СЛОВОТВІРНЕ // ПРАГМАТИКА ТИШІ

Обірвані словосплетіння
підступають до горла –
і вибухають, видаючи приглушені хрипи.
Розлітаються звуками, звукоподібними атомами.
Розпадаються на дрібні уламки.
На мільйони камінчиків.
Відблискують на дні кровоносних судин
неприродним кольором.
Гуртуються.
Позбуваються форми. Набувають сенсу.
Позбуваються сенсу. Набувають форми.
Морфологія буття-в-собі знищує синтаксис.
Незбагненна система на 33 звуки (+5) й кілька сотень тисяч лексем. Повнозначних. І не-.
Хто їх створив? Чому ж вони губляться
на підступах до прагматики часу?

Чия мова лунатиме твоїм голосом, якщо серце – Е, мова – m, а голос – c².
І чому якась із них
видається найріднішою?

Книга мовчань продовжує вибухати словами, які обіцяєш забути – щоб більше ніколи не ставити запитань тій, чиєю силою –
наче зброєю,
наче рупором, – користуєшся.

02.–04.05.23

"Зайві", 09.05.2023

Окупантка

"Інший", 10.05.2023

Над урвищем сенсів
здіймаються випари світу,
що вже відійшов.
Ліліт, зізнатися чесно,
я просто не вмію тримати у шкірі
"таємні стіни",
оявлену м(ов)ою "кров",
що з кров'ю зливається в ранах чи ринвах
і густо-солодким соком стікає углиб.
Моя революція – "знищуй і змінюй"
пульсує під скронями часом, коли:
"Коли серце благає зміни..." –
зміни своє серце на дріт,
прибий на зап'ясті цвяхом,
владай над собою, ти –
комаха на тілі часу,
м'ятежне скупчення слів.

Моя первозданна пам'ять
напружує голки й плавці,
крилами б'є під ногами,
в'ється вужем по землі,
стискає мене мотузкáми
прийдешніх і знаних подій.

Ця гра вже – не гра. Вибування.

Один за одним.
По одній.

11–12.05.23

Друзі, в суботу буду модерувати презентацію антології "Незламній". Думаю, буде цікаво. Приходьте))

Літо пахне зернами й злаками,
мором і стерням,
листям і падаллю.
М'якістю ґрунту, дощами і м'ятою,
млостю води з водосховищ, трояндами.
Білим хутром допотопного звіра,
зливами пряних ночей, тонкошкірим
доторком трав і колосся до пам'яті
перших років, перших літ, перших паводків.
Вогкістю. Млою. Спекою. Радістю.
Кисло-солодкими спробами бачити
сутність предметів розпечених. Згарищем.
Вогнищем. Маревом. Вогнищем. Маренням.
Повними соку молочними стеблами,
гострими крихтами зерен асфальту.
Морем безмежно-безмежно далеким
Часоздобутками, часопрощанням.

Маленьке нервове сплетіння,
затиснуте між ребер у формі кульки.
Чи крапки.
Поволі розростається, сплітаючи чіпкі закінчення слів
чоловічого,
жіночого
середнього родів.
Позаду велика тінь
з прожилками на скронях
креслить на стінах таємні знаки
двовимірного простору. Заплющуєш око. Розплющуєш.
Заплющуєш.
Дивишся у відображення тіні. Пальцем виводиш кола води,
поверхня стискається – мов скляна новорічна іграшка. Чи ваза
під пресом. І постає дерево.
Розлоге. Пророцтво:
«Каменя на камені, – повторюєш, – не залишиться. Якщо».
Дощі розмивають світло: первісна пара здіймається вгору.
М'якоть розчавлених ягід стікає долонями – в землю. Здається, за рік проростуть нові паростки.
І знову: «Каменя на камені не залишиться».
Якщо.
Темрява дому не виникне сонцем.


