Я хочу повернутися у своє дитинство, щоби померти в ньому.

Сергій Параджанов

Farewell! If ever fondest prayer
For other's weal availed on high,
Mine will not all be lost in air,
But waft thy name beyond the sky.

Byron

Тож знайди пристанок для своєї любові.
Іди шукай її по всіх храмах.

К/ф "Колір гранату"

Так споконвіку було:
одні упиралися з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стяга зорі і йшли
за хвостами комет,
горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?


М. Хвильовий, "Електричний вік"

Прикраси, які створює @Kutugasutula

P. S. "Купи собі то, воно не дороге"

Слова, розкидані на неосяжних просторах часу.
Слова несказані й несказанні. Слова загублені.
Слова викреслені, видалені, виламані –
мов дерево з мертвого ґрунту.
Слова, що приходять у снах надважкою істотою,
трощать ребра.
Простягають долоні з нагостреним лезом.
Чекають за рогом.
Слова, до яких приходиш ти – в яких шукаєш спокою серед бурі.
Слова, від яких ти ідеш, залишаючи десь позаду.
Слова, на які чекаєш. Слова, яких боїшся.
Слова, до яких молишся.
Слова, яких уникаєш.
Слова, які не можеш знайти.
Слова, які розпадаються на звуки.
Слова, які препаруєш і нищиш.
Слова, які препарують і нищать.
Слова, із якими ростеш.
Які ростуть без тебе.
Слова, якими називаєш себе.
Слова, якими називають тебе.
Слова, якими називаєш ти.
Слова, які називають себе.
Слова, які привласнюєш і впорядковуєш,
Які змушуєш стати поруч.
Які роз'єднуєш.
Які вимовляєш в різному віці – різним голосом.
Слова, якими мовчиш.
Якими не ділишся.
Які протікають у венах – надійно сховані.
Слова, які настільки надійно сховані,
що більше не можеш знайти.
Але продовжуєш.
Повторюєш.
Стоп.
Продовжуєш.
Кадр.
Повторюєш.
Знову:
"Слова, розкидані на неосяжних просторах часу..."

01.04.23

Я тут подумала, може створити окремий канал зі своїми відгуками на книжки, дописами, статтями і таке інше🙄

Створю, якщо на попередньому повідомленні буде 30 будь-яких реакцій.
А це майже нереально, так шо)))

Молимося мудрості і віку і секунді.
Молимося тому, чого не знаємо,
бо наша молитва – жага все-пізнання
Клавіатурте розум, почуття і волю!
Клавіатурте.

М. Хвильовий, "Клавіатурте"

Розбиті нутра будинків-в-минулому,
а втім:
час буває минулим лише щодо майбутнього,
лише щодо прийдешніх подій і втрат,
лише в одному із вимірів,
бо насправді не існує живого часу, окрім теперішнього.
Космічний маятник зрушує з місця із ревом підбитого звіра,
встромляє розболені кігті у тіло жорстокого часу.

О хижа естетико страждань!
Чиїми іменами називатимуть твоїх монстрів,
кому ти віддаш свій отруєний спадок?

Сотні приречених знаків вириваються в простір – оголеним струмом простягаються над містом, про чиє існування кажуть в минулому часі,
наче про залиті вулканами
або ж зниклі у вічних водах
містá,
яким співчував у дитинстві.
Вони – в репродукціях давніх фресок
і записів.
Вони далеко-чужі, незнайомі.
Їм співчуваєш нещиро й неповно – померлим тоді вже давно довелось би померти ("Мерці мерцями, їм не в голові").

Близько-свої міста болять інакше:
вириваючи нерви й артерії,
залишаючи в ребрах пустку і попіл,
присмак солоної крові –
присмак заліза і порох
на кінчиках пальців,
фантомно стискається слід
від доторку (до) людей, з якими не був знайомий:
і навіть тиша
не здатна осягнути.

Живим тепер – ще би жити і жити.

А ти
про померлих живих чи живих померлих – мовчиш.
Зберігаєш їм мову, вирощуєш її для них – щоби не втратилась.
Свічка.
Літери.

