Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці –
між зап'ястям і передпліччям).
Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень.
Снилося, наче я йду травою
до нескінченно прекрасного світу
планет – і одна за одною
вони вибухають обабіч. Навколо
снилися чорні діри. Або прозорі.
Снилося, наче голка сіріє, стає солона.
Стає уламком, росте міжвенно.
Снилося, наче повільно пливе,
наче гостро вдаряє в ребра,
колеться в серці (біль віддає у м'язи).
Снилося, наче зір мій
знову вже гострим став і –
зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус
ділить його зиґзаґом,
ділить його надвоє,
ділить його навзаєм
[в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить
світло в кінці початку
входження в поле зору.
Краплі стікають з голки
в море з твоїм найменням,
в море з твоїх причалів,
зроблене з тебе, тепле.
Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень,
я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість.
Голка тернова твердне, болю уже немає,
світ під ландшафтом дерми
тихо собі згасає.

15–23.04.23

Життя – це гра, казала вона, усього лише сплетіння різних кольорів, відтінків, нашарувань... Щось на кшталт стереокартинки, в яку вдивляєшся так довго, що сліпнуть очі, – а важливе, зрештою, залишається на поверхні, наш мозок просто ігнорує інтуїтивні спроби побачити. Ми любимо ускладнювати все і всіх, любимо роздавати імена, назви, суб'єктивні характеристики, ми любимо щиро лише на словах, бо людська любов у дії насправді вбивча. Розумієш? Людина не здатна любити – це не входить до переліку наших налаштувань. Ми деструктивні до тих, кого любимо. З великої не-любові до тебе скажу: я тебе ненавиджу. Якщо ненависть – це те, що зможе тебе вберегти. Сподіваюся на взаємність.

З мого ненаписаного роману

Про перекладацьку діяльність, Інґеборґ Бахман та "Тридцятий рік"

Ось і обіцяне інтерв'ю з перекладачем Володимиром Кам'янцем))

СЛОВОТВІРНЕ // ПРАГМАТИКА ТИШІ

Обірвані словосплетіння
підступають до горла –
і вибухають, видаючи приглушені хрипи.
Розлітаються звуками, звукоподібними атомами.
Розпадаються на дрібні уламки.
На мільйони камінчиків.
Відблискують на дні кровоносних судин
неприродним кольором.
Гуртуються.
Позбуваються форми. Набувають сенсу.
Позбуваються сенсу. Набувають форми.
Морфологія буття-в-собі знищує синтаксис.
Незбагненна система на 33 звуки (+5) й кілька сотень тисяч лексем. Повнозначних. І не-.
Хто їх створив? Чому ж вони губляться
на підступах до прагматики часу?

Чия мова лунатиме твоїм голосом, якщо серце – Е, мова – m, а голос – c².
І чому якась із них
видається найріднішою?

Книга мовчань продовжує вибухати словами, які обіцяєш забути – щоб більше ніколи не ставити запитань тій, чиєю силою –
наче зброєю,
наче рупором, – користуєшся.

02.–04.05.23

"Зайві", 09.05.2023

Окупантка

"Інший", 10.05.2023

Над урвищем сенсів
здіймаються випари світу,
що вже відійшов.
Ліліт, зізнатися чесно,
я просто не вмію тримати у шкірі
"таємні стіни",
оявлену м(ов)ою "кров",
що з кров'ю зливається в ранах чи ринвах
і густо-солодким соком стікає углиб.
Моя революція – "знищуй і змінюй"
пульсує під скронями часом, коли:
"Коли серце благає зміни..." –
зміни своє серце на дріт,
прибий на зап'ясті цвяхом,
владай над собою, ти –
комаха на тілі часу,
м'ятежне скупчення слів.

Моя первозданна пам'ять
напружує голки й плавці,
крилами б'є під ногами,
в'ється вужем по землі,
стискає мене мотузкáми
прийдешніх і знаних подій.

Ця гра вже – не гра. Вибування.

Один за одним.
По одній.

11–12.05.23

Друзі, в суботу буду модерувати презентацію антології "Незламній". Думаю, буде цікаво. Приходьте))

Літо пахне зернами й злаками,
мором і стерням,
листям і падаллю.
М'якістю ґрунту, дощами і м'ятою,
млостю води з водосховищ, трояндами.
Білим хутром допотопного звіра,
зливами пряних ночей, тонкошкірим
доторком трав і колосся до пам'яті
перших років, перших літ, перших паводків.
Вогкістю. Млою. Спекою. Радістю.
Кисло-солодкими спробами бачити
сутність предметів розпечених. Згарищем.
Вогнищем. Маревом. Вогнищем. Маренням.
Повними соку молочними стеблами,
гострими крихтами зерен асфальту.
Морем безмежно-безмежно далеким
Часоздобутками, часопрощанням.