18.06.23

вшита в тканину епохи нитка
стає візерунком доби
втрачених
страчених
янголів

на жертовнику – розлита офіра
впереміш із кров'ю – мовить молитви

чиєсь немовля
простягаючи руки до неба
рветься до шиї чіпкими пальцями
віддаючи належне
людській природі й подобі

господи нехай станеться твоя воля
нехай заґратоване тіло часу і простору
здíйметься над в'язницею духу
мов крапля дощу що здіймається над землею
а тоді – підшкірними водами
протікає в її незлічéнних надрах

нехай омиється морок епохи
світлом доби
що спадає з ринв
із залізним відлунням
вдаряючись в м'якість

18.06.23

Померлі квіти
на руїнах – створюють відчуття дому. Живого чи майже живого простору із розпеченим повітрям і випарами землі,
що вриваються в шкіру.

Перекладаєш цеглину – прямокутник до прямокутника.
Будуєш дім.
Хиткиий, наче піраміда з пластмасових фігур.

Раптом усвідомлюєш: твої вíрші давно припинили бути віршами,
розгубили ритм і риму,
виродились,
стали шматками заліза,
вирвались з-під шкіри,
втратили сенси і сенсори.

А тобі
знищено мову,
якою можна говорити про любов і вічність.

Залишилася мова втрат – суха й циклічна.
Мова потрісканих в оці судин.
Мова зелених прожилок на скронях.
Мова, яка зав'язує руки й блокує слово.

Але й далі
за звичкою
пишеш строфами, переносиш рядки –
щоб зберегти примарну впорядкованість,
щоб кожен звук залишався поміченим.

Тільки тепер
не перечитуєш написане, бо знаєш:
форма нічого не важить
(на полі бою).

Троянський кінь
живе в тобі,
з тобою
розростається, поглинає простір,
і ти стаєш троянським конем.
Вмістилищем ворога в оселі духу.

28–29.06.23

Відстань видовжує час.
Натягує кволі артерії.
Стискає нервові сплетіння.
Призвичаює їх до зімкненого положення.
Наливає кров'ю посічені кроками ступні.
Вибухає всередині забутими датами
майбутніх подій.

Незнайомими руками торкається стерильних світів.
Знищує улюблені квіти.
Приносить квіти, які маєш назвати улюбленими.
Знищує улюблених людей.
Приводить людей, яких маєш називати улюбленими.
Знищує улюблені слова.
Приходять слова, якими не маєш кого або що назвати.

Тебе інфіковано вірусом байдужости.
Щось – далеке – намагається позбавити тебе
особи, числа, роду,
стану, якості, модальності.
Рухомості.

Карбуються випалені в шкірі ворожі протоки досвіду,
якого не прагнеш,
якого не хочеш.
Але мусиш
носити його у собі.

7–10.07.23

Благословенна ніч і темний геній ночі!
Тебе, сліпе лоша, ведуть на заклання.
Де страх точив ножі, де камінь кровоточив –
ландшафт пустих степів. Фантоми снів чужих.

Чиїсь сумні міста тебе приймають в пастку,
мов білі два весла – долоні рук твоїх.
Несеш безмежне серце, свого ж боїшся. Тане
заграва в чорних муках розстріляних життів.

Відродження відбулось, його нам розтерзали.
На цвинтарі ілюзій немає місця вже.
Кричиш в безмежність часу – і він зникає наче.
Ідеш шляхом знайомим – і кожен крок не твій.

Шукаєш ЇХ навколо. Знаходиш ЇХ на небі.
Приймаєш мову ЇХНЮ. Говориш ЇМ. Мовчиш,
а маятник все довший – і цілиться він в тебе.
Позаду – сотні інших. І поруч – тисячí.

Тут кожен під прицілом. Народжена епоха,
мов звір червонокнижний, який живий-
напів
ще бореться за себе, –
не вміє не боротись.

Але навіщо ж, Боже?
Жертовник не для них...

14.07.23

Я народилась, щоб зрозуміти:
людина людині ніхто, а водночас – всесвіт.

