Драґлисто просякає
рент-генне світ(и)ло,
розпадаючись у перетинках між пальців на дрібні діаманти
й кристали солі,
що боляче надирають горло,
торкаючись зсередини до...

Я кричу, вивертаючись у барабані,
Мовчу: "Мені бракне повітря і ребер",
хоч знаю:
так буде доти,
доки не змовкну, втомившись від мови.

Виймаю із серця листівки з чиїмись
світлинами, адресами, іменами й номерами
домашніх телефонів,
на які, втім, ніколи не дзвонила, не дзвоню і, напевне, не дзвонитиму,
бо
усі ланцюги ще давно обірвано (давно – задовго до тебе)
варто вже визнати, їхніх імен не пригадую – попелом стерті.

Так буває, коли вимірюєш дні кількістю скурених цигарок (головне, не скурвитись в днях).
Повторюєш: головне не скурвитись.

Так буває. Так я колись ще назву свою книжку, якої ніхто не вíзьме до рук – навіть я.
"Так буває".

Виймаю перо і наслинюю,
записую останній, найкращий, вірш
чорнилом – оксюморонно прозорим,
на аркуші – ще не створеному, а втім,
"Так буває", – кажу. Так буває. Чи ні?

***
А потім:

"Я написала свій найчесніший вірш
прозорим чорнилом
на відсутньому аркуші.
Не повіриш, мені забракло місця!"

А далі:
"Ваш вірш загубився між сотень інших віршíв".

Кажу: "Я ж не всти..."
...гла його написати.

Помóвчу.

03.09.22

Кожен собі обирає сенси за власними образом та подобою, але, боже (по)збав, які ж мені сенси обирати з творчості графоманства.
Бідна та література, яку заштурхують добірним лайном

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/09/blog-post.html?m=1

Рецензія на повість "Нуль цілих, нуль десятих" Роксолани Жаркової. Читайте, бо то найкраще, що я писала за дуже-дуже довгий час

Долати кордони тіла того, хто навпроти –
наче входити в храм із незримим капищем,
вкладати жертовник не кров'ю,
не мертвоприносити (в) пам'ять,
не нищити болем:

срібною лускою сиплеться сніг у міжсвіттях міжпарних.
Риб'ячим оком. Медáми.
Глéвкими й довгими.
Час віддирання від тіла
шкіри і патосу.

Ми(ть) – не солодка патока,
радше цинічна проповідь
ницих гієн і шакалів
у міжсплетіннях бачень.

Входження в простір – наближення трьох іпостасей.
Мов іконóписом стеляться порухи вітру і пошесті:
слово твоє, моя віро, краплисте й лукаве,
наче дощі в літню зливу, що падають в ринви –

і, оминаючи стиснуті межі дахівок,
ллються, вливаються в келих, поточений мохом і цвіллю,
значимість значно скорочена фресками спогадів тління
двох сірників, надто близько піднесених. Зимно.

Я
залишаюсь стояти при вході у храм ще не названий, сірий.
Я
захлинаюсь присутністю духа німого і пари.
Втім –
ще безбожно –
у власних долонях тримаю відсутні склепіння,
стіни папером спираючи – чистим,
як tabula rasa.


05.09.22

"Блядство" як стратегія "життєвого успіху" – це, власне, "випущена на волю" система цінностей Ґулаґу: рядові зеки заздрять шлюсі начальника хліборізки, що та "зуміла влаштуватись" ("а чего добился ты?").

О. Забужко, "І знов я влізаю в танк"

Електромобіль був готовий до запуску в промислове виробництво ще в 2009 р. Європейці його навмисно не запускали – зі страху, що Росія завалиться й орди голодних росіян ринуть до них на заробітки, як мусульмани, й остаточно задушать Європу. Підвело незнання й нерозуміння національної психології – не в той бік дивились і проґавили, як до них тимчасом насунули орди дуже навіть ситих росіян і все обблювали.

О.З.

