Молимося мудрості і віку і секунді.
Молимося тому, чого не знаємо,
бо наша молитва – жага все-пізнання
Клавіатурте розум, почуття і волю!
Клавіатурте.

М. Хвильовий, "Клавіатурте"

Розбиті нутра будинків-в-минулому,
а втім:
час буває минулим лише щодо майбутнього,
лише щодо прийдешніх подій і втрат,
лише в одному із вимірів,
бо насправді не існує живого часу, окрім теперішнього.
Космічний маятник зрушує з місця із ревом підбитого звіра,
встромляє розболені кігті у тіло жорстокого часу.

О хижа естетико страждань!
Чиїми іменами називатимуть твоїх монстрів,
кому ти віддаш свій отруєний спадок?

Сотні приречених знаків вириваються в простір – оголеним струмом простягаються над містом, про чиє існування кажуть в минулому часі,
наче про залиті вулканами
або ж зниклі у вічних водах
містá,
яким співчував у дитинстві.
Вони – в репродукціях давніх фресок
і записів.
Вони далеко-чужі, незнайомі.
Їм співчуваєш нещиро й неповно – померлим тоді вже давно довелось би померти ("Мерці мерцями, їм не в голові").

Близько-свої міста болять інакше:
вириваючи нерви й артерії,
залишаючи в ребрах пустку і попіл,
присмак солоної крові –
присмак заліза і порох
на кінчиках пальців,
фантомно стискається слід
від доторку (до) людей, з якими не був знайомий:
і навіть тиша
не здатна осягнути.

Живим тепер – ще би жити і жити.

А ти
про померлих живих чи живих померлих – мовчиш.
Зберігаєш їм мову, вирощуєш її для них – щоби не втратилась.
Свічка.
Літери.

Крапка.

7.03–7.04.23

Вічна боротьба зі світом за розуміння свого місця, призначення, ролі в цій грі, здається, доходить до компромісних умов – і я починаю заперечувати себе-в-моменті кілька моментів тому, випробовувати наслідки дорослішання, якого раніше так уникала чи то боялась, ступати на непевну площину розколотої криги, балансувати. Відчуття неадаптованості до реального життя замінюється усвідомленням потреби пристосування до нього. І я не знаю ще, чи це добре, чи зле. Напевно, усе на краще. В будь-якому разі – усе для чогось потрібне.

Добре було б винайти колись мову, якою зможу виразити свою правду так, щоб її зрозуміла бодай я. Бо поки все це на рівні ледь відчутних сенсів.
Най буде

Спершу я подумала "як мило Тафі прилаштувалась", а потім стало сумно, бо ми досі живемо в страшному світі, де війна як ніколи близько. У нас вдома.

Із Великоднем. Перемоги нам, бо це свято зокрема й про перемогу світла.

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці –
між зап'ястям і передпліччям).
Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень.
Снилося, наче я йду травою
до нескінченно прекрасного світу
планет – і одна за одною
вони вибухають обабіч. Навколо
снилися чорні діри. Або прозорі.
Снилося, наче голка сіріє, стає солона.
Стає уламком, росте міжвенно.
Снилося, наче повільно пливе,
наче гостро вдаряє в ребра,
колеться в серці (біль віддає у м'язи).
Снилося, наче зір мій
знову вже гострим став і –
зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус
ділить його зиґзаґом,
ділить його надвоє,
ділить його навзаєм
[в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить
світло в кінці початку
входження в поле зору.
Краплі стікають з голки
в море з твоїм найменням,
в море з твоїх причалів,
зроблене з тебе, тепле.
Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень,
я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість.
Голка тернова твердне, болю уже немає,
світ під ландшафтом дерми
тихо собі згасає.

15–23.04.23

Життя – це гра, казала вона, усього лише сплетіння різних кольорів, відтінків, нашарувань... Щось на кшталт стереокартинки, в яку вдивляєшся так довго, що сліпнуть очі, – а важливе, зрештою, залишається на поверхні, наш мозок просто ігнорує інтуїтивні спроби побачити. Ми любимо ускладнювати все і всіх, любимо роздавати імена, назви, суб'єктивні характеристики, ми любимо щиро лише на словах, бо людська любов у дії насправді вбивча. Розумієш? Людина не здатна любити – це не входить до переліку наших налаштувань. Ми деструктивні до тих, кого любимо. З великої не-любові до тебе скажу: я тебе ненавиджу. Якщо ненависть – це те, що зможе тебе вберегти. Сподіваюся на взаємність.

З мого ненаписаного роману

Про перекладацьку діяльність, Інґеборґ Бахман та "Тридцятий рік"

Ось і обіцяне інтерв'ю з перекладачем Володимиром Кам'янцем))

СЛОВОТВІРНЕ // ПРАГМАТИКА ТИШІ

Обірвані словосплетіння
підступають до горла –
і вибухають, видаючи приглушені хрипи.
Розлітаються звуками, звукоподібними атомами.
Розпадаються на дрібні уламки.
На мільйони камінчиків.
Відблискують на дні кровоносних судин
неприродним кольором.
Гуртуються.
Позбуваються форми. Набувають сенсу.
Позбуваються сенсу. Набувають форми.
Морфологія буття-в-собі знищує синтаксис.
Незбагненна система на 33 звуки (+5) й кілька сотень тисяч лексем. Повнозначних. І не-.
Хто їх створив? Чому ж вони губляться
на підступах до прагматики часу?