Маленьке нервове сплетіння,
затиснуте між ребер у формі кульки.
Чи крапки.
Поволі розростається, сплітаючи чіпкі закінчення слів
чоловічого,
жіночого
середнього родів.
Позаду велика тінь
з прожилками на скронях
креслить на стінах таємні знаки
двовимірного простору. Заплющуєш око. Розплющуєш.
Заплющуєш.
Дивишся у відображення тіні. Пальцем виводиш кола води,
поверхня стискається – мов скляна новорічна іграшка. Чи ваза
під пресом. І постає дерево.
Розлоге. Пророцтво:
«Каменя на камені, – повторюєш, – не залишиться. Якщо».
Дощі розмивають світло: первісна пара здіймається вгору.
М'якоть розчавлених ягід стікає долонями – в землю. Здається, за рік проростуть нові паростки.
І знову: «Каменя на камені не залишиться».
Якщо.
Темрява дому не виникне сонцем.


18.06.23

вшита в тканину епохи нитка
стає візерунком доби
втрачених
страчених
янголів

на жертовнику – розлита офіра
впереміш із кров'ю – мовить молитви

чиєсь немовля
простягаючи руки до неба
рветься до шиї чіпкими пальцями
віддаючи належне
людській природі й подобі

господи нехай станеться твоя воля
нехай заґратоване тіло часу і простору
здíйметься над в'язницею духу
мов крапля дощу що здіймається над землею
а тоді – підшкірними водами
протікає в її незлічéнних надрах

нехай омиється морок епохи
світлом доби
що спадає з ринв
із залізним відлунням
вдаряючись в м'якість

18.06.23

Померлі квіти
на руїнах – створюють відчуття дому. Живого чи майже живого простору із розпеченим повітрям і випарами землі,
що вриваються в шкіру.

Перекладаєш цеглину – прямокутник до прямокутника.
Будуєш дім.
Хиткиий, наче піраміда з пластмасових фігур.

Раптом усвідомлюєш: твої вíрші давно припинили бути віршами,
розгубили ритм і риму,
виродились,
стали шматками заліза,
вирвались з-під шкіри,
втратили сенси і сенсори.

А тобі
знищено мову,
якою можна говорити про любов і вічність.

Залишилася мова втрат – суха й циклічна.
Мова потрісканих в оці судин.
Мова зелених прожилок на скронях.
Мова, яка зав'язує руки й блокує слово.

Але й далі
за звичкою
пишеш строфами, переносиш рядки –
щоб зберегти примарну впорядкованість,
щоб кожен звук залишався поміченим.

Тільки тепер
не перечитуєш написане, бо знаєш:
форма нічого не важить
(на полі бою).

Троянський кінь
живе в тобі,
з тобою
розростається, поглинає простір,
і ти стаєш троянським конем.
Вмістилищем ворога в оселі духу.

28–29.06.23

Відстань видовжує час.
Натягує кволі артерії.
Стискає нервові сплетіння.
Призвичаює їх до зімкненого положення.
Наливає кров'ю посічені кроками ступні.
Вибухає всередині забутими датами
майбутніх подій.

Незнайомими руками торкається стерильних світів.
Знищує улюблені квіти.
Приносить квіти, які маєш назвати улюбленими.
Знищує улюблених людей.
Приводить людей, яких маєш називати улюбленими.
Знищує улюблені слова.
Приходять слова, якими не маєш кого або що назвати.

Тебе інфіковано вірусом байдужости.
Щось – далеке – намагається позбавити тебе
особи, числа, роду,
стану, якості, модальності.
Рухомості.

Карбуються випалені в шкірі ворожі протоки досвіду,
якого не прагнеш,
якого не хочеш.
Але мусиш
носити його у собі.

7–10.07.23

Благословенна ніч і темний геній ночі!
Тебе, сліпе лоша, ведуть на заклання.
Де страх точив ножі, де камінь кровоточив –
ландшафт пустих степів. Фантоми снів чужих.

Чиїсь сумні міста тебе приймають в пастку,
мов білі два весла – долоні рук твоїх.
Несеш безмежне серце, свого ж боїшся. Тане
заграва в чорних муках розстріляних життів.

