. Землетрусів дай, Месіє, в кров!
Правду шаблі і жагучість кулі,
Бо яких ще треба молитов?!
Павло Вольвач


Темний Ґрааль повертає у русла річищ
все, що так довго змивав від намулу
прозорий камінь.
Поле життя простягається ґлéвким насінням
і забивається в тріщини стоп, наче клей або чорна пам'ять.

Дикі ягнята загублено дивляться в пустку,
бога шукаючи, пана, примару чи стадо.
Пастир священних овець – хижий вовк у овечій шкурі,
що начиняє шлунок залишком звуків страти.

Битву вже програно. Небо
мляво хитається – зверхньо,
ситцем повите, хмарне.
Часом займається білим
простір сліпого пекла:
факелом очі палять
знані й незнані далі.

Зліва у ребрах – трута. Нутро змії, мов фреска:
вічний двигун, лічильник, чорний супутник, линва:
Все, що з'явилось з криком, мовчки колись... (За)вмерлий
плід
на засохлій
гілці.

Тягнуться вгору листям
паростки маків сиві.
Блідістю шкіри в ранах,
крихкістю нігтів, болем –
на роздоріжжях хтивих
складно не впасти в самість.
Тіні мої приходять,
дивляться,
просять,
молять,
наче чужинці давні, що не змогли здолати
стіни тверді та мури:

міцно вплелися в тіло,
наче в тканину нитка-
вузлик хрестів і палиць.
Гра на життя з терпінням,
гра у терпіння й міцність
десь між підступних "встань же"
///
сад неземної сили
майже налився сталлю.

Тільки мовчуще горло
здатне здолати виклик
сотень годин без мови
сотень років без віри
в те, що одного ранку
буде у вікнах вісник,
скаже, що ось, потоп вже
більше не знищить. Звірі
бомбами більш не будуть
падати в ноги в ранах ///
каменем вбивства, кари
зрештою стали люди.
Тільки й всього – як далі:
бог покарав лиш бога,
людство людині – вбивство
людство людину
судить.

Ніжний зламався простір, низько – вагою світу
у чорноземну прірву
тисяч забутих значень.

Дім – лиш притулок риби,
що проковтне ягня те
щойно увійде в сталість.

30.06–27.07.22

Повітря нині дихає голками

Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зовсім інші "високі й вдохновительні" почуття. Ці переживання незрівняно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життьовими.

В. Домонтович

найкращий біль – біль ініціації
спроба відчути післялюбов, вловити її найчуттєвішими сенсорами, надто банальна
якщо вже й писати щось – лише долаючи себе
встановлювати нові форми пам'яті
вигадувати нові архетипи позитивних героїв
шукати ворога у собі ТАК
НАЧЕ цей пошук – остання можливість знайти будь-що
хоча це також не має значення
тепер взагалі мало що його має
земля стала надто м'якою –
наче окраєць теплого хліба,
який несеш із магазину, коли тобі шість
світ ще тендітний
світ ще ніжний, проте насторожений
і ти вдивляєшся у нього
вихоплюєш ненадане право на життя
у спальному районі
вічного царства запахів
від яких зводить щелепу

навіть через п'ятнадцять років
коли світ уже зовсім інший –
здíйснений і страшний –
ідеш

навіть через тридцять років
завжди буде так –
зі мною чи без –
усе залишиться так само

ритуал пізнання потребує проходження
вимірювання кроками
набування досвіду
втечі або повернення
потрапляння під світло штучного світила
обпалення тіла
в якому вимальовуються контури
дитячих мрій
стати кимось або чимось
ХТО або ЩО
ніколи б не дозволив / не дозволило
призвести
до

втім
саме час ставити «.»

05–08.08.22

Невельмишановні фанати росязичної літ-ри засмучуються через відсутність цієї літ-ри у фондах більше, ніж через війну росії проти України.
Що за мода за хвилину до кінця робочого дня псувати мені настрій фу

Стояти у лісі, впиваючись шкірою в листя віджовкле, і мовчки
шукати загублені тіні,
відлуння,
прикутість,
відвертість.
Здається, життя – щось забуте, обридле чи мляво-солодке,
світла оманливість стін у кімнаті, що впаде від вибуху серця.
Ти іще тут: налаштовуєш пам'ять,
всі розгортаєш сувої, неписані, сірі.
Мабуть, такий післясмак постчуттєвости – швидко чи стало
рве твої вени зсередини гострою ниткою віри.

Темряву вулиць, багряні відзвóни, утому –
все залишаєш на волю занедбаних капищ.
Свято життя обертається іграми в "хто ти",
троща дзеркал визначає минулих, прийдешніх і сталих.

Карти розгублено, кожного здано,
вікна знеструмлено, землю розрито;
зона любові – синя палата
у божевільних лаштунках прасвíту.

Вловлюєш запахи першого літа,
ніжні,
тендітно-зелені –
нечутні,
наче молитва забута
чи хрест на могилі,
чи вітер –
в місті коробок, фасадів, притулків:
в місті, що кожного все ж подолає
висудить,
виростить,
випестить,
виріже з глини.

Місто вростає у тулуб.
Місто зникає.
Німбом позаду снують ще не здолані сили.

Місто впивається в тебе камінням,
жовтою цеглою сизо-червоних світанків,
сіллю морів,
насіниною поля,
терпінням –
і залишає на пам'ять усе, чого краще б не знати.