Крапка.

7.03–7.04.23

Вічна боротьба зі світом за розуміння свого місця, призначення, ролі в цій грі, здається, доходить до компромісних умов – і я починаю заперечувати себе-в-моменті кілька моментів тому, випробовувати наслідки дорослішання, якого раніше так уникала чи то боялась, ступати на непевну площину розколотої криги, балансувати. Відчуття неадаптованості до реального життя замінюється усвідомленням потреби пристосування до нього. І я не знаю ще, чи це добре, чи зле. Напевно, усе на краще. В будь-якому разі – усе для чогось потрібне.

Добре було б винайти колись мову, якою зможу виразити свою правду так, щоб її зрозуміла бодай я. Бо поки все це на рівні ледь відчутних сенсів.
Най буде

Спершу я подумала "як мило Тафі прилаштувалась", а потім стало сумно, бо ми досі живемо в страшному світі, де війна як ніколи близько. У нас вдома.

Із Великоднем. Перемоги нам, бо це свято зокрема й про перемогу світла.

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці –
між зап'ястям і передпліччям).
Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень.
Снилося, наче я йду травою
до нескінченно прекрасного світу
планет – і одна за одною
вони вибухають обабіч. Навколо
снилися чорні діри. Або прозорі.
Снилося, наче голка сіріє, стає солона.
Стає уламком, росте міжвенно.
Снилося, наче повільно пливе,
наче гостро вдаряє в ребра,
колеться в серці (біль віддає у м'язи).
Снилося, наче зір мій
знову вже гострим став і –
зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус
ділить його зиґзаґом,
ділить його надвоє,
ділить його навзаєм
[в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить
світло в кінці початку
входження в поле зору.
Краплі стікають з голки
в море з твоїм найменням,
в море з твоїх причалів,
зроблене з тебе, тепле.
Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень,
я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість.
Голка тернова твердне, болю уже немає,
світ під ландшафтом дерми
тихо собі згасає.

15–23.04.23

Життя – це гра, казала вона, усього лише сплетіння різних кольорів, відтінків, нашарувань... Щось на кшталт стереокартинки, в яку вдивляєшся так довго, що сліпнуть очі, – а важливе, зрештою, залишається на поверхні, наш мозок просто ігнорує інтуїтивні спроби побачити. Ми любимо ускладнювати все і всіх, любимо роздавати імена, назви, суб'єктивні характеристики, ми любимо щиро лише на словах, бо людська любов у дії насправді вбивча. Розумієш? Людина не здатна любити – це не входить до переліку наших налаштувань. Ми деструктивні до тих, кого любимо. З великої не-любові до тебе скажу: я тебе ненавиджу. Якщо ненависть – це те, що зможе тебе вберегти. Сподіваюся на взаємність.

З мого ненаписаного роману

Про перекладацьку діяльність, Інґеборґ Бахман та "Тридцятий рік"

Ось і обіцяне інтерв'ю з перекладачем Володимиром Кам'янцем))

СЛОВОТВІРНЕ // ПРАГМАТИКА ТИШІ

Обірвані словосплетіння
підступають до горла –
і вибухають, видаючи приглушені хрипи.
Розлітаються звуками, звукоподібними атомами.
Розпадаються на дрібні уламки.
На мільйони камінчиків.
Відблискують на дні кровоносних судин
неприродним кольором.
Гуртуються.
Позбуваються форми. Набувають сенсу.
Позбуваються сенсу. Набувають форми.
Морфологія буття-в-собі знищує синтаксис.
Незбагненна система на 33 звуки (+5) й кілька сотень тисяч лексем. Повнозначних. І не-.
Хто їх створив? Чому ж вони губляться
на підступах до прагматики часу?

Чия мова лунатиме твоїм голосом, якщо серце – Е, мова – m, а голос – c².
І чому якась із них
видається найріднішою?

Книга мовчань продовжує вибухати словами, які обіцяєш забути – щоб більше ніколи не ставити запитань тій, чиєю силою –
наче зброєю,
наче рупором, – користуєшся.

02.–04.05.23

"Зайві", 09.05.2023