Відродження відбулось, його нам розтерзали.
На цвинтарі ілюзій немає місця вже.
Кричиш в безмежність часу – і він зникає наче.
Ідеш шляхом знайомим – і кожен крок не твій.

Шукаєш ЇХ навколо. Знаходиш ЇХ на небі.
Приймаєш мову ЇХНЮ. Говориш ЇМ. Мовчиш,
а маятник все довший – і цілиться він в тебе.
Позаду – сотні інших. І поруч – тисячí.

Тут кожен під прицілом. Народжена епоха,
мов звір червонокнижний, який живий-
напів
ще бореться за себе, –
не вміє не боротись.

Але навіщо ж, Боже?
Жертовник не для них...

14.07.23

Я народилась, щоб зрозуміти:
людина людині ніхто, а водночас – всесвіт.

Цінно, напевно, знаходити свої всесвіти

Позбуваючись панцира,
відриваючи його з верхніми і нижніми шарами шкіри,
западаючи в провалля календарних днів, –
постаєш перед обличчям безмежжя безформною істотою, що розпадається на дрібні молекули.
Розпадається, відновлюється,
розпадається, відновлюється –
щоразу набуваючи іншої подоби.
Розтікаєшся сукровицею,
в'яжеш шарами солодкої млості,
губиш частини молекулярних сполук, дрібнішаєш.
Впадáєш у теплий зелений сон [наче в високі трави], плазуєш вужем, розпорюєш черево грубим камінням.
Губиш життєво важливі нутрощі.
Тебе дотискають важким черевиком,
стаєш землею, компостом, травою.
Пахнеш першими квітами.
Пахнеш чимось отруйно гидким і прогнилим. Пахнеш смолою і сонцем.
А потім:
втрачаєш будь-який запах
[тепер ти надбання неявного світу],
зникаєш – заблуканий, втомлений, вбитий.
Обертаєшся птахом, і ломляться крила.
Ти спраглий, розгублений.
Тихий.
Відтак
не впізнаєш власного відображення в прозорості темних летальних вод,
проте продовжуєш
оголювати/сь, позбувати/сь, торкати/сь нової дерми
старими лапами
мудрої черепахи [без панцира].

26–27.07.23

Мігруєш у сни, щоб стати ящіркою.
Повзти зиґзаґами, торкатися черевом розпеченого каміння,
розгойдувати хвостом, наче маятником.
Думати про трави й мурах,
про солодкі стиглі плоди,
про цівки води, що стікають із листя.
Думати про наповненість існування.
Думати всіма мовами світу й водночас – жодною.
І бігти, бігти, безмежно довго бігти
невідомо куди,
залишати позаду минуле життя,
долати відстані, вповзати у зиму безпомічною істотою із замерзлою кров'ю.
Дивитись на себе згори, збоку –
на широкі розплющені очі,
на смужку рота, прозорі зуби,
бачити яскраво-жовте тільце, покрите шарами пилу,
бачити втомлені лапи й подряпане черево.
Відчувати, як болять синці досвіду.
Вслухатися в мову. Чути пустку.

Ящірка – нерухома-фігурка.

Прокидатись, ставати людиною.
Жити людське життя.
Бути людиною скрізь, навіть у снах.
Розмовляти з померлими – там,
із живими – тут.
Тримати в долонях тверду оболонку
ящірки,
якій не вдалося вирватись
за межі
мовчання.

17.08.23

[А posteriori]

Коли догорить вже остання свічка,
Коли небо наше вже стане чорним.
Камінь на каменя ... – морок і слизькість,
Залишаться, може, води солоні.

Коли відступатимуть літери й звуки,
Звертайся до мене ти своїм мовчанням.
Нехай сотні днів чи років звідусюди
Складають свій вирок безслівний, безжальний.

Коли проступатиме холод у вени,
Коли опадатиме листя останнє –
Малюй мені в шкірі блакитні озера,
Малюй мені гори й ліси у туманах.

Коли залишатимусь я наодинці
Із тінню забутого, з пам'яттю, снами,
Приходь із минулого. Будь мені кимось,
Будь мені образом, спогадом, знаком.

Будь мені спокоєм, будь мені штурмом,
Будь мені ранком, будь мені ніччю.
Хвилі тримають твої білі руки.
Я ж залишаюся тут. Замість свідчень –

Я залишатимусь тут. І нікуди
Кроку не ступлю. Світ мене важить
На терезáх – роздвоЇвши.
І куля
Раптом зривається в прірву.

Над нами.

17–19.08.23