ТРІЩИНИ // творення міту

Шукати пальцями (сліпо) вимір.
Блукати площами власних вилиць.
Триматись краю. Хотіти вище.
Звивати гнізда. Зриватись в тишу.
Складати пазли своєї віри.
Вмикати крихкість.
Вдавати силу.

Лежати дóлі в чужій кімнаті.
Торкатись ніжно чужих дахів.

Шукати їх, як Нарнію, – в шафі.
Шукати нас, як скло, – в собі.

Зривати одяг. Губитись в травах.
//Зникати в м'якості теплих днів//
Робитись пір'ям, спадати з птаха
на срібло перших тривожних снів.

Дивитись в небо – вершково-жовте.
Дивитись в очі. Змивати сіль.
Зливати час на прийдешні ночі.
Ступати в осінь. У мряку й тінь.

Стискати миті. Плекати образ.
Боятись ери космічних стріл.
І жити в ері солодко-чорних
ракет "повітря–
[господи!]–
дім".

Знати раптовість поразки сенсів.
Вийти з мовчання на поле утрат.
Довго писати про про тексти і тексти:
наче не стилос –
стилет
у руках.

18–19.10.22

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-

Все пусте, все знебарвлене. Морок.
І свідомість – отруєно-чиста. Сліпа
Моя тиха безмежна свідомість.
Викидання зі світу солоних плеяд
Сонцедзвонними знаками мружиться.
Білі звірі стрибають із сонних зірок
На затвердле підґрунтя почутости.

Близькість ночі, причетність до міри напів,
І усе вже в тобі – напівміри.
Я торкаюся пальцем до мороку слів.
Я не вірю у тебе. Причинно
Пропливають повз нас сивочолі вітри
І сильнішають, мужніють. Призма
Увібрала у себе весь колір, мовчить
Півпрозорістю власної тіні,
І прибільшує кількість тіней у вікні,
І на стінах моєї фортеці:
Все зруйноване вщент, все роздроблене в пил,
Все стікає, мов злива, не тебе.

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-
Я існую. Допоки ще можу.

26–28.10.22

011122 (3)
не вистачило слів
аби прожити цю мить

мабуть так і залишиться
непрожитою

Кому належать дні, які ти сам у себе вкрав?

Йозеф Рот

В перервах між актами помирання доводиться працювати, вчитись, прибирати і дихати

Що діяти з обдуреним Адамом?
Устань, мудрець, віщуй, не проклени.
Збирає ніч за чорним Амстердамом
Людських голів розбиті кавуни.

Де плуг війни пройшов залізним ралом,
Узрій в полях: насунула біда.
Єхидний бог стоїть за генералом,
Важкі снаряди в дуло заклада.

Андрій Малишко

Світ буває чорним. Світ буває білим. Світ буває сірим і навіть прозорим.
Головне – знайти слова, якими можна про нього сказати. Головне – спромогтись заговорити раніше, ніж зникнеш. Головне, кажу собі, знайти бодай якісь слова. Не загубити себе. Навчитися відпускати. Встановити ще один рекорд зі швидкості знеособлення. Вчитись слухати. Вміти чути. Користуватись чужим пізнанням. Хизуватись відсутністю досвіду. Сприймати розчарування як потребу долати власну слабкість. Сприймати себе як залізний механізм. Сприймати себе як бодай щось живе.
Сприймати. Приймати. Не.
Не допускати нікого.
Не допускати себе.
Триматися, поки є потреба. Падати, коли потреби нема. Тримати простір, що падає.
Притулятися до дверей. Ігнорувати "Не притулятись". Іти проти правил. Створювати власні правила і йти проти.
Просто йти. Вимірювати це місто кроками. Підрівнювати багряні дахи старого міста лініями тролейбусів. Шукати дім. Не знаходити. Шукати себе в домі. Не знаходити. Шукати час. Не знаходити.
Писати коротко. Обірвано. Писати інфінітивами. Враховувати екстралінгвальні особливості. Брехати, що враховуєш хоч щось. Шукати помилки.
Знаходити.
Знаходити в дзеркалі невідому істоту. Знаходити її очі. Знаходити документи і не впізнавати. Відчувати біль. Відчувати радість. Пам'ятати, що щастя – момент. Пам'ятати, що ти людина. Знати про це чи ні?
Навіщо. Зрештою.

холодна безмежна осінь встромляє кинджал і серце
у лівій кістлявій гілці її неживих артерій –
проявлення зламів ліній
окреслення кола й часу
стискається в голці нитка
і тихне зигзагом страху

ніщо не буває вічним
ніщо не приходить просто
ніщо не зникає щойно
згасає у світлі морок

потреба триматись купи
[складати себе із пазлів
збирати залізні струни
розпластаних долі марень]
відчутна з приходом ночі –
і ніч відчуваєш зранку

холодна безмежна осінь
на смак
наче кров
зі шрамів

20.11.22

Молитва

Господи, Боже мій, я не достóяла.
Землі снігами заметено. Боязко
листя на гілці стискається. Морозно.
Господи, чуєш, так виють околиці.
Ревом моторів пробиті перетинки,
Там, де твій хрест ще гойдався,
вже порожньо,
Я припадаю до стін, наче теплі ще, –
Господи, крик мій зривається вороном:
Так проливається кров і долонями
тихо стікає у ріки безпам'ятні.
Море вбирає у себе солоність цю
і викидає на берег, мов падаль(ність).

Гості з чужими потворними лапами
сунуть над краєм незміряним куривом,
падає небо, стиснувши камери
серця людського – до розмірів кульки.

Господи, Боже мій, дико й ненависно
бути людиною світу святого,
святість одвічна – вбивство й покараність.
Господи, Господи, слухай нас! Слухай!
Слухай нас так, наче ти не сотворений,
Слухай нас так, наче нас не існує, –
слів нам не надано, Господи? Славити
можна безслівно й безслідно бездушність лиш.

Час для покори й навернення в силу
мовчки вливається в чашу отрути,
темрява тисне прагненням миру
вбивць і катів, що вгризаються в нутра.
Надра розкопано, трави підбито,
давні могили позбавлено честі:
мертві земель цих встають проти гніту –
двічі убиті чи двічі померлі.

Господи, сенс семи звуків забуто,
сенсори втрачено, значення зникли.
Нам залишається й далі тут бути –
Наші молитви звертати
в безликість (?)

28.11.22