спершу вимикаєш непотрібні емоції в непотрібних ситуаціях, а потім припиняєш по-справжньому відчувати щось сильніше, ніж миттєве зацікавлення, бо, виявляється, твої відчуття насправді неважливі навіть для тебе

зрештою
моя правда вчиться бути без цнотливих евфемізмів
мій бог ще більш рішуче відвертається від моєї нерішучості
мій дім зруйновано –
потреба переростати деструктивна
мою мову позбавлено [сили]

а ще
я все ж втратила це місто
його провінційна простота і складність позбавили мене права бути своєю серед своїх і свого

тепер лише чужа серед інших
[не потребую ні своїх, ні чужих, ні інших]

дякую

це не вірш

100%
Дитинство. 2022.
Папір А4, туш, акрил

Серце.
У центрі кардіоцентричної системи – камінь. Завбільшки з горіх або скелю.
Приймай його. Таким приймай. Його.
Ким?
Станеш. Різниця лише у закладених в оболонку значеннях.
Віддираєш обгортки
форм, наче кислу м'якість винограду від гіркого ядра.
Холо
не холодно – вливаєшся обличчям у хутро
доісторичного звіра (хоча й не віриш у нього, бо свідком усіх історій є тільки камінь),
вбираєш у себе запах
його.
Артерії-нитки звужуються.
Шрами дистанцій ритмічно глибшають. Пульсують підшкірними водами.

Ти
свідок народження дерева
розлогого,
що засвідчує [кожному з вимірів про] існування
чотирьох камер
і [про] відсутність ключів до них.
ти
у центрі кардіоцентричної системи
к
амінь

26.09.22

Обпалений шар мікросхеми
потоком холодного вітру
запалює атоми серця:
до вибуху – менше хвилини.
До темряви – відстань потопу,
і видиме світло зникає.
Мій космос здригається – всоте:

народження – це помирання,

проходження болю приходу,
проявлення звуків омани;
до себе – обмерзлих пів кроку,
до тебе – далека незнаність.

Хитається трав атмосфера –
смарагдово-сіра і довга.
Повітря розріджене словом,
обпаленим спекою млості.

Незвичні пейзажі й портрети,
забуті давно і назавжди,
блукаєш дорогами смертних:
сліди на відбілених кахлях
приводять до фресок в печері,
і світ ще дитинний,
незрячий
стискається плетивом нервів
у лівій долоні. Зникають,
зливаються з простором тіні
неявлених марень предтечі.
Ліхтар ледь освітлює стерті,
загублені спогади. Смерті
немає тепер і не буде! Так сказано
було пророком.

Ніхто
не чекає
нікого.
Нікому
нікого
не треба!

Задумані першо-
проходці –
вимірюють стопами шкіру,
бо хочуть безсмертя

дорогу.

26–27.09.22

Призвичаююсь до незбагненного.
Згадую роздерті рани на колінах,
синці від падінь,
вдивляюся в блідість шрамів,
що прошивають долоні,
з'єднують їх.
Обертання на відхололе минуле наповнює
бажанням не повертатись.
Доводиться проходити повз,
щоразу торкаючись нових цвяхів.
Шкіра твердне і я, мов хамелеон, змінюю забарвлення
у передчутті неуникного зістарення:
намагаюсь зрозуміти навіщо і хто вигадав життя кольору зебри,
або ж
чорної вівці
(чи вдасться їй
подолати річку і гори,
не загубивши себе у них?).
Зрештою, гра все одно закінчиться,
перетнувши лінію чи коло початку,
бо силу тяжіння до землі
ще нікому не вдалось
побороти.