Цінно, напевно, знаходити свої всесвіти

Позбуваючись панцира,
відриваючи його з верхніми і нижніми шарами шкіри,
западаючи в провалля календарних днів, –
постаєш перед обличчям безмежжя безформною істотою, що розпадається на дрібні молекули.
Розпадається, відновлюється,
розпадається, відновлюється –
щоразу набуваючи іншої подоби.
Розтікаєшся сукровицею,
в'яжеш шарами солодкої млості,
губиш частини молекулярних сполук, дрібнішаєш.
Впадáєш у теплий зелений сон [наче в високі трави], плазуєш вужем, розпорюєш черево грубим камінням.
Губиш життєво важливі нутрощі.
Тебе дотискають важким черевиком,
стаєш землею, компостом, травою.
Пахнеш першими квітами.
Пахнеш чимось отруйно гидким і прогнилим. Пахнеш смолою і сонцем.
А потім:
втрачаєш будь-який запах
[тепер ти надбання неявного світу],
зникаєш – заблуканий, втомлений, вбитий.
Обертаєшся птахом, і ломляться крила.
Ти спраглий, розгублений.
Тихий.
Відтак
не впізнаєш власного відображення в прозорості темних летальних вод,
проте продовжуєш
оголювати/сь, позбувати/сь, торкати/сь нової дерми
старими лапами
мудрої черепахи [без панцира].

26–27.07.23

Мігруєш у сни, щоб стати ящіркою.
Повзти зиґзаґами, торкатися черевом розпеченого каміння,
розгойдувати хвостом, наче маятником.
Думати про трави й мурах,
про солодкі стиглі плоди,
про цівки води, що стікають із листя.
Думати про наповненість існування.
Думати всіма мовами світу й водночас – жодною.
І бігти, бігти, безмежно довго бігти
невідомо куди,
залишати позаду минуле життя,
долати відстані, вповзати у зиму безпомічною істотою із замерзлою кров'ю.
Дивитись на себе згори, збоку –
на широкі розплющені очі,
на смужку рота, прозорі зуби,
бачити яскраво-жовте тільце, покрите шарами пилу,
бачити втомлені лапи й подряпане черево.
Відчувати, як болять синці досвіду.
Вслухатися в мову. Чути пустку.

Ящірка – нерухома-фігурка.

Прокидатись, ставати людиною.
Жити людське життя.
Бути людиною скрізь, навіть у снах.
Розмовляти з померлими – там,
із живими – тут.
Тримати в долонях тверду оболонку
ящірки,
якій не вдалося вирватись
за межі
мовчання.

17.08.23

[А posteriori]

Коли догорить вже остання свічка,
Коли небо наше вже стане чорним.
Камінь на каменя ... – морок і слизькість,
Залишаться, може, води солоні.

Коли відступатимуть літери й звуки,
Звертайся до мене ти своїм мовчанням.
Нехай сотні днів чи років звідусюди
Складають свій вирок безслівний, безжальний.

Коли проступатиме холод у вени,
Коли опадатиме листя останнє –
Малюй мені в шкірі блакитні озера,
Малюй мені гори й ліси у туманах.

Коли залишатимусь я наодинці
Із тінню забутого, з пам'яттю, снами,
Приходь із минулого. Будь мені кимось,
Будь мені образом, спогадом, знаком.

Будь мені спокоєм, будь мені штурмом,
Будь мені ранком, будь мені ніччю.
Хвилі тримають твої білі руки.
Я ж залишаюся тут. Замість свідчень –

Я залишатимусь тут. І нікуди
Кроку не ступлю. Світ мене важить
На терезáх – роздвоЇвши.
І куля
Раптом зривається в прірву.

Над нами.

17–19.08.23

Я: *існую*
Науковий керівник: і цейво-тойво, у вересні щоб вже була відредагована чернетка магістерської.
Я і мої 29,5 невідредагованих сторінок, з яких основного тексту – 13: 😭

Окей, а де взяти ще 100

Розплющуєш очі. Хтось каже:
"Я входжу в цей світ, мов голка у ніготь.
Я – пам'ять. Я темрява. Рана. Життя".
Мовчиш, наче камінь чи риба. Ти стигма.
Ти шрам на зап'ясті. Цукор і мед.
Ти м'якоть і крига. Ти крик або шепіт.
Ти стерня й вогонь, що випалює все.
Ти ранок, ти темрява, морок, ти світло.
Ти звір у капкані, мисливець і смерть.