08.09.22

Хороший смак на літературу то дуже привабливо

Мені ніколи не вдавалось запам'ятати обличчя людей, але останні пів року з цим стало ще гірше. Так дивно.. наче занурили у воду, а ти намагаєшся розгледіти щось у тій каламуті – і не вдається. Якісь фрагменти, дрібні деталі, колір очей. Я забула всі голоси, навіть свій. Я забула багато важливих моментів із минулого життя. Я забула дати днів народження і смертей. Я забула пройдені десятки разів маршрути.
Підкрадається відчуття, наче я забула себе

Дякую за послугу, якщо вдасться хоч кудись пройти, наступні півтора року будуть викликом по таблу

"Я жиивииииииииииииииииий"

https://zolotapektoral.te.ua/%d1%81%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b6%d0%bd%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8c-%d0%bf%d0%be%d0%b5%d1%82%d0%b8%d1%87%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%81%d0%b5%d0%bd%d1%81%d1%83/

Рецензія Станіслава Новицького на мою "Книгу мовчань"

Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість.

Володимир Винниченко

Дякую Vika Di

Мовчання пригадує
подання руки,
яка завмре
на півдорозі.

Йосиф Збіглей

спершу вимикаєш непотрібні емоції в непотрібних ситуаціях, а потім припиняєш по-справжньому відчувати щось сильніше, ніж миттєве зацікавлення, бо, виявляється, твої відчуття насправді неважливі навіть для тебе

зрештою
моя правда вчиться бути без цнотливих евфемізмів
мій бог ще більш рішуче відвертається від моєї нерішучості
мій дім зруйновано –
потреба переростати деструктивна
мою мову позбавлено [сили]

а ще
я все ж втратила це місто
його провінційна простота і складність позбавили мене права бути своєю серед своїх і свого

тепер лише чужа серед інших
[не потребую ні своїх, ні чужих, ні інших]

дякую

це не вірш

100%
Дитинство. 2022.
Папір А4, туш, акрил

Серце.
У центрі кардіоцентричної системи – камінь. Завбільшки з горіх або скелю.
Приймай його. Таким приймай. Його.
Ким?
Станеш. Різниця лише у закладених в оболонку значеннях.
Віддираєш обгортки
форм, наче кислу м'якість винограду від гіркого ядра.
Холо
не холодно – вливаєшся обличчям у хутро
доісторичного звіра (хоча й не віриш у нього, бо свідком усіх історій є тільки камінь),
вбираєш у себе запах
його.
Артерії-нитки звужуються.
Шрами дистанцій ритмічно глибшають. Пульсують підшкірними водами.

Ти
свідок народження дерева
розлогого,
що засвідчує [кожному з вимірів про] існування
чотирьох камер
і [про] відсутність ключів до них.
ти
у центрі кардіоцентричної системи
к
амінь

26.09.22

Обпалений шар мікросхеми
потоком холодного вітру
запалює атоми серця:
до вибуху – менше хвилини.
До темряви – відстань потопу,
і видиме світло зникає.
Мій космос здригається – всоте:

народження – це помирання,

проходження болю приходу,
проявлення звуків омани;
до себе – обмерзлих пів кроку,
до тебе – далека незнаність.

Хитається трав атмосфера –
смарагдово-сіра і довга.
Повітря розріджене словом,
обпаленим спекою млості.

Незвичні пейзажі й портрети,
забуті давно і назавжди,
блукаєш дорогами смертних:
сліди на відбілених кахлях
приводять до фресок в печері,
і світ ще дитинний,
незрячий
стискається плетивом нервів
у лівій долоні. Зникають,
зливаються з простором тіні
неявлених марень предтечі.
Ліхтар ледь освітлює стерті,
загублені спогади. Смерті
немає тепер і не буде! Так сказано
було пророком.

Ніхто
не чекає
нікого.
Нікому
нікого
не треба!

Задумані першо-
проходці –
вимірюють стопами шкіру,
бо хочуть безсмертя

дорогу.

26–27.09.22

Призвичаююсь до незбагненного.
Згадую роздерті рани на колінах,
синці від падінь,
вдивляюся в блідість шрамів,
що прошивають долоні,
з'єднують їх.
Обертання на відхололе минуле наповнює
бажанням не повертатись.
Доводиться проходити повз,
щоразу торкаючись нових цвяхів.
Шкіра твердне і я, мов хамелеон, змінюю забарвлення
у передчутті неуникного зістарення:
намагаюсь зрозуміти навіщо і хто вигадав життя кольору зебри,
або ж
чорної вівці
(чи вдасться їй
подолати річку і гори,
не загубивши себе у них?).
Зрештою, гра все одно закінчиться,
перетнувши лінію чи коло початку,
бо силу тяжіння до землі
ще нікому не вдалось
побороти.

01.10.22