01.10.22

Зуб мудрості ріжеться з розпечених ясен.
Обирає між стінами лабіринтів:
червона, чорна, червона, чорна.
Лише йому відомо куди в(и)ростати.
Доводиться знову відчувати себе дитиною – дошкульно-шкільного віку
і чекати на проявлення мудрості (на яку ти й чекаєш – з острахом,
появу якої просиш відкласти).
Зрештою,
все, що маєш наразі – її відсутність,
деформоване сприйняття простору і заломленні рецептори.
Тебе наділено лише часом (втім, його теж цілком достатньо, щоб і надалі боятись приходу).
Пустка ясен із післясмаком першого молока
замінюється на пустку чорної ночі,
коли навіть старі скрипучі дерева
виривають останні пні з розлогим корінням –
затамувавши подих.

30.09–03.10.22

Можливо, – думав він, – я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють.

Йозеф Рот, "Марш Радецького"

Останнє листя
спадає з кінчика гілки
дéрева, що втратило оздобу пишних часів
і захист [його одяг тепер лиш болотно-барвисте місиво
під чоботом – сірим – нової пори].
А все ж
дерево, втративши втрачене, стало незвично сильним,
дарма що здригається від кожного пóриву вітру

на вершині
пейзажної урбаністики – міста, збудованого чи то на пагорбах, чи то з пагорбів,
наче флюґер, що видніється між туманних відлунь полум'яного даху, викладеного червоною черепицею – здригається і майорить, стискаючи задерев'янілі в'язи, видаючи заржавілий скрип –
чіпляється за ґрунт невидимим, але відчутним корінням, вбирає вологу,
обертає у жилах соки, щоб згодом знову наростити панцир
хиткий і тендітний –
який потребує проходження особливих рівнів,
обрамлень,
кіл,
а згодом
стає жертовним листям на престолі всесвітнього смутку
за світлом теплого сонця,
зрештою:
дерево мусить нарощувати панцир –
нехай хоч хиткий і тендітний –
щоб і надалі
сповіщати
про існування сонця.

09.10.22

Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?

А. Франс, "Таїс"

Жи ти
Жи ття
Ти жи веш? Чи
та ти по складах
Наче десь зламався закон незворотності реального часу
А тепер знову складаєш норму зі швидкості читання – першокласницею з білими бантами
Чи першокласником – у синьому костюмі-трійці
Виявляючи межу власної здатності ословлювати написане іншим
А може навіть чужим
Але в шість думаєш зовсім інакше

Наприклад чи встигнеш прибігти раніше ніж почнеться мультфільм
На екрані масивної коробки телевізора
Або
Чи подарують колись кольорові фломастери
Великі
Багато

Це згодом тебе перейматиме питання колективної пам'яті й можливо ескапізму
Як єдиного шляху позбування власних фантомних спогадів
Про те
що з плином часу набуло химерних обрисів
Страшної форми переказаного тобі твого ж досвіду
[Виявляється якщо надто довго шукати себе у собі – можна збожеволіти]

Твої білі банти давно уже випрались
За твоїм ще новим букварем давно вже не вчаться

І навіть жовті хризантеми, які стояли у вазі на кухні в перші дні липня
Зів'яли
Років п'ятнадцять тому

Якщо це має бодай якесь значення

9–10.10.22

Я вдивляюся в стіни – падають
Сугестійним звучанням нот.
Моя муза встромила пазурі
В сонцевидні пейзажі. Знов
Прокидатися зранку боляче
Прорізаєш долоні – кров
Застигає на пальцях. Далі все ж
Не знаходиш дороги. Сном
Вже заповнюєш всі прогалини,
Усі виходи й виміри. Ти
Лише ґвинтик чиєїсь пам'яті:
Один з сотень. Ще ледь живий.

Я чекала б на площах пам'ятних,
Якби знала навіщо це,
Але світ затискає в пазурях
І руйнує фундамент вщент.

Заливаються очі морком,
Канцелярським залізом днів:
Відмирають останні паростки –
У землі мертвородних слів.

11.08.–11.10.22

НЕКРОлог(и)

Дряпаю на невидимих стінах невідомі слова
незнаної мови –
вони починають хитатись,
наче зогнилий потрощений зуб,
що відходить з законного місця
шматками.

