І я – увесь такий тихо розіп'ятий своїм минулим. А радше – в передчутті того, чим ще буду колись поранений, ким ще буду розбитий. Стою нерухомо. Ніби хтось випадково вистрілить і поцілить у цю нерухомість. Так мимохідь, випадково. Просто тому що не можна так більше. І так теж. Й інакше не можна.

Р. Жаркова, "Нуль цілих, нуль десятих"

Минуле часто схоже на сміття, зі всіма тими терпіннями й ранами, сміття, яке не віддадуть на переробку. Бо нічого не вийде. Нічого нового. Нічого потрібного іншим. Сміття, яке не вдасться утилізувати, як звичайні побутові відходи, просто тому, що є серед усього цього щось таке, як кров на бинтах, сліди всіх твоїх і не твоїх поразок, зустрітися з яким ти тепер боїшся удвічі сильніше й утричі нестерпніше.

Р. Ж.

Четверта ранку. Набряклі кроки перших людей
чужої цивілізації, в яку тебе одягають,
з якої виймають,
в яку закидають, втискають,
вкладають,
вмережують
і
ти думаєш: дідько,
так звучить осінь нового світу,
такі зіниці має глуха самотність ночі,
і певно, таку ходу зберігають дороги, що
ведуть до сотень дзеркал у вітринах порожніх крамниць з післясмаком брунатного пилу на кінчиках вій;

мусиш вдивлятися в очі,
шукаючи там
місця
для того, що надто велике в масштабах "морського бою"
на листку в клітинку – бо
моря немає:

до нього ж рукою не дотягнутись,
а неба не зрушити кількістю кроків
(слова поглинаються звуками,
словом
нікого ніколи вже ти
не врятуєш).

Хвилини пульсують солом'яним тілом,
збиваються в купку, порóжніють,
тліють,
стискаються криво-
сплетіннями ліній,
спадають, мов зуби із рота дитини:
молочні ненавчені зуби.

Нитка
стягається – ріжеться глибше, а/ніж:
оголення вен і перетинок вуха
(вслухання, вливання, вмирання у "в").
Зникає зв'язок, все ділиться (зав'язь) –
на "до" чи "після",
на воду й сіль,
на крик і тишу (казати важче):

у тебе вето на кожну з мов,
тебе залишено ними між станцій
холодного часу: живого напів (?),
Мільйони, мільярди табу-вигнанців
Із раю-пекла, в якому все (!) – напів-ще-є, а напів-відсутнє.
Чужа система нервових мереж
нейронно душить твою присутність.
Нестерпність ланок дається в/знак:
о Éросе, éвое,
хочеш муки?

Вдивляюся в знаки, вдивляємось в знак –
питальними фразами ріжуться звуки,
мoвчáзними крапками змірюю дні,
ховаючи пам'ять у довгих причалах:
в подолі несеш мені, Еросе, страх,
а я ж тобі, Еросе, темряву ранку.

27–31.08.22

...ця застелена постіль знає про нас більше ніж ті, що спали з нами на ній, що лежали з нами, що були з нами...

Р. Ж.

Драґлисто просякає
рент-генне світ(и)ло,
розпадаючись у перетинках між пальців на дрібні діаманти
й кристали солі,
що боляче надирають горло,
торкаючись зсередини до...

Я кричу, вивертаючись у барабані,
Мовчу: "Мені бракне повітря і ребер",
хоч знаю:
так буде доти,
доки не змовкну, втомившись від мови.

Виймаю із серця листівки з чиїмись
світлинами, адресами, іменами й номерами
домашніх телефонів,
на які, втім, ніколи не дзвонила, не дзвоню і, напевне, не дзвонитиму,
бо
усі ланцюги ще давно обірвано (давно – задовго до тебе)
варто вже визнати, їхніх імен не пригадую – попелом стерті.

Так буває, коли вимірюєш дні кількістю скурених цигарок (головне, не скурвитись в днях).
Повторюєш: головне не скурвитись.

Так буває. Так я колись ще назву свою книжку, якої ніхто не вíзьме до рук – навіть я.
"Так буває".

