To those who can hear me, I say, do not despair
The misery that is now upon us is but the passing of greed
The bitterness of men who fear the way of human progress
The hate of men will pass, and dictators die
And the power they took from the people will return to the people
And so long as men die, liberty will never perish
Don't give yourselves to these unnatural men
Machine men with machine minds and machine hearts!
You are not machines, you are not cattle, you are men!
You, the people, have the power to make this life free and beautiful
To make this life a wonderful adventure
Let us use that power!
Let us all unite!

Charlie Chaplin ('The Great Dicrltator', final speech)

М. Рачук

Світлана Кирилюк

* * *
я — твій бог —
сказав ляльковод

і смикнув
тонесеньку металеву спицю —

майже невидиму для обох

4-5.03.13

кажу "є час для мовчання" і продовжую говорити
проте
неуникно
поволі
вчусь
відчуваю, як найважливіші слова залишаються несказані
найвідвертіші думки – незаписані
щоб згодом не мати спокуси ввійти до власного світу

бо
надійде день
коли усвідомлю –
моє мовчання стало перемогою
і поразкою водночас


09.08.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/08/blog-post_14.html?m=1

Тут про архетипи і трохи про 4 типи ворогів, що сформувались у колективній свідомості нашого народу (+цитати).

колись казатиму, що
ось, мені було 21 і я не знала (чого?)
чогось важливого

ставлю собі запитання: сенс чи сенсори?
втім, яка різниця
якщо досягнення власних апогеїв відбувається на межі зникнення значень
de-fuck-to

23.08.22

Потреба повертатись в це місто –
наче стокгольмський синдром:
будь-яка втеча – фатальна, усі ходи перерито.
спроба
любити це місто (себе у ньому) – удари в спину.

Відчуваю хрускіт ребер, що міцнішають, подроблюючись,
або ж: подроблюються, зміцнюючись,
залишаючи простір для вростання
нових залізних прутів
у хребет.

Історіє, суко, – цитую Забужко, заплющую очі
від спалахів жовтих точок, які вливаються одна в одну,
одна з одної витікають.
Історіє, ти ж робиш із мене безмовну комаху, обернуту на спину-панцир.

Розфарбовую абстрактні будинки
з кривими тілами, обвислими під сонцем умовного півдня,
виточую стіни середньовічних фортець –
сірникові стіни,
запалюю.
Нехай горять усі стоси й сувої,
нехай зникають під товщею вод
зведення апокаліптичних подій, видряпані голкою
на шкірі
чиєїсь утоми.

І місто, в яке, повертаючись, ніколи не відчуваєш
себе
вдома
у себе
вдома.

І я – увесь такий тихо розіп'ятий своїм минулим. А радше – в передчутті того, чим ще буду колись поранений, ким ще буду розбитий. Стою нерухомо. Ніби хтось випадково вистрілить і поцілить у цю нерухомість. Так мимохідь, випадково. Просто тому що не можна так більше. І так теж. Й інакше не можна.

Р. Жаркова, "Нуль цілих, нуль десятих"

Минуле часто схоже на сміття, зі всіма тими терпіннями й ранами, сміття, яке не віддадуть на переробку. Бо нічого не вийде. Нічого нового. Нічого потрібного іншим. Сміття, яке не вдасться утилізувати, як звичайні побутові відходи, просто тому, що є серед усього цього щось таке, як кров на бинтах, сліди всіх твоїх і не твоїх поразок, зустрітися з яким ти тепер боїшся удвічі сильніше й утричі нестерпніше.

Р. Ж.

Четверта ранку. Набряклі кроки перших людей
чужої цивілізації, в яку тебе одягають,
з якої виймають,
в яку закидають, втискають,
вкладають,
вмережують
і
ти думаєш: дідько,
так звучить осінь нового світу,
такі зіниці має глуха самотність ночі,
і певно, таку ходу зберігають дороги, що
ведуть до сотень дзеркал у вітринах порожніх крамниць з післясмаком брунатного пилу на кінчиках вій;

мусиш вдивлятися в очі,
шукаючи там
місця
для того, що надто велике в масштабах "морського бою"
на листку в клітинку – бо
моря немає:

до нього ж рукою не дотягнутись,
а неба не зрушити кількістю кроків
(слова поглинаються звуками,
словом
нікого ніколи вже ти
не врятуєш).

Хвилини пульсують солом'яним тілом,
збиваються в купку, порóжніють,
тліють,
стискаються криво-
сплетіннями ліній,
спадають, мов зуби із рота дитини:
молочні ненавчені зуби.