Голова стає дедалі важчою.
Голова, мов повітряна кулька, наповнена важкими металами.
Голова, мов пружина,
якій доводиться тримати простір
собою, в собі, тому хилиться нижче –
залита оцетом,
подразнена зсередини гострим т(і)лом
епохи анти-
.
Постійна опозиція між народженням і помиранням,
поглибленям і вирівнюванням.

Розхитування.

Втрата чого спричинить найбільше болю, – питаю (с)/(т)ебе, втрата чого?!
І чи вартий біль буде втрати?

Блакитно-прозорі кружальця
заґратованої лампи
пробиваються крізь щілини в підлозі, освітлюють залитий ніччю знелюднений сховок:

у такі ночі можуть писатись лише
хроніки війни,
або зведення з місць всесвітніх трагедій
чи катастроф.
Можуть і пишуться.
Певно.
Отже, хтось може – і пише.

З-під найбільшої з плит
гробівця
виповзає старий швидкоплинний вуж,
губить тіло та хвіст [наче тіло та хліб],
зникає так, як може зникнути тільки час
миру. Час
безсмертя.
Оди життю
починаються тоді,
коли скупчення смерті навколо
надто щільне.

Некрологи – рецензії на тих,
ким за життя цікавились менше, ніж по смерті,
бо смерть, очевидно, – досягнення,
що займає праву лінійну позицію
щодо народження,
і стає найбільшим [здобутком] з-поміж усіх(?).

14.10.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/10/blog-post_15.html?m=1

Рецензія на роман "Хто ти такий?"(2021) Артема Чеха.

Цього автора я відкрила для себе лише після прочитання "Точки нуль" (збірка есеїв-новел із часів його першого перебування на фронті). До найновішої книжки все ніяк не наважувалась підступитись, але два тижні тому рука сама потягнулась. Тому ось

Водосховище

загортаючись в покрóви епітелію,
прорізаю отвори – щоб краще бачити. відчувати. чути
згустки миршавого моху.

він також бачить. відчуває. чує.

нас розмежовано стінами.
нас викорчувано з корінням
із теплого ґрунту.
нас пошматовано,

лише зіниці – дві кульки чорного перцю,
полохливо рухаються власними орбітами,
зазирають вглиб,
виймають слизьку рідину оболонки,
якій все одно не вдасться здолати межу.
вийти назовні.
канали мілішають,
і навіть риби тепер б'ються срібними черевцями – полущеними –
об себе,
не знайшовши своїх притóк.

дивна епітелієва істота
визирає очицями розрізів,
немов просить – ось вони,
прийди ж. порятуй...

риб'ячий бог [без голови та тіла]
не здатний побачити. відчути. почути
своїх риб.

людський бог
[безликий]
теж.

16.10.22

Дідусь з найстаршим братом

ТРІЩИНИ // творення міту

Шукати пальцями (сліпо) вимір.
Блукати площами власних вилиць.
Триматись краю. Хотіти вище.
Звивати гнізда. Зриватись в тишу.
Складати пазли своєї віри.
Вмикати крихкість.
Вдавати силу.

Лежати дóлі в чужій кімнаті.
Торкатись ніжно чужих дахів.

Шукати їх, як Нарнію, – в шафі.
Шукати нас, як скло, – в собі.

Зривати одяг. Губитись в травах.
//Зникати в м'якості теплих днів//
Робитись пір'ям, спадати з птаха
на срібло перших тривожних снів.

Дивитись в небо – вершково-жовте.
Дивитись в очі. Змивати сіль.
Зливати час на прийдешні ночі.
Ступати в осінь. У мряку й тінь.

Стискати миті. Плекати образ.
Боятись ери космічних стріл.
І жити в ері солодко-чорних
ракет "повітря–
[господи!]–
дім".

Знати раптовість поразки сенсів.
Вийти з мовчання на поле утрат.
Довго писати про про тексти і тексти:
наче не стилос –
стилет
у руках.

18–19.10.22