Молитва

Господи, Боже мій, я не достóяла.
Землі снігами заметено. Боязко
листя на гілці стискається. Морозно.
Господи, чуєш, так виють околиці.
Ревом моторів пробиті перетинки,
Там, де твій хрест ще гойдався,
вже порожньо,
Я припадаю до стін, наче теплі ще, –
Господи, крик мій зривається вороном:
Так проливається кров і долонями
тихо стікає у ріки безпам'ятні.
Море вбирає у себе солоність цю
і викидає на берег, мов падаль(ність).

Гості з чужими потворними лапами
сунуть над краєм незміряним куривом,
падає небо, стиснувши камери
серця людського – до розмірів кульки.

Господи, Боже мій, дико й ненависно
бути людиною світу святого,
святість одвічна – вбивство й покараність.
Господи, Господи, слухай нас! Слухай!
Слухай нас так, наче ти не сотворений,
Слухай нас так, наче нас не існує, –
слів нам не надано, Господи? Славити
можна безслівно й безслідно бездушність лиш.

Час для покори й навернення в силу
мовчки вливається в чашу отрути,
темрява тисне прагненням миру
вбивць і катів, що вгризаються в нутра.
Надра розкопано, трави підбито,
давні могили позбавлено честі:
мертві земель цих встають проти гніту –
двічі убиті чи двічі померлі.

Господи, сенс семи звуків забуто,
сенсори втрачено, значення зникли.
Нам залишається й далі тут бути –
Наші молитви звертати
в безликість (?)

28.11.22

Космічні сфери дедалі частіше розгойдуються, нагадуючи про крихкість законсервованого в зіницях світла.

Кулі дерев складають присягу на вірність
північним вітрам,
що приходять із заходу,
що приходять зі сходу й півдня.

Коли земля розтерзана памороззю слідів,
коли темрява просочує одяг,
коли скло вкривається млявою подобою тіні –
прокидається ніч, що триватиме вічну безмежність.
чи навіть більше.

Здається,
ніщо не здатне порушити спокій останнього листя.
Лише нічний сміттєвоз опритомнює час,
а втім,
повернення до витоків неможливе,
всі ріки занесені кригою
непоборною.
тоді (зрештою, лише тоді)
прокидається ніч
що триватиме вічну безмежність
чи навіть більше.
Знайди в собі сили
вистояти
витерпіти
вимучити
[слово].

20.11.22–13.12.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2023/01/blog-post.html?m=1

Рецензія на роман Я. Мельника "Маша, або Постфашизм"

...ти доходиш до висновку, що сталася помилка і що все наше життя – це, можливо, лише вервиця з помилкових вчинків, але...
Помилятися – це не страшно.
Бо ти не Господь Бог, щоб усе робити правильно. І Господь Бог теж про це в курсі.

Любко Дереш

Над твоїм незбагненним смутком дмуться останки багряних слідів.
Ти за межею: чужий незнайомець,
оговтаний холодом, марністю слів, –
виболюєш шрами, стискаєшся, никнеш, заблуканий в білій сорочці життя.
Тебе катастрофа обрала – і нищить.
Примарна. Безпам'ятна. Тиха. Німа.
Згортається в кульку, нанизує досвід
усенепочутостей, антизізнань.
Мовчить божество несподіваних граней.
Світ, наче куля. Світ, наче гра.
Смужка пожовкло-гнилого паркету.
Крапка на чорній прозорості дна.
Доторки. Зрушення. Зміщення. Троща.
Все неповторне – блідість, імла.
Павза за павзою сунуться зливи,
дім твій з паперу пожовк і припав
в сірих струмках занепалої ери,
в ринвах обмерзлих, облізлих. Ти там
досі тримаєш фантомні підґрунтя –
доказ присутності надто крихкий.
Всепереповнена ця межисутність.
Ти межи стінами – лялька чи тінь.
Темно-червона подоба людини,
В надлишках сірих розмитих рядків
втрачене слово.
Страчена вічність.
Тихо і ніжно.
У домішках снів.

07–21.01.23

Інтелігент – це людина із зв'язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається, або відбувається неповно.

Валер'ян Підмогильний, "Невеличка драма"

Час
Стікає з долонь
Вдаряє небесними градами
Ти
Розтрощений камінь
Береш на озброєння: вваживши
Той
Кому вижити вдасться – сліпий і ослаблений
Світ
Дотискає на лініях ламаних
Літери здавлені
Все
Непевно-крихке знеособлене натще все
Я
Прирікаю себе
На буття в позаденному капищі
Дні
Наче краплі спадають на шкіру і шрамами
В неї вростають
Прозорими жилами пам'яті
Подих
Свободи від вибору подумки здавлюєш
Комом
У горло вплітаються
Зрушення простору
Звільнення
Мусить відбутись
Чи вже відбувається
Час
Що стікає з долонь
Обертається в пошуки
Сталого

21.01–06.02.23

Нутрощі вперто бунтують проти оболонки.