Нитка
стягається – ріжеться глибше, а/ніж:
оголення вен і перетинок вуха
(вслухання, вливання, вмирання у "в").
Зникає зв'язок, все ділиться (зав'язь) –
на "до" чи "після",
на воду й сіль,
на крик і тишу (казати важче):

у тебе вето на кожну з мов,
тебе залишено ними між станцій
холодного часу: живого напів (?),
Мільйони, мільярди табу-вигнанців
Із раю-пекла, в якому все (!) – напів-ще-є, а напів-відсутнє.
Чужа система нервових мереж
нейронно душить твою присутність.
Нестерпність ланок дається в/знак:
о Éросе, éвое,
хочеш муки?

Вдивляюся в знаки, вдивляємось в знак –
питальними фразами ріжуться звуки,
мoвчáзними крапками змірюю дні,
ховаючи пам'ять у довгих причалах:
в подолі несеш мені, Еросе, страх,
а я ж тобі, Еросе, темряву ранку.

27–31.08.22

...ця застелена постіль знає про нас більше ніж ті, що спали з нами на ній, що лежали з нами, що були з нами...

Р. Ж.

Драґлисто просякає
рент-генне світ(и)ло,
розпадаючись у перетинках між пальців на дрібні діаманти
й кристали солі,
що боляче надирають горло,
торкаючись зсередини до...

Я кричу, вивертаючись у барабані,
Мовчу: "Мені бракне повітря і ребер",
хоч знаю:
так буде доти,
доки не змовкну, втомившись від мови.

Виймаю із серця листівки з чиїмись
світлинами, адресами, іменами й номерами
домашніх телефонів,
на які, втім, ніколи не дзвонила, не дзвоню і, напевне, не дзвонитиму,
бо
усі ланцюги ще давно обірвано (давно – задовго до тебе)
варто вже визнати, їхніх імен не пригадую – попелом стерті.

Так буває, коли вимірюєш дні кількістю скурених цигарок (головне, не скурвитись в днях).
Повторюєш: головне не скурвитись.

Так буває. Так я колись ще назву свою книжку, якої ніхто не вíзьме до рук – навіть я.
"Так буває".

Виймаю перо і наслинюю,
записую останній, найкращий, вірш
чорнилом – оксюморонно прозорим,
на аркуші – ще не створеному, а втім,
"Так буває", – кажу. Так буває. Чи ні?

***
А потім:

"Я написала свій найчесніший вірш
прозорим чорнилом
на відсутньому аркуші.
Не повіриш, мені забракло місця!"

А далі:
"Ваш вірш загубився між сотень інших віршíв".

Кажу: "Я ж не всти..."
...гла його написати.

Помóвчу.

03.09.22

Кожен собі обирає сенси за власними образом та подобою, але, боже (по)збав, які ж мені сенси обирати з творчості графоманства.
Бідна та література, яку заштурхують добірним лайном

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/09/blog-post.html?m=1

Рецензія на повість "Нуль цілих, нуль десятих" Роксолани Жаркової. Читайте, бо то найкраще, що я писала за дуже-дуже довгий час

Долати кордони тіла того, хто навпроти –
наче входити в храм із незримим капищем,
вкладати жертовник не кров'ю,
не мертвоприносити (в) пам'ять,
не нищити болем:

срібною лускою сиплеться сніг у міжсвіттях міжпарних.
Риб'ячим оком. Медáми.
Глéвкими й довгими.
Час віддирання від тіла
шкіри і патосу.

Ми(ть) – не солодка патока,
радше цинічна проповідь
ницих гієн і шакалів
у міжсплетіннях бачень.

Входження в простір – наближення трьох іпостасей.
Мов іконóписом стеляться порухи вітру і пошесті:
слово твоє, моя віро, краплисте й лукаве,
наче дощі в літню зливу, що падають в ринви –

і, оминаючи стиснуті межі дахівок,
ллються, вливаються в келих, поточений мохом і цвіллю,
значимість значно скорочена фресками спогадів тління
двох сірників, надто близько піднесених. Зимно.

Я
залишаюсь стояти при вході у храм ще не названий, сірий.
Я
захлинаюсь присутністю духа німого і пари.
Втім –
ще безбожно –
у власних долонях тримаю відсутні склепіння,
стіни папером спираючи – чистим,
як tabula rasa.


05.09.22

"Блядство" як стратегія "життєвого успіху" – це, власне, "випущена на волю" система цінностей Ґулаґу: рядові зеки заздрять шлюсі начальника хліборізки, що та "зуміла влаштуватись" ("а чего добился ты?").

О. Забужко, "І знов я влізаю в танк"

Електромобіль був готовий до запуску в промислове виробництво ще в 2009 р. Європейці його навмисно не запускали – зі страху, що Росія завалиться й орди голодних росіян ринуть до них на заробітки, як мусульмани, й остаточно задушать Європу. Підвело незнання й нерозуміння національної психології – не в той бік дивились і проґавили, як до них тимчасом насунули орди дуже навіть ситих росіян і все обблювали.

О.З.