Я вдивляюся в стіни – падають
Сугестійним звучанням нот.
Моя муза встромила пазурі
В сонцевидні пейзажі. Знов
Прокидатися зранку боляче
Прорізаєш долоні – кров
Застигає на пальцях. Далі все ж
Не знаходиш дороги. Сном
Вже заповнюєш всі прогалини,
Усі виходи й виміри. Ти
Лише ґвинтик чиєїсь пам'яті:
Один з сотень. Ще ледь живий.

Я чекала б на площах пам'ятних,
Якби знала навіщо це,
Але світ затискає в пазурях
І руйнує фундамент вщент.

Заливаються очі морком,
Канцелярським залізом днів:
Відмирають останні паростки –
У землі мертвородних слів.

11.08.–11.10.22

НЕКРОлог(и)

Дряпаю на невидимих стінах невідомі слова
незнаної мови –
вони починають хитатись,
наче зогнилий потрощений зуб,
що відходить з законного місця
шматками.

Голова стає дедалі важчою.
Голова, мов повітряна кулька, наповнена важкими металами.
Голова, мов пружина,
якій доводиться тримати простір
собою, в собі, тому хилиться нижче –
залита оцетом,
подразнена зсередини гострим т(і)лом
епохи анти-
.
Постійна опозиція між народженням і помиранням,
поглибленям і вирівнюванням.

Розхитування.

Втрата чого спричинить найбільше болю, – питаю (с)/(т)ебе, втрата чого?!
І чи вартий біль буде втрати?

Блакитно-прозорі кружальця
заґратованої лампи
пробиваються крізь щілини в підлозі, освітлюють залитий ніччю знелюднений сховок:

у такі ночі можуть писатись лише
хроніки війни,
або зведення з місць всесвітніх трагедій
чи катастроф.
Можуть і пишуться.
Певно.
Отже, хтось може – і пише.

З-під найбільшої з плит
гробівця
виповзає старий швидкоплинний вуж,
губить тіло та хвіст [наче тіло та хліб],
зникає так, як може зникнути тільки час
миру. Час
безсмертя.
Оди життю
починаються тоді,
коли скупчення смерті навколо
надто щільне.

Некрологи – рецензії на тих,
ким за життя цікавились менше, ніж по смерті,
бо смерть, очевидно, – досягнення,
що займає праву лінійну позицію
щодо народження,
і стає найбільшим [здобутком] з-поміж усіх(?).

14.10.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/10/blog-post_15.html?m=1

Рецензія на роман "Хто ти такий?"(2021) Артема Чеха.

Цього автора я відкрила для себе лише після прочитання "Точки нуль" (збірка есеїв-новел із часів його першого перебування на фронті). До найновішої книжки все ніяк не наважувалась підступитись, але два тижні тому рука сама потягнулась. Тому ось

Водосховище

загортаючись в покрóви епітелію,
прорізаю отвори – щоб краще бачити. відчувати. чути
згустки миршавого моху.

він також бачить. відчуває. чує.

нас розмежовано стінами.
нас викорчувано з корінням
із теплого ґрунту.
нас пошматовано,

лише зіниці – дві кульки чорного перцю,
полохливо рухаються власними орбітами,
зазирають вглиб,
виймають слизьку рідину оболонки,
якій все одно не вдасться здолати межу.
вийти назовні.
канали мілішають,
і навіть риби тепер б'ються срібними черевцями – полущеними –
об себе,
не знайшовши своїх притóк.

дивна епітелієва істота
визирає очицями розрізів,
немов просить – ось вони,
прийди ж. порятуй...

риб'ячий бог [без голови та тіла]
не здатний побачити. відчути. почути
своїх риб.

людський бог
[безликий]
теж.

16.10.22

Дідусь з найстаршим братом

ТРІЩИНИ // творення міту

Шукати пальцями (сліпо) вимір.
Блукати площами власних вилиць.
Триматись краю. Хотіти вище.
Звивати гнізда. Зриватись в тишу.
Складати пазли своєї віри.
Вмикати крихкість.
Вдавати силу.

Лежати дóлі в чужій кімнаті.
Торкатись ніжно чужих дахів.

Шукати їх, як Нарнію, – в шафі.
Шукати нас, як скло, – в собі.

Зривати одяг. Губитись в травах.
//Зникати в м'якості теплих днів//
Робитись пір'ям, спадати з птаха
на срібло перших тривожних снів.

Дивитись в небо – вершково-жовте.
Дивитись в очі. Змивати сіль.
Зливати час на прийдешні ночі.
Ступати в осінь. У мряку й тінь.

Стискати миті. Плекати образ.
Боятись ери космічних стріл.
І жити в ері солодко-чорних
ракет "повітря–
[господи!]–
дім".

Знати раптовість поразки сенсів.
Вийти з мовчання на поле утрат.
Довго писати про про тексти і тексти:
наче не стилос –
стилет
у руках.

18–19.10.22

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-

Все пусте, все знебарвлене. Морок.
І свідомість – отруєно-чиста. Сліпа
Моя тиха безмежна свідомість.
Викидання зі світу солоних плеяд
Сонцедзвонними знаками мружиться.
Білі звірі стрибають із сонних зірок
На затвердле підґрунтя почутости.

Близькість ночі, причетність до міри напів,
І усе вже в тобі – напівміри.
Я торкаюся пальцем до мороку слів.
Я не вірю у тебе. Причинно
Пропливають повз нас сивочолі вітри
І сильнішають, мужніють. Призма
Увібрала у себе весь колір, мовчить
Півпрозорістю власної тіні,
І прибільшує кількість тіней у вікні,
І на стінах моєї фортеці:
Все зруйноване вщент, все роздроблене в пил,
Все стікає, мов злива, не тебе.

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-
Я існую. Допоки ще можу.

26–28.10.22

011122 (3)
не вистачило слів
аби прожити цю мить

мабуть так і залишиться
непрожитою

Кому належать дні, які ти сам у себе вкрав?

Йозеф Рот

В перервах між актами помирання доводиться працювати, вчитись, прибирати і дихати