Чия мова лунатиме твоїм голосом, якщо серце – Е, мова – m, а голос – c².
І чому якась із них
видається найріднішою?

Книга мовчань продовжує вибухати словами, які обіцяєш забути – щоб більше ніколи не ставити запитань тій, чиєю силою –
наче зброєю,
наче рупором, – користуєшся.

02.–04.05.23

"Зайві", 09.05.2023

Окупантка

"Інший", 10.05.2023

Над урвищем сенсів
здіймаються випари світу,
що вже відійшов.
Ліліт, зізнатися чесно,
я просто не вмію тримати у шкірі
"таємні стіни",
оявлену м(ов)ою "кров",
що з кров'ю зливається в ранах чи ринвах
і густо-солодким соком стікає углиб.
Моя революція – "знищуй і змінюй"
пульсує під скронями часом, коли:
"Коли серце благає зміни..." –
зміни своє серце на дріт,
прибий на зап'ясті цвяхом,
владай над собою, ти –
комаха на тілі часу,
м'ятежне скупчення слів.

Моя первозданна пам'ять
напружує голки й плавці,
крилами б'є під ногами,
в'ється вужем по землі,
стискає мене мотузкáми
прийдешніх і знаних подій.

Ця гра вже – не гра. Вибування.

Один за одним.
По одній.

11–12.05.23

Друзі, в суботу буду модерувати презентацію антології "Незламній". Думаю, буде цікаво. Приходьте))

Літо пахне зернами й злаками,
мором і стерням,
листям і падаллю.
М'якістю ґрунту, дощами і м'ятою,
млостю води з водосховищ, трояндами.
Білим хутром допотопного звіра,
зливами пряних ночей, тонкошкірим
доторком трав і колосся до пам'яті
перших років, перших літ, перших паводків.
Вогкістю. Млою. Спекою. Радістю.
Кисло-солодкими спробами бачити
сутність предметів розпечених. Згарищем.
Вогнищем. Маревом. Вогнищем. Маренням.
Повними соку молочними стеблами,
гострими крихтами зерен асфальту.
Морем безмежно-безмежно далеким
Часоздобутками, часопрощанням.

Маленьке нервове сплетіння,
затиснуте між ребер у формі кульки.
Чи крапки.
Поволі розростається, сплітаючи чіпкі закінчення слів
чоловічого,
жіночого
середнього родів.
Позаду велика тінь
з прожилками на скронях
креслить на стінах таємні знаки
двовимірного простору. Заплющуєш око. Розплющуєш.
Заплющуєш.
Дивишся у відображення тіні. Пальцем виводиш кола води,
поверхня стискається – мов скляна новорічна іграшка. Чи ваза
під пресом. І постає дерево.
Розлоге. Пророцтво:
«Каменя на камені, – повторюєш, – не залишиться. Якщо».
Дощі розмивають світло: первісна пара здіймається вгору.
М'якоть розчавлених ягід стікає долонями – в землю. Здається, за рік проростуть нові паростки.
І знову: «Каменя на камені не залишиться».
Якщо.
Темрява дому не виникне сонцем.


18.06.23

вшита в тканину епохи нитка
стає візерунком доби
втрачених
страчених
янголів

на жертовнику – розлита офіра
впереміш із кров'ю – мовить молитви

чиєсь немовля
простягаючи руки до неба
рветься до шиї чіпкими пальцями
віддаючи належне
людській природі й подобі

господи нехай станеться твоя воля
нехай заґратоване тіло часу і простору
здíйметься над в'язницею духу
мов крапля дощу що здіймається над землею
а тоді – підшкірними водами
протікає в її незлічéнних надрах

нехай омиється морок епохи
світлом доби
що спадає з ринв
із залізним відлунням
вдаряючись в м'якість

18.06.23

Померлі квіти
на руїнах – створюють відчуття дому. Живого чи майже живого простору із розпеченим повітрям і випарами землі,
що вриваються в шкіру.

Перекладаєш цеглину – прямокутник до прямокутника.
Будуєш дім.
Хиткиий, наче піраміда з пластмасових фігур.

Раптом усвідомлюєш: твої вíрші давно припинили бути віршами,
розгубили ритм і риму,
виродились,
стали шматками заліза,
вирвались з-під шкіри,
втратили сенси і сенсори.

А тобі
знищено мову,
якою можна говорити про любов і вічність.

Залишилася мова втрат – суха й циклічна.
Мова потрісканих в оці судин.
Мова зелених прожилок на скронях.
Мова, яка зав'язує руки й блокує слово.

Але й далі
за звичкою
пишеш строфами, переносиш рядки –
щоб зберегти примарну впорядкованість,
щоб кожен звук залишався поміченим.

Тільки тепер
не перечитуєш написане, бо знаєш:
форма нічого не важить
(на полі бою).

Троянський кінь
живе в тобі,
з тобою
розростається, поглинає простір,
і ти стаєш троянським конем.
Вмістилищем ворога в оселі духу.

28–29.06.23