти.

Ти також у черзі на страту.

Цей час вириває із ґрунту. Без слів.
І в ґрунт повертає. Щоб далі
росли й проростали фіалки з землі,
залитої кровʼю. Снаряди
зриваються в небо, падають вниз.
Всередині тверднуть уламки.

Можливо, прокинеться Бог бліндажів,
окопів, траншей і посадок
із довгого сну. Або на щиті –
його пронесуть вже до ранку
повз тисячі тіл іще вчора живих.
Ти дивишся темряві в очі,
і бачиш своє відображення. Біль.

Поети відходять.
А нóчі
стають все коротші –
і сиплеться сніг,
мов сльози обмерзлі, зі сходу.
Поети відходять, а втім,
навесні
вони проростають з-під льоду.

08.01.2024

Простір, мов плéтиво, тягнеться,
всесвіт розгойдує рíчища,
ти визначаєш дистанції –
і віддаляєшся, втиснувшись
в сильця, кордони, обмеження
часу і простору. Вимірів.
Хочеш торкнутися – котиться
світ твій по схилах. І міниться
сотнями відблисків памʼяти,
мляво торкається. Зболює.
Урвище зяє примарністю,
дихає мертвими зóрями.
Небо над стелею – падає,
всі ланцюги вже обíрвано.
Люди хотіли би бачити,
люди хотіли б ще вірити:
завтра настане, і кратери
стануть рівнинами мирними.
Щось десь відбудеться, мáбуть же –
щось відбувається. Стишення.
Голос помножує вíдгомін
і накладається краплями.
Ти розпадаєшся інеєм,
тверднеш, отверднюєш,
танучи.
Ти не знаходиш притулку – і
губишся в цих лабіринтах.
Час ненадійно хитається
в пастці безмежжя, він липне
глéвким ковтком безнадії,
зціплює стінки і мʼязи.
Щось відбувається в світі.
Щось вже відбyлося. Мáбуть.

11–14.01.2024

Підсумки читацького 2023-го підбиті, rozliczenie з минулим роком принаймні напозір відбулося, тож...
Тож нарешті покажу вам першу книгу, яку придбав цьогоріч.

Це збірка віршів "Книга мовчань" поетки з Чернівців Марини Горбатюк. І це саме та поезія, якої особисто мені хотілося би в нашій літературі більше. І ще більше. Звісно, смаки в усіх різні, але ви самі маєте змогу познайомитися з творчістю поетки - завітавши до її телеграм-каналу.

До речі, в оформленні обкладинки збірки використано картину самої авторки. А ще книга вийшла у серії "Третє тисячоліття: українська поезія", з якої у мене є "Кров і легіт" геніального Василя Герасим'юка.

Слова
застигають в повітрі,
вдаряються в небо, сипляться градом,
впадáють в провалля
взаємновіддалених днів,
відлунюють в мозку; у тіні ліхтарниць хитається памʼять,
отруєна часом затьмарення –
і

на землях забутих чи зайвих
примарність впетльовує серце,
і / ти:
ще блудиш наосліп, на дотик, навзаєм,
торкаючись знаних – небачених
снів

у темряві сіро-зелених лікарень
і зон[санітар]но-заблуканих мрій,
де [мертво-]народження родить багряні,
обвислі від соку і спеки сади,
хитається спокій у гронах криштальних:

оглушує сенси, одзвонює біль
удару під ребра холодним багнетом –
небаченим, втім, нескінченно тривким;
приймає в тенета липкі, невагомі,
у простір повздовжних прозорих рубців.

Надходять пустóти. І сáмість (як сáмість)
вирощує маки у скронях. А дим
втискається в атоми тíла – фундамент
складається дóлі, як кáртковий дім.

Міжсвіття надщерблено скалиться. Далі –
примхливість суворого не[(з)до]буття.
Харон захлинається водами. Мáбуть,
росте усередині тéрня.
Життя.

03.02.2024

Молись на це небо, мій світе лукавий.
Над нами – мільярди галактик.
Тремтять
дзеркально обернуті сфери.
Навзаєм
загострює простір голками.
Горять
бузкові суцвіття таємних позначень,
прихованих сенсів, заблуканих слів.
Всі доторки – ніжно-наївні, неявні
обітниці права на сотні життів.
На кінчиках нігтів лишається памʼять,
заболеним вузликом в шиї часів
незнано-далеких, прозорих, примарних,
залізно-холодних плацкартів. У сни,
обʼєднані ланцями в грона спокути,
приходять навпочіпки люди світів:
мовчазно торкаються серця у грудях –
і з них проростають червоні вогні.
Ведуть за собою всесильних і рівних – нащадків з холодним сталевим чуттям,
що твердо ступають на госте каміння,
і всесвіт охоплюють тінню лиця.