Заплющуєш очі. Зелені змійки
вповзають у вуха. Сумнів – чи щось
може бути
більшим? Звуки
тебе поглинають. І ти вже поволі стаєш мовчущим або мовчазним. Божеством.
Боже-вільна-природа-буття.
Щось більше, ніж пустка –
УЖЕ зароджене в надрах, повниться соком. Росте. Поглинає весь простір.

Хтось каже: "Я – тінь, а ти йди за собою".
І ти – мов ягня перед вовком чи вовк у овечій шкурі – блукаєш на пóклик відлунь
в'язких непоступних нетрів, спіткаючись, вириваючи з ґрунту
коріння і вени. Земля –
розпечений диск під ногами,
сонце – гаряче і біле,
трави – високі й багряні, надщерблені спекою днів.

А тиша. Така непробудна тиша
гойдається в ребрах.
Лиш світло ліхтарниць і зойк пацієнтів
зі світлих палат, наповнених (к)риком,
виштовхує в світ – безтурботно справжній, за межі якого ти – жодного кроку.
Тобі обмежено рухи, вкайданено волю.
Бездумно мовчиш.

"Хтось" теж вже мовчить. А безмежність
хитається в венах, б'ється у стіни,
обмежена часом
твоїм
незначним.

23.08–07.09.23

Ненаписані слова глухо відлунюють в скронях. Губляться десь між ребрами, у вузьких нервових проваллях. Несказані – перешкоджають дихати, стають комом – десь між ключицями і сонною артерією. Стають каменем, виростають, перетворюються на сірі скелі. Розривають шлунок зсередини.
Множаться у нутрощах, дозрівають, а відтак – перестигають, гниють, віддаючи чимось надміру солодким. Нудить.
Слова гострі й тверді.
Слова м’які й розчавлені, вбиті чиїмось важким черевиком в асфальт. Забруднені, зневажені.
Твої надра по вінця наповнені огидним місивом, воно підступає до горла й вибухає хрипом з легень. А слова мовчать. Слова беруть тебе у заручники.
Ти – простягаєш руки, вкайданюєшся, зменшуєшся в розмірах.
Втрачаєшся між великих сенсів. Ти боїшся визнати свою (при)сутність. Прийняти її.

І ось, прокинувшись серед ночі, бачиш навколо прозоро-чорну блювоту з неперетравлених, назавжди втрачених слів, які ти знищив. Або знищила. Проте чи має рід або ж навіть особа бодай якесь значення? Навпомацки впорядковуєш власний світ, а тоді торкаєшся тіла. У тулубі зяє пустка. Шкіра, мов решето з надміру великими отворами.
Бери своє зболене серце, грій його в холодних долонях. Змушуй його видати бодай якийсь звук. Пробуди з летаргічного сну. А потім: стисни його, щоб замовкло, щоб не порушувало сакральну тишу. Нехай не б’ється так голосно, нехай не робить це так гостро. Приборкай його шипи, приборкай його неспокій. В цьому мертвому просторі заборонено бути надто живим. Надто щасливим.

Створи інший світ, будь в тому світі сам собі. Сонцем.
Зліпи з пластиліну жінку. Або чоловіка. Або тварину. І припини нарешті писати римами.
Створюй світ у поті чола, а на сьомий день позбав його ритму. Проголоси:
НЕМАЄ НІЧОГО, ПОНАД АБЗАЦИ.

Боже, так темно в твоєму світі лежати між слів, що змогли усе ж вийти.
Так пусто. Ніщо не вдалося тримати навічно. Людина смертна й конечна – якби не мова, я, може, ніколи б цього не знав. Чи не знала.
Всесвіт стискається до розміру горошини, і ти проковтуєш її. Відчуваєш, як вона пульсує у роті, як обпікає язик, а тоді – пливе в стравохід, рипить в діафрагмі, потрапляє у ліву камеру серця (маршрут: двічі наліво від пустки).
Світ такий великий. Такий маленький.

