Слова розпались, мов намисто, –
по підлозі
дрібними уламками скла
і набули нового значення – його відсутність.
Бо
коли кажу щось –
зміст набуває беззмістовності,
коли мовчу про щось –
приховані сенси розбурюють попіл спалених омовленням значень,
врівноважують шалі
сліпих терезів.
Маніхейство: де чорне,
біле?
Знебарвлення
пагориться в далину.
І холод: холод пустих будівель
(колись були домом)
кричить.

Мова не в змозі чинити опір –
терпне.

//Час мій –
свято знаходження темного дна//

Дáлі врізаються в ніжну істотність дерми
і виривають коріння сірих мовчущих дамб.

Ні сил, ні терпіння – загострена паща
проходиться шкірою блиском.
Дні
злітають під ноги,
а далі – в землю
вплітаються шифрами
ледь трав'янистих
мрій.

В розподілі значень
немає сенсу
(Бог світлочолий замовк, розпростершись. Заснув).
Тут тиша й сіль стікає долівкою –
мертві
гойдаючи квіти над
битим
склом.

Кульгає навпочіпки
світ,
наче блазень.
Напнувся, мов кулька настромлена різко
на вгострені леза своїх ударів,
злітає стрімко і висне. Кисню
бракує часом.
Натхнення – надих
стискає горло в судомах страху.
Поверхня мовчки втрачає сталість,
і в ногу – різко – наріжний камінь.

Голодне світло пустих ліхтарниць,
чужі обличчя у мряці звуків,
плацкартів ритму сумна протяжність:
сирени ночі країни в муках.

Тіні приречені й кинуті в жертву,
правда
така, що колись вже бруднилась.
Слова залишаються свідками жестів
колишніх епох. Допрозово-ліричних. Натхненням повстань.
Приборканим звіром.
Невтіленим криком.
Нездійсненим кроком
із прірви
у прірву.
До віри у вирій
одні лише крила,
що поки замовкли.

22.06–15.07.22

Чернівчани бі лайк

усе
про що хочеш мені сказати
скоро стане нічим

С. Кирилюк

"І за Президента Леоніда Кравчука, і за Президента Леоніда Кучми, і за Президента Віктора Ющенка на печерських пагорбах вважали, що книжка – предмет не політики, а комерції, тоді як у Кремлі вважають, що це насамперед ідеологічна зброя. І коли російський книговидавничий бізнес, звільнений від усіх податків, нагуляв стільки жиру, що за прибутковістю став наближатися до торгівлі зброєю, в Державній Думі постало питання про позбавлення книговидавців пільг. Та голова Рахункової палати Російської Федерації С. Степашин популярно пояснив, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова, а російська мова закінчується там, де закінчується російський книжковий ринок"

В. Даниленко, "Лісоруб у пустелі" (2008)

Що за радість вертатися в місто мертвих, яка з цього користь?

С. Жадан

Бракне слів, щоб створювати нову мову.

втім,
вже п'яту годину везу додому квіти, подаровані воїном зі шпиталю. Вінницький автовокзал запам'ятається не лише курячою істерикою перших хвилин мого приїзду))

Хочеться сказати "я ж ненавиджу червоні троянди", але мовчу. Акти прощання вимагають поваги до ритуалів.

На те і воля…
Не могили,
А покривавлена рілля…
Не відали. Не відмолили.
І — не прийматиме земля.

Поляже дим під головою.
Обступить крижана пітьма.
Невже, запльоване Москвою,
Нас навіть небо не прийма?

Ані душі. Сама безодня.
Гімн божевільної орди.
І — над усім — слова Господні:
Не вбий. Не вкрадь. Не осуди.

Павло Гірник, "На те і воля" (1994)

У дні, коли вірші пишуться довго,
зазнаю відчуття, наче час увійшов в безкисневий простір,
відчув деформацію власних фантомів,
а "я" –
тобто те, що потойбіч слова –
мусить шукати новий вимір або створювати нову, пришвидшену мову,
БО

попередня іде, залишаючи леза і голки, щоб хтось не втрачав-ся,
шукаючи теплий знелюднений дім –
покинутий рай,
хоч зовсім недавно він був десь поблизу, правда:
тепер вже, як Гензель і Ґретель –
на блиск камінців уночі
блукаєш у тропіках сухих пустель.
Безлюдно й безстрашно.
Втім,
останній пророк залишився далеко позаду, не знайшовши сили промовляти незрозумілі послання
мовою,
що так легко зрікається себе і його.
А я
продовжую блукати, нащупувати пульс химерного звіра,
що розгойдує центр всесвіту і позирає на спину, намагаючись скинути звідти маленьку комаху
Еґо.

27.07.22

(Мої) старі локації (?) відлунюють знищеними версіями мене

Я кричу до тебе крізь полум’я.
Північний полюс уже не там, де раніше.
Божественне призначення вже не є призначенням.
Цивілізація самознищується.
Розплата стукає у двері.
Яке призначення поетів у цю епоху?
Яка користь з поезії?
Ситуація у світі змушує звернутися за порятунком до поезії.
Якщо ти поет, створюй роботи, спроможні відповісти на виклик апокаліптичних часів, навіть якщо це звучить апокаліптично.
Ти Вітмен, ти По, ти Марк Твен, ти Емілі Дікінсон і Една Сент-Вінсент Міллей, ти Неруда, маяковський і Пазоліні, американець ти чи не американець, ти здатен завоювати завойовників словами…

Лоренс Ферлінґетті

Я трохи втрутилась у вірш і вирізала маяковського

Тонкі нитки відстаней натягуються
і обриваються,
залишаючи позаду близьких незнайомців або
незнайомих близьких, відтак
заплющуєш очі,
розплющуєш,
заплющуєш.