Вечір – як вечір – помножує втому,
у вікнах зринають чиїсь ліхтарі.
Тривожно й судомно стискається в горлі
пружина солона й гірка, наче ніч.
І вітер поволі обпалює тіло
цілунком останніх несказаних слів.

Щось в ребрах зламалось.
Щось встигло вцілíти,
щоб досвідом стати.
Чи памʼяттю днів.

08–11.02.24

Жити в часи, коли слів про любов
значно менше, ніж болю, а дерма
стягує нутрощі плівкою
синіх чутливих падінь.
Трóща розбурхує спокій,
терпко впивається в тебе.
Темрява сіє зневіру
в полі знелюднених днів.

Крихкість червоних прожилок
вже розливається в оці.
Білі зіниці миршавих,
чорних од віку майстрів:

смерть насуває зі сходу,
тягнеться глевким болотом –
і проростають шпигачки
гострими голками вглиб.

Піниться в нутрощах трунок,
відчай холодний, знемога,
тягнеться довгим потоком
в річку забутих життів.

кат захлинається вітром,
мороком, тишею, сонцем:
цілиться довго й завзято
в тінь відображення, і –
з кутиків рота стікає
цівка густа. Усе твердне.
Ніч огортає покровом
цвинтар мовчазних могил.

Жити в часи, коли зéмлі
кровʼю просочені. Море
блідо-червоне, буремне
вже підступає до ніг.

Все починається знову:
сніг розмиває кордони,
маятник цілиться в прірву
світ ціпеніє, і щось
знову приглушено терпне
зліва між ребер. До вени
тягнеться нитка у голці,
і прошиває наскрізь.

18–23.02.24

Чиїми сльозами
наповниться море,
коли ти вийматимеш гільзу
розірвану
з серця? Тому, хто навпроти,
розсічених ран
не позбутись.

Твої опівнічні пустелі
виблискують гострими голками,
колють,
встромляють шпигачки між вени,
стікають молочними ріками долі –
до втомлених спекою ніг.
Той, хто навпроти,
розпечених шрамів на тілі
ніяк не уникне:
так сказано було пророком
прийдешньої ери –
і сталося слово мовчанням,
і сталося більшим, ніж
тиша.

Така нескінченна тиша
наскрізно проймає тіло.

І сталося слово… криком.
І раптом відбулось
спадом:
нікого немає більше
у місті примар і марень,
у місті минулих звершень,
у місті любові й втоми.
Ніщо не стається вперше.
Нічого ніхто нікому –

слова імігрують в строфи,
позбувшись питомих значень,
і так незбагненно тонуть
в глибинах твого пізнання.

Весна не приходить вчасно,
вона заливає землю
дощами й сльозами смертних,
які, втім, сміються з правил
на право останніх речень.
І з часу, що бʼє між ребра
разючим дзвінким багнетом –
ніщо не буває просто,
ніщо не спадає з неба,
ніщо не зникає в довгих
вузьких
коридорах
смерті
немає уже і не буде,
це місто стає нам домом,
вростає у наші жили –
і морок поволі тане
у Леті примарних значень.

Над нами палають сфери
космічних вітальних згуків,
і птах – білокрилим летом
стинає з дерев полуду.

24.02–18.03.24

Якоїсь ночі наснилася назва для моєї другої книги, і я ще подумала «О, вона прекрасна». Але не можу згадати))

Боже памажи
Я хочу видатись у ВСЛ.
ВСЛ не хоче, щоб я у них видавалась.

