Доторки до зіниць людини навпроти
на смак, мов яблуко
з дерева пізнання.

Пізнаю межі електричного сонця,
що обпікає долоні багряним слідом.

Гра з вогнем
завершується однаково. Гра без —
без змісту.
А втім,
навіть якщо ніщо
не триватиме довше, ніж подих —
якщо стане
безмежним,
забитим у пам'ять цвяхом —

ніщо буде варте
нитóк,
які обплітали зап'ястя
відсутністю слів про вічне:
мовчáзним зізнанням про марність
будь-яких формул і форм.

Камінь
безмежно росте у тобі щодня,
набуваючи нових рис,
нових імен і дат,
нових слів і навіть нових мовчань.

І ти —
набуваєш подоби
каменя.


11–12.02.23

Існую чисто щоб після складного робочого дня пити на кухні амарето і читати діалоги Платона

Скоро буде рік відколи вийшла друком моя перша "Книга мовчань". Залишились останні примірники (уже ні на сайті, ні в книгарні не знайти), тому якщо хочеться – пишіть.

.

В груди б'ючи себе, серцю він мовив своєму з докором:
"Серце, терпи! І мерзеннішу ти перетерпіло днину..."

Гомер, "Одіссея"

https://read-ukrainian.blogspot.com/2023/02/buko-wiener.html?m=1

Трохи написала про нову книжку (дослідження світського життя на Буковині, 1848–1918 рр., авторка К. Валявська)

Хтось у жертву приніс жовтосяйне
світло перших ліхтарниць землі,
виють пси в меживулицях, зграї
розпадаються містом мерців.
Кладовищ усе більше. Їх більше.
Всі помножені часом на сто,
на бетонному тілі напишуть
про віддаленість дат – не пером,
чорноземним чорнилом, смолою,
глевким родієм, сірим свинцем:
вповивається день пеленою,
захлинається кислим дощем.

Застигає безмірна в'язниця
семи сфер і п'яти ланцюгів,
а попереду – ззаду – все ближче
загратовані,
темні,
пусті
переходи, провулки, узбіччя,
магістралі, дороги, шляхи:
ти у всесвіті – ледь недотичнім –
заблукалий в міжсвітті, чужий.

Насідають на гілля примари
перших слів у чиюсь далечінь
(ті слова так невміло вбивали
сенси власних надломлених стін).

Залишаються часом з тобою
перехоплені вітром сліди,
а попереду – ззаду – навколо
ланцюги
ланцюги
ланцюги.

22.02–01.03.23

У чорній пустці власних ребер
В промоклому від снігу взутті
Дотримуючись норм стилістики української мови
Між людей або без них
Навпроти розбитих уламків дзеркала
За крок від прірви або полегшення
Біля зів'ялих квітів
З любов'ю чи з її відсутністю
На вершині гори
Під світлом вуличного ліхтаря, що блимає
В абсолютній темряві
Далеко від дому, якого не існує
В чужому світі, який мені не належить –
Мушу відчувати себе людиною
Причетною до людства
Людяного
Людського
Звучить огидно
Якщо повторювати довше, ніж сонце досягне зіниць
І випалить тебе тишею відлуння


01.03.23

Куди моє серце втекло б од мого серця? Куди втік би я від самого себе? Куди не пішов би вслід за собою?

Святий Авґустин, "Сповідь"

Спершу намагаєшся тікати від людей. Потім тікаєш до людей. Трохи згодом розумієш, що біжиш по колу.
Змінюєш внутрішній простір, обертаючи власний світ, мов кулю – на кінчику пальця. Обертаєш її надто швидко, а вона насправді крихка. Але це не надто важливо, бо світ краще знає як тобі жити, відтак твоя місія – спостерігати за змінами.
Змінюєш фізичний простір навколо себе. Позбуваєшся пам'ятних речей, позбуваєшся непотрібного одягу, зайвих предметів, викидаєш стоси макулатури.
Обриваєш зв'язки із тим, на чому стоїш. Тримаєшся за обірвані нитки або ланцюги.
Стоїш. Присідаєш. Падаєш.
Встаєш. Присідаєш. Стоїш. (...).
?