Простір зовсім інакший,
наче минули епохи
й світи.
А ти:
ТИ – дощ, ти вода, ти подоба води
(вдаряється крапля залізна об камінь –
і пусто, і пусто від тиші єси).

Отрута і сік
стікають із кутиків скривлених губ,
вповзають під одяг, мов змії,
стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги:
до ранку лишається темрява ночі
і присмак заліза –
ти ґудзик,
пришитий до тіла-матерії
міста, що тягнеться вниз.
Per aspera до пекла.
Ab ovo.
Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль
насідають птахи.

Камера. Кадр.
Ти ще не ти.
Тоді
згадуєш Ікара.
Просиш за нього в його померлого бога, мовляв,
вбережи, захисти, не убий.
Але бог затуляє вуха
тілами тих, хто впав,
обпаливши крила,
засліплює очі глиною з ребер.
Мовчить милосердно. Мовчить.

Око звикає до зміни ландшафтів.
До брудних вікон і заплутаних думок.
До холоду літніх ночей.
До відсутності.
До наявності.
До світла і темряви.
Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього.
Навіть до найгіршого.
Передчуття втрат – лише впевненість у тому, що вони будуть.
Залишається чекати на Ґодо-бога. Але без Естраґона.
І навіть без Володимира.
Наодинці з мотузкою, яку залишили на дереві.
Ти?

25.07–31.07.22

Не припиняю повторювати, що Берґман геній. Просто так, нагадую

. Землетрусів дай, Месіє, в кров!
Правду шаблі і жагучість кулі,
Бо яких ще треба молитов?!
Павло Вольвач


Темний Ґрааль повертає у русла річищ
все, що так довго змивав від намулу
прозорий камінь.
Поле життя простягається ґлéвким насінням
і забивається в тріщини стоп, наче клей або чорна пам'ять.

Дикі ягнята загублено дивляться в пустку,
бога шукаючи, пана, примару чи стадо.
Пастир священних овець – хижий вовк у овечій шкурі,
що начиняє шлунок залишком звуків страти.

Битву вже програно. Небо
мляво хитається – зверхньо,
ситцем повите, хмарне.
Часом займається білим
простір сліпого пекла:
факелом очі палять
знані й незнані далі.

Зліва у ребрах – трута. Нутро змії, мов фреска:
вічний двигун, лічильник, чорний супутник, линва:
Все, що з'явилось з криком, мовчки колись... (За)вмерлий
плід
на засохлій
гілці.

Тягнуться вгору листям
паростки маків сиві.
Блідістю шкіри в ранах,
крихкістю нігтів, болем –
на роздоріжжях хтивих
складно не впасти в самість.
Тіні мої приходять,
дивляться,
просять,
молять,
наче чужинці давні, що не змогли здолати
стіни тверді та мури:

міцно вплелися в тіло,
наче в тканину нитка-
вузлик хрестів і палиць.
Гра на життя з терпінням,
гра у терпіння й міцність
десь між підступних "встань же"
///
сад неземної сили
майже налився сталлю.

Тільки мовчуще горло
здатне здолати виклик
сотень годин без мови
сотень років без віри
в те, що одного ранку
буде у вікнах вісник,
скаже, що ось, потоп вже
більше не знищить. Звірі
бомбами більш не будуть
падати в ноги в ранах ///
каменем вбивства, кари
зрештою стали люди.
Тільки й всього – як далі:
бог покарав лиш бога,
людство людині – вбивство
людство людину
судить.

Ніжний зламався простір, низько – вагою світу
у чорноземну прірву
тисяч забутих значень.

Дім – лиш притулок риби,
що проковтне ягня те
щойно увійде в сталість.

30.06–27.07.22

Повітря нині дихає голками

Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зовсім інші "високі й вдохновительні" почуття. Ці переживання незрівняно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життьовими.

В. Домонтович

найкращий біль – біль ініціації
спроба відчути післялюбов, вловити її найчуттєвішими сенсорами, надто банальна
якщо вже й писати щось – лише долаючи себе
встановлювати нові форми пам'яті
вигадувати нові архетипи позитивних героїв
шукати ворога у собі ТАК
НАЧЕ цей пошук – остання можливість знайти будь-що
хоча це також не має значення
тепер взагалі мало що його має
земля стала надто м'якою –
наче окраєць теплого хліба,
який несеш із магазину, коли тобі шість
світ ще тендітний
світ ще ніжний, проте насторожений
і ти вдивляєшся у нього
вихоплюєш ненадане право на життя
у спальному районі
вічного царства запахів
від яких зводить щелепу

навіть через п'ятнадцять років
коли світ уже зовсім інший –
здíйснений і страшний –
ідеш

навіть через тридцять років
завжди буде так –
зі мною чи без –
усе залишиться так само

ритуал пізнання потребує проходження
вимірювання кроками
набування досвіду
втечі або повернення
потрапляння під світло штучного світила
обпалення тіла
в якому вимальовуються контури
дитячих мрій
стати кимось або чимось
ХТО або ЩО
ніколи б не дозволив / не дозволило
призвести
до

втім
саме час ставити «.»

05–08.08.22

Невельмишановні фанати росязичної літ-ри засмучуються через відсутність цієї літ-ри у фондах більше, ніж через війну росії проти України.
Що за мода за хвилину до кінця робочого дня псувати мені настрій фу