Так шо збірка відкладається на сто тисяч років

На прóстих брудних манжетах
застояні плями. Тонко
натягнута нитка дерми.
Удари стинають. Довго
хитається куля темна
у товщі води. Повторна
полуда наївних знаків
приходить у дім зі сходу,
стискає у кігтях серце,
вкриває усе-світ, сонце,
моє мертвородно-тепле,
зрізає багрянородно.
Стеблом огортає руки –
і вʼяже так терпко й стигло
обличчя і очі – рухи
наївні й пусті. Незримі
відлуння торкають шкіру,
мережать її повздовжно

зсередини – точно й тихо
подроблений камінь. Ношу,
мов майстер, що точить твердість,
збиваючи пальці в мʼякоть,
і мітить собою скелі –
на вістрях кутів. І тягне
сліди тютюнових марень
в обличчя німого Бога,
що мусить зʼявитись з нього ж,
за образом майстра. Довга
ця сповнена втрат дорога –

у сірих прозорих спальнях
заховані чорні тіні
між плямами вікон, темні,
із ранами крил на спинах.
Приходять у сни вітально,
нашіптують поле мріянь,
вливаються в очі краплі,
наповнюють аж по вінця –
і тонеш у морі ночі,
у світлі прийдешніх сходів
небесного тіла-сонця,
що спалює простір, трощить
вугільні обвалля в ребрах
і низки ниток у скронях.

Та гра ще триває.

Терпнеш,
чекаючи свого ходу.

22.03–07.04.24

День вистигає під сонцем,
відтак
вихиляє у трунок ночі
безмір зчорнілих годин:

ступаєш у них, наче в море,
холонеш,
обпалений спекою першого «я»,
що рветься назовні крізь товщу і води,
розбурює кров, що прагне життя
вернути у вени свої допотопні
фотонами памʼяті. Тиша і шлях
до світла в кінці усіх замкнено-довгих
тунелів. Судини
стискаються
враз.

Між ребер ритмічно так, трепетно ходить
годинник – зраховує відстані й дні.
Незнаними пальцями блудиш по тілу –
мʼякій оболонці загаслих світів,
що рухають кульки нейронних міжплетень
у напрямку тиші або забуття.
Дзеркало темряви світить у себе.
Чуєш як в стінах мігрують слова.

Подвоєний час [утрачених] снів,
загублених течій,
залишених значень –
стає неприродно гнучким і тривким,
сплутує виміри в місиво марень.

у надрах прозорих наземних світів
поволі згасає одвічне багаття
наївно позбавлених сенсу складів:
мережаться звуки прийдешніх ударів
у криках минулого, в згуках птахів,
у радощах, в спокої, в світлі причастя
до всесвіту інших, безмежних життів.
У часі прийдешньому, в мéнтах міжчасся –
ти ґвинтик планети, осердя. Ти – дім.
Ти вранішній промінь, ти сонце, ти щастя.

Торкаєшся шрамів – і чуєш як в них
поволі вмирають знесилені змії
сумніву й страху. І я – уже ти.
Ave, serpentēs.

День догоряє.

06.–19.04.24

Пост[реалістичне]

Розповзається стінами світло німих силуетів,
і спадає долівкою тиха сумирність чи сум.
Захлинається сóляне море октав і сонетів,
прісноводними нитками стягнене. Струм.

Струменить під землею нове джерело світорухів,
і стикаються, стóчивши вістря, його поплавці
межи ребер-хрящів, межи пазурів – точиться в нутра
до ядра першочасу і невідей,
тьмяних садів.

Над життям нависають первíсні заскочені згуки,
і молозиво ллється із цівок небесних, і сіль,
осипаючись дзвінко в кристалах, лягає у руки,
виростає горою – до неба, до сонця чи зір.

Залишаєш усе, першородних зрікаючись прав(ил),
і вдаряєш кинджалом не в тіло,
а в корпус гори
камʼяної. Приймаєш відлуння
і право –

на довічне вигнання. Віддаленість схилів.

Степи
огортають покровом холодного стерня. Долоні
убирають у пори струмки нескінченно-солоних ґрунтів,
розтікається море судинами темних і довгих,
незахищених ринв. І забуті ключі
від будівлі, що звалася домом –
лежать собі дóлі,
наче звір розпростертий в високій траві,
що відблискує хижим, натомленим оком – і тоне,
не зустрівшись із відблиском вікон.

В тобі –
щось відбутися має, щось вже відбувається. Досить.
Набираються сили і квітнуть прадавні сади.

Але ти залишаєшся,
втомлений, стиснутий, босий,
і мовчазно проходиш
власний шлях, що прокладений був
кимось мудрим
з творців.

20.04–27.05.24

Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.

Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.

[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]

Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.

Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.

28.05.24