04–09.08.22

To those who can hear me, I say, do not despair
The misery that is now upon us is but the passing of greed
The bitterness of men who fear the way of human progress
The hate of men will pass, and dictators die
And the power they took from the people will return to the people
And so long as men die, liberty will never perish
Don't give yourselves to these unnatural men
Machine men with machine minds and machine hearts!
You are not machines, you are not cattle, you are men!
You, the people, have the power to make this life free and beautiful
To make this life a wonderful adventure
Let us use that power!
Let us all unite!

Charlie Chaplin ('The Great Dicrltator', final speech)

М. Рачук

Світлана Кирилюк

* * *
я — твій бог —
сказав ляльковод

і смикнув
тонесеньку металеву спицю —

майже невидиму для обох

4-5.03.13

кажу "є час для мовчання" і продовжую говорити
проте
неуникно
поволі
вчусь
відчуваю, як найважливіші слова залишаються несказані
найвідвертіші думки – незаписані
щоб згодом не мати спокуси ввійти до власного світу

бо
надійде день
коли усвідомлю –
моє мовчання стало перемогою
і поразкою водночас


09.08.22

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/08/blog-post_14.html?m=1

Тут про архетипи і трохи про 4 типи ворогів, що сформувались у колективній свідомості нашого народу (+цитати).

колись казатиму, що
ось, мені було 21 і я не знала (чого?)
чогось важливого

ставлю собі запитання: сенс чи сенсори?
втім, яка різниця
якщо досягнення власних апогеїв відбувається на межі зникнення значень
de-fuck-to

23.08.22

Потреба повертатись в це місто –
наче стокгольмський синдром:
будь-яка втеча – фатальна, усі ходи перерито.
спроба
любити це місто (себе у ньому) – удари в спину.

Відчуваю хрускіт ребер, що міцнішають, подроблюючись,
або ж: подроблюються, зміцнюючись,
залишаючи простір для вростання
нових залізних прутів
у хребет.

Історіє, суко, – цитую Забужко, заплющую очі
від спалахів жовтих точок, які вливаються одна в одну,
одна з одної витікають.
Історіє, ти ж робиш із мене безмовну комаху, обернуту на спину-панцир.

Розфарбовую абстрактні будинки
з кривими тілами, обвислими під сонцем умовного півдня,
виточую стіни середньовічних фортець –
сірникові стіни,
запалюю.
Нехай горять усі стоси й сувої,
нехай зникають під товщею вод
зведення апокаліптичних подій, видряпані голкою
на шкірі
чиєїсь утоми.

І місто, в яке, повертаючись, ніколи не відчуваєш
себе
вдома
у себе
вдома.

І я – увесь такий тихо розіп'ятий своїм минулим. А радше – в передчутті того, чим ще буду колись поранений, ким ще буду розбитий. Стою нерухомо. Ніби хтось випадково вистрілить і поцілить у цю нерухомість. Так мимохідь, випадково. Просто тому що не можна так більше. І так теж. Й інакше не можна.

Р. Жаркова, "Нуль цілих, нуль десятих"

Минуле часто схоже на сміття, зі всіма тими терпіннями й ранами, сміття, яке не віддадуть на переробку. Бо нічого не вийде. Нічого нового. Нічого потрібного іншим. Сміття, яке не вдасться утилізувати, як звичайні побутові відходи, просто тому, що є серед усього цього щось таке, як кров на бинтах, сліди всіх твоїх і не твоїх поразок, зустрітися з яким ти тепер боїшся удвічі сильніше й утричі нестерпніше.

Р. Ж.

Четверта ранку. Набряклі кроки перших людей
чужої цивілізації, в яку тебе одягають,
з якої виймають,
в яку закидають, втискають,
вкладають,
вмережують
і
ти думаєш: дідько,
так звучить осінь нового світу,
такі зіниці має глуха самотність ночі,
і певно, таку ходу зберігають дороги, що
ведуть до сотень дзеркал у вітринах порожніх крамниць з післясмаком брунатного пилу на кінчиках вій;

мусиш вдивлятися в очі,
шукаючи там
місця
для того, що надто велике в масштабах "морського бою"
на листку в клітинку – бо
моря немає:

до нього ж рукою не дотягнутись,
а неба не зрушити кількістю кроків
(слова поглинаються звуками,
словом
нікого ніколи вже ти
не врятуєш).

Хвилини пульсують солом'яним тілом,
збиваються в купку, порóжніють,
тліють,
стискаються криво-
сплетіннями ліній,
спадають, мов зуби із рота дитини:
молочні ненавчені зуби.

Нитка
стягається – ріжеться глибше, а/ніж:
оголення вен і перетинок вуха
(вслухання, вливання, вмирання у "в").
Зникає зв'язок, все ділиться (зав'язь) –
на "до" чи "після",
на воду й сіль,
на крик і тишу (казати важче):

у тебе вето на кожну з мов,
тебе залишено ними між станцій
холодного часу: живого напів (?),
Мільйони, мільярди табу-вигнанців
Із раю-пекла, в якому все (!) – напів-ще-є, а напів-відсутнє.
Чужа система нервових мереж
нейронно душить твою присутність.
Нестерпність ланок дається в/знак:
о Éросе, éвое,
хочеш муки?

Вдивляюся в знаки, вдивляємось в знак –
питальними фразами ріжуться звуки,
мoвчáзними крапками змірюю дні,
ховаючи пам'ять у довгих причалах:
в подолі несеш мені, Еросе, страх,
а я ж тобі, Еросе, темряву ранку.

27–31.08.22

...ця застелена постіль знає про нас більше ніж ті, що спали з нами на ній, що лежали з нами, що були з нами...

Р. Ж.