Виймаю перо і наслинюю,
записую останній, найкращий, вірш
чорнилом – оксюморонно прозорим,
на аркуші – ще не створеному, а втім,
"Так буває", – кажу. Так буває. Чи ні?

***
А потім:

"Я написала свій найчесніший вірш
прозорим чорнилом
на відсутньому аркуші.
Не повіриш, мені забракло місця!"

А далі:
"Ваш вірш загубився між сотень інших віршíв".

Кажу: "Я ж не всти..."
...гла його написати.

Помóвчу.

03.09.22

Кожен собі обирає сенси за власними образом та подобою, але, боже (по)збав, які ж мені сенси обирати з творчості графоманства.
Бідна та література, яку заштурхують добірним лайном

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/09/blog-post.html?m=1

Рецензія на повість "Нуль цілих, нуль десятих" Роксолани Жаркової. Читайте, бо то найкраще, що я писала за дуже-дуже довгий час

Долати кордони тіла того, хто навпроти –
наче входити в храм із незримим капищем,
вкладати жертовник не кров'ю,
не мертвоприносити (в) пам'ять,
не нищити болем:

срібною лускою сиплеться сніг у міжсвіттях міжпарних.
Риб'ячим оком. Медáми.
Глéвкими й довгими.
Час віддирання від тіла
шкіри і патосу.

Ми(ть) – не солодка патока,
радше цинічна проповідь
ницих гієн і шакалів
у міжсплетіннях бачень.

Входження в простір – наближення трьох іпостасей.
Мов іконóписом стеляться порухи вітру і пошесті:
слово твоє, моя віро, краплисте й лукаве,
наче дощі в літню зливу, що падають в ринви –

і, оминаючи стиснуті межі дахівок,
ллються, вливаються в келих, поточений мохом і цвіллю,
значимість значно скорочена фресками спогадів тління
двох сірників, надто близько піднесених. Зимно.

Я
залишаюсь стояти при вході у храм ще не названий, сірий.
Я
захлинаюсь присутністю духа німого і пари.
Втім –
ще безбожно –
у власних долонях тримаю відсутні склепіння,
стіни папером спираючи – чистим,
як tabula rasa.


05.09.22

"Блядство" як стратегія "життєвого успіху" – це, власне, "випущена на волю" система цінностей Ґулаґу: рядові зеки заздрять шлюсі начальника хліборізки, що та "зуміла влаштуватись" ("а чего добился ты?").

О. Забужко, "І знов я влізаю в танк"

Електромобіль був готовий до запуску в промислове виробництво ще в 2009 р. Європейці його навмисно не запускали – зі страху, що Росія завалиться й орди голодних росіян ринуть до них на заробітки, як мусульмани, й остаточно задушать Європу. Підвело незнання й нерозуміння національної психології – не в той бік дивились і проґавили, як до них тимчасом насунули орди дуже навіть ситих росіян і все обблювали.

О.З.

08.09.22

Хороший смак на літературу то дуже привабливо

Мені ніколи не вдавалось запам'ятати обличчя людей, але останні пів року з цим стало ще гірше. Так дивно.. наче занурили у воду, а ти намагаєшся розгледіти щось у тій каламуті – і не вдається. Якісь фрагменти, дрібні деталі, колір очей. Я забула всі голоси, навіть свій. Я забула багато важливих моментів із минулого життя. Я забула дати днів народження і смертей. Я забула пройдені десятки разів маршрути.
Підкрадається відчуття, наче я забула себе

Дякую за послугу, якщо вдасться хоч кудись пройти, наступні півтора року будуть викликом по таблу

"Я жиивииииииииииииииииий"

https://zolotapektoral.te.ua/%d1%81%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%b6%d0%bd%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8c-%d0%bf%d0%be%d0%b5%d1%82%d0%b8%d1%87%d0%bd%d0%be%d0%b3%d0%be-%d1%81%d0%b5%d0%bd%d1%81%d1%83/

Рецензія Станіслава Новицького на мою "Книгу мовчань"

Щастя – момент. Далі вже буденщина, пошлість.

Володимир Винниченко

Дякую Vika Di

Мовчання пригадує
подання руки,
яка завмре
на півдорозі.

Йосиф Збіглей