Відчуття скінченності часу просочується в мову отруйними краплями.
І ти (той або та, хто носить її у собі) – приймаєш цей вирок.

Ave femina, mortituri te salutant

Древній герой із пустими очима
ступить чоло загіпсоване, виє,
йде за тобою, ступає в траву
[спокій – приречених горе]. Біжу.
Чую позаду скалічені кроки,
жовтий пісок розсипається скрізь –
ось твої ноги, збиті і мокрі.
ось твої землі – гарячі, вогкі.

Ave Maria. Ave, герою.
Ave, Іудо. Аve чи ні.
Світ – мов акваріум розміром з космос. Світ, наче камера, –
Скло і граніт, двічі подрібнені
[чуєш їх в стопах]:
ось підіймаються вгору, де мʼяз
тричі стискається й боляче тисне
лінію памʼяті. Профіль, анфас.
Тіні у стінах, на стелі, в рельєфах,
двічі помножені відблиском снів.
Ти задивляєшся в дзеркало – тиша
Входить у тебе, як темрява. Ти –
Пустка. Знелюднений образ людини.
Дзеркало чорне, холодне, ПУСТЕ.

Виє на Місяць нащадок тварини –
Згорблений вовк. Або змучений пес
[древній герой із пустими очима
супить чоло загіпсоване. ВИЄ].

Світло фанфар із небесної муті,
відблиск ліхтарних блакитних вогнів.
Час наливається кровʼю – і хутко
зуби встромляє у мʼякоть, у плід.
Вітер пульсує в легенях, ти мусиш
бігти, бо вкотре зʼявляється слід.

Відгомін первісних знаків і звуків,
чуєш, як ніжно був створений світ,
наче народжений жінкою, теплий –
майже гарячий клубочок сплетінь:
ось вже під шкірою родяться вени,
ось вже в очах прорізається зір.
Ось тобі голос, ось тобі шепіт,
ось доконечність кінцевості днів.

Ми вириваємось з темряви смерті

В світло тунелів народження –

І…


18.09–04.10.23

Ось твій дім – на кордоні з пеклом,
тобто ні, це не зовсім так аж:
«Ось твій дім – ти тримай у серці
і люби в ньому кожний кратер».
Ти не знаєш його, не бачив,
він далеко від тебе (дуже).
Перша зустріч твоя – примарна:
хтось там був, хтось ще буде.
Душить,
закайданює горло тиша,
заливає тебе з надлИшком,
і не маєш куди тікати,
і не знаєш на кого лишиш
ці безкраї ландшафти –
дерму, що вже міцно вросла у тіло.
Твої люди далеко. Знаєш?
Усе менше тепер їх. Дико.

І вдаряє у череп камінь:
ось твій перший солодкий спогад,
ось тут – гнійна червона рана.
Затискаєш свої мінорні – все триває.
Тривають втрати.
Ти не знаєш, чи є у мові
хоч якісь ще слова, щоб дати
цим розтерзаним сенсам волю.

Але знову встаєш, і знову
обертаються кола пекла,
свою землю ти грієш словом,
а їй холодно, страшно й темно.
Все замерзло.
Її звучання,
мов із криги обмерзлий шепіт.

І хотілося б, може, знати,
що твій дім лиш тобі належить,
але горло болить від спазмів,
але труни живих і мертвих
на узбіччях і в серці вулиць
простягають до тебе кігті
і лягають на землю ту… піт
заливає обличчя й шию.

Твої дні поділяють струни,
ти пливеш, наче риба в морі,
на безводність (чому, навіщо?),
осипаючи луски в морок.
І повітря морозне душить,
закайданює горло. Тонуть
сотні риб, щоб спливти угору.

Втім, усе це – немов востаннє:
«Ось твій дім? А тебе у ньому…».
Ти говориш: «Сьогодні там ще
ні мене, ні мого. Зі мною…».
Певно, щось відбулося в часі
або в просторі, в тиші, в мові.

Обертаєшся, бо не бачиш… –
а охоплює сухість поля.

09–12.10.23