Жи ти
Жи ття
Ти жи веш? Чи
та ти по складах
Наче десь зламався закон незворотності реального часу
А тепер знову складаєш норму зі швидкості читання – першокласницею з білими бантами
Чи першокласником – у синьому костюмі-трійці
Виявляючи межу власної здатності ословлювати написане іншим
А може навіть чужим
Але в шість думаєш зовсім інакше

Наприклад чи встигнеш прибігти раніше ніж почнеться мультфільм
На екрані масивної коробки телевізора
Або
Чи подарують колись кольорові фломастери
Великі
Багато

Це згодом тебе перейматиме питання колективної пам'яті й можливо ескапізму
Як єдиного шляху позбування власних фантомних спогадів
Про те
що з плином часу набуло химерних обрисів
Страшної форми переказаного тобі твого ж досвіду
[Виявляється якщо надто довго шукати себе у собі – можна збожеволіти]

Твої білі банти давно уже випрались
За твоїм ще новим букварем давно вже не вчаться

І навіть жовті хризантеми, які стояли у вазі на кухні в перші дні липня
Зів'яли
Років п'ятнадцять тому

Якщо це має бодай якесь значення

9–10.10.22

Я вдивляюся в стіни – падають
Сугестійним звучанням нот.
Моя муза встромила пазурі
В сонцевидні пейзажі. Знов
Прокидатися зранку боляче
Прорізаєш долоні – кров
Застигає на пальцях. Далі все ж
Не знаходиш дороги. Сном
Вже заповнюєш всі прогалини,
Усі виходи й виміри. Ти
Лише ґвинтик чиєїсь пам'яті:
Один з сотень. Ще ледь живий.

Я чекала б на площах пам'ятних,
Якби знала навіщо це,
Але світ затискає в пазурях
І руйнує фундамент вщент.

Заливаються очі морком,
Канцелярським залізом днів:
Відмирають останні паростки –
У землі мертвородних слів.

11.08.–11.10.22

НЕКРОлог(и)

Дряпаю на невидимих стінах невідомі слова
незнаної мови –
вони починають хитатись,
наче зогнилий потрощений зуб,
що відходить з законного місця
шматками.

Голова стає дедалі важчою.
Голова, мов повітряна кулька, наповнена важкими металами.
Голова, мов пружина,
якій доводиться тримати простір
собою, в собі, тому хилиться нижче –
залита оцетом,
подразнена зсередини гострим т(і)лом
епохи анти-
.
Постійна опозиція між народженням і помиранням,
поглибленям і вирівнюванням.

Розхитування.

Втрата чого спричинить найбільше болю, – питаю (с)/(т)ебе, втрата чого?!
І чи вартий біль буде втрати?

Блакитно-прозорі кружальця
заґратованої лампи
пробиваються крізь щілини в підлозі, освітлюють залитий ніччю знелюднений сховок:

у такі ночі можуть писатись лише
хроніки війни,
або зведення з місць всесвітніх трагедій
чи катастроф.
Можуть і пишуться.
Певно.
Отже, хтось може – і пише.

З-під найбільшої з плит
гробівця
виповзає старий швидкоплинний вуж,
губить тіло та хвіст [наче тіло та хліб],
зникає так, як може зникнути тільки час
миру. Час
безсмертя.
Оди життю
починаються тоді,
коли скупчення смерті навколо
надто щільне.

Некрологи – рецензії на тих,
ким за життя цікавились менше, ніж по смерті,
бо смерть, очевидно, – досягнення,
що займає праву лінійну позицію
щодо народження,
і стає найбільшим [здобутком] з-поміж усіх(?).

14.10.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/10/blog-post_15.html?m=1

Рецензія на роман "Хто ти такий?"(2021) Артема Чеха.

Цього автора я відкрила для себе лише після прочитання "Точки нуль" (збірка есеїв-новел із часів його першого перебування на фронті). До найновішої книжки все ніяк не наважувалась підступитись, але два тижні тому рука сама потягнулась. Тому ось

Водосховище

загортаючись в покрóви епітелію,
прорізаю отвори – щоб краще бачити. відчувати. чути
згустки миршавого моху.

він також бачить. відчуває. чує.

нас розмежовано стінами.
нас викорчувано з корінням
із теплого ґрунту.
нас пошматовано,

лише зіниці – дві кульки чорного перцю,
полохливо рухаються власними орбітами,
зазирають вглиб,
виймають слизьку рідину оболонки,
якій все одно не вдасться здолати межу.
вийти назовні.
канали мілішають,
і навіть риби тепер б'ються срібними черевцями – полущеними –
об себе,
не знайшовши своїх притóк.

дивна епітелієва істота
визирає очицями розрізів,
немов просить – ось вони,
прийди ж. порятуй...

риб'ячий бог [без голови та тіла]
не здатний побачити. відчути. почути
своїх риб.

людський бог
[безликий]
теж.

16.10.22

Дідусь з найстаршим братом

ТРІЩИНИ // творення міту

Шукати пальцями (сліпо) вимір.
Блукати площами власних вилиць.
Триматись краю. Хотіти вище.
Звивати гнізда. Зриватись в тишу.
Складати пазли своєї віри.
Вмикати крихкість.
Вдавати силу.

Лежати дóлі в чужій кімнаті.
Торкатись ніжно чужих дахів.

Шукати їх, як Нарнію, – в шафі.
Шукати нас, як скло, – в собі.

Зривати одяг. Губитись в травах.
//Зникати в м'якості теплих днів//
Робитись пір'ям, спадати з птаха
на срібло перших тривожних снів.

Дивитись в небо – вершково-жовте.
Дивитись в очі. Змивати сіль.
Зливати час на прийдешні ночі.
Ступати в осінь. У мряку й тінь.

Стискати миті. Плекати образ.
Боятись ери космічних стріл.
І жити в ері солодко-чорних
ракет "повітря–
[господи!]–
дім".

Знати раптовість поразки сенсів.
Вийти з мовчання на поле утрат.
Довго писати про про тексти і тексти:
наче не стилос –
стилет
у руках.

18–19.10.22

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-

Все пусте, все знебарвлене. Морок.
І свідомість – отруєно-чиста. Сліпа
Моя тиха безмежна свідомість.
Викидання зі світу солоних плеяд
Сонцедзвонними знаками мружиться.
Білі звірі стрибають із сонних зірок
На затвердле підґрунтя почутости.

Близькість ночі, причетність до міри напів,
І усе вже в тобі – напівміри.
Я торкаюся пальцем до мороку слів.
Я не вірю у тебе. Причинно
Пропливають повз нас сивочолі вітри
І сильнішають, мужніють. Призма
Увібрала у себе весь колір, мовчить
Півпрозорістю власної тіні,
І прибільшує кількість тіней у вікні,
І на стінах моєї фортеці:
Все зруйноване вщент, все роздроблене в пил,
Все стікає, мов злива, не тебе.

Я живу. Я існую. Я множуся. Я –
Я – багато. Безмежність. Мільйони.
Я одна, наче перст. Я одна. Кілька/над-
Я існую. Допоки ще можу.

26–28.10.22

011122 (3)
не вистачило слів
аби прожити цю мить

мабуть так і залишиться
непрожитою

Кому належать дні, які ти сам у себе вкрав?

Йозеф Рот