Нитка пам'яті рветься й надиться
у долоні дахами – дротиком
просочитись беззвучним маренням
у провалля забутих домислів.

Прихиляється світло спалаху:
мов предтеча, холодні доторки
нескінченно тривалих айсбергів –
притискаєш до себе спогади
про часи, коли світ – незайманий,
ще освячений духом доброго.

Люди вшиті в структуру, вкраплені
в тіло світу – мов вени топосів,
ледь оголені лезом задумів,
обожествленні власним розумом.
Люди думають, що їм надано
право вибору ще не скорених –
за подобою всепідкорення,
усезнищення, всевідновлення.

Люди людям встромляють палиці
у колеса. Сміються й моляться.

Виливаються води вічности
із приток обмілілих, паростком
проростають самотні свідчення
за і проти. Заради. Зваблюють
всепідносити силу мовлення,
зазирати в притулок духу і
обривати повітря порухи
першодзвонами перших струменів,
що проходять підшкірним згарищем,
білосніжним ландшафтом темряви:
задивляєшся в себе й падаєш
майже пошепки,
майже легко вже,

бо цей світ – наче скло і камені,
наче пара вогка і крига,
тебе полум'я хижо палить ще,
але й ти у багатті
дихай.

16–17.03.23

Якщо не писати про любов ТАК, то навіщо взагалі про неї писати..)

Автор Володимир Яринич

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво “єсьм” глаголящих,
І від отих, набравших в рот води…

…О боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

Грицько Чубай, "Вертеп"

Я хочу повернутися у своє дитинство, щоби померти в ньому.

Сергій Параджанов

Farewell! If ever fondest prayer
For other's weal availed on high,
Mine will not all be lost in air,
But waft thy name beyond the sky.

Byron

Тож знайди пристанок для своєї любові.
Іди шукай її по всіх храмах.

К/ф "Колір гранату"

Так споконвіку було:
одні упиралися з ганчіркою в руці,
а другі тяглися до стяга зорі і йшли
за хвостами комет,
горіх розкусивши буття. І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?


М. Хвильовий, "Електричний вік"

Прикраси, які створює @Kutugasutula

P. S. "Купи собі то, воно не дороге"

Слова, розкидані на неосяжних просторах часу.
Слова несказані й несказанні. Слова загублені.
Слова викреслені, видалені, виламані –
мов дерево з мертвого ґрунту.
Слова, що приходять у снах надважкою істотою,
трощать ребра.
Простягають долоні з нагостреним лезом.
Чекають за рогом.
Слова, до яких приходиш ти – в яких шукаєш спокою серед бурі.
Слова, від яких ти ідеш, залишаючи десь позаду.
Слова, на які чекаєш. Слова, яких боїшся.
Слова, до яких молишся.
Слова, яких уникаєш.
Слова, які не можеш знайти.
Слова, які розпадаються на звуки.
Слова, які препаруєш і нищиш.
Слова, які препарують і нищать.
Слова, із якими ростеш.
Які ростуть без тебе.
Слова, якими називаєш себе.
Слова, якими називають тебе.
Слова, якими називаєш ти.
Слова, які називають себе.
Слова, які привласнюєш і впорядковуєш,
Які змушуєш стати поруч.
Які роз'єднуєш.
Які вимовляєш в різному віці – різним голосом.
Слова, якими мовчиш.
Якими не ділишся.
Які протікають у венах – надійно сховані.
Слова, які настільки надійно сховані,
що більше не можеш знайти.
Але продовжуєш.
Повторюєш.
Стоп.
Продовжуєш.
Кадр.
Повторюєш.
Знову:
"Слова, розкидані на неосяжних просторах часу..."

01.04.23

Я тут подумала, може створити окремий канал зі своїми відгуками на книжки, дописами, статтями і таке інше🙄

Створю, якщо на попередньому повідомленні буде 30 будь-яких реакцій.
А це майже нереально, так шо)))