"І пожалкував був Господь, що людину створив на землі. І засмутився Він у серці Своїм"

Доторки до зіниць людини навпроти
на смак, мов яблуко
з дерева пізнання.

Пізнаю межі електричного сонця,
що обпікає долоні багряним слідом.

Гра з вогнем
завершується однаково. Гра без —
без змісту.
А втім,
навіть якщо ніщо
не триватиме довше, ніж подих —
якщо стане
безмежним,
забитим у пам'ять цвяхом —

ніщо буде варте
нитóк,
які обплітали зап'ястя
відсутністю слів про вічне:
мовчáзним зізнанням про марність
будь-яких формул і форм.

Камінь
безмежно росте у тобі щодня,
набуваючи нових рис,
нових імен і дат,
нових слів і навіть нових мовчань.

І ти —
набуваєш подоби
каменя.


11–12.02.23

Існую чисто щоб після складного робочого дня пити на кухні амарето і читати діалоги Платона

Скоро буде рік відколи вийшла друком моя перша "Книга мовчань". Залишились останні примірники (уже ні на сайті, ні в книгарні не знайти), тому якщо хочеться – пишіть.

.

В груди б'ючи себе, серцю він мовив своєму з докором:
"Серце, терпи! І мерзеннішу ти перетерпіло днину..."

Гомер, "Одіссея"

https://read-ukrainian.blogspot.com/2023/02/buko-wiener.html?m=1

Трохи написала про нову книжку (дослідження світського життя на Буковині, 1848–1918 рр., авторка К. Валявська)

Хтось у жертву приніс жовтосяйне
світло перших ліхтарниць землі,
виють пси в меживулицях, зграї
розпадаються містом мерців.
Кладовищ усе більше. Їх більше.
Всі помножені часом на сто,
на бетонному тілі напишуть
про віддаленість дат – не пером,
чорноземним чорнилом, смолою,
глевким родієм, сірим свинцем:
вповивається день пеленою,
захлинається кислим дощем.

Застигає безмірна в'язниця
семи сфер і п'яти ланцюгів,
а попереду – ззаду – все ближче
загратовані,
темні,
пусті
переходи, провулки, узбіччя,
магістралі, дороги, шляхи:
ти у всесвіті – ледь недотичнім –
заблукалий в міжсвітті, чужий.

Насідають на гілля примари
перших слів у чиюсь далечінь
(ті слова так невміло вбивали
сенси власних надломлених стін).

Залишаються часом з тобою
перехоплені вітром сліди,
а попереду – ззаду – навколо
ланцюги
ланцюги
ланцюги.

22.02–01.03.23

У чорній пустці власних ребер
В промоклому від снігу взутті
Дотримуючись норм стилістики української мови
Між людей або без них
Навпроти розбитих уламків дзеркала
За крок від прірви або полегшення
Біля зів'ялих квітів
З любов'ю чи з її відсутністю
На вершині гори
Під світлом вуличного ліхтаря, що блимає
В абсолютній темряві
Далеко від дому, якого не існує
В чужому світі, який мені не належить –
Мушу відчувати себе людиною
Причетною до людства
Людяного
Людського
Звучить огидно
Якщо повторювати довше, ніж сонце досягне зіниць
І випалить тебе тишею відлуння


01.03.23

Куди моє серце втекло б од мого серця? Куди втік би я від самого себе? Куди не пішов би вслід за собою?

Святий Авґустин, "Сповідь"

Спершу намагаєшся тікати від людей. Потім тікаєш до людей. Трохи згодом розумієш, що біжиш по колу.
Змінюєш внутрішній простір, обертаючи власний світ, мов кулю – на кінчику пальця. Обертаєш її надто швидко, а вона насправді крихка. Але це не надто важливо, бо світ краще знає як тобі жити, відтак твоя місія – спостерігати за змінами.
Змінюєш фізичний простір навколо себе. Позбуваєшся пам'ятних речей, позбуваєшся непотрібного одягу, зайвих предметів, викидаєш стоси макулатури.
Обриваєш зв'язки із тим, на чому стоїш. Тримаєшся за обірвані нитки або ланцюги.
Стоїш. Присідаєш. Падаєш.
Встаєш. Присідаєш. Стоїш. (...).
?