Важила тільки година – що ж іще?
Завтра було далеким, недійсним,
неймовірним, як смерть.

А. Ґонґ

ПОЕЗІЇ ЗГУБИ

1
З перерізанимм горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.

2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

Михайль Семенко

Залишатися собою в дитячих снах і знати, що втрати – лише один із шляхів дорослішання, сприйняття цього світу.
Свято загублення – найвища визнана мною пристрасть, а все ж:

Здається, надто багато бруду.
Коли здається –
потрібно ще раз пірнути в болото, відтак разом із брудом виймати власні розтрощені кінцівки. Від постійних вдарянь у те, що болить. Від до-віри-до-болю. Від самовтрат і самострат.
Від-чуття причетности до-
того, що не має означень.

Рани розростаються і гниють, рани накладаються, щоб зрештою перетворитися на суцільну стиґму, межі якої визначають голоси безіменних, але нарéчених. Можливість блукати власними нутрощами в пошуках розбитих світів – прокляття. Прицільна пустка.

Але
знову і знову
світ обертається (чужий і по-чужому),
залишаючи простір для вигадки:
а що якби антинаталізм був єдиною істинною філософією,
хоча
чи має сенс паскудний умовний спосіб?
Не визнаю жодного, окрім дійсного.
А дійсність не визнає (*займенник у Зн.в.*).

Втім, це також не має значення.
Виродження, здається, відбулось.
Errare humanum est.

Межи нами – таємні стіни
і владає над ними кров.
Коли серце благає зміни –
ти мусиш дати любов.

Михайль Семенко, "Ліліт"

В. Дрозд. "Музей живого письменника"

Слова розпались, мов намисто, –
по підлозі
дрібними уламками скла
і набули нового значення – його відсутність.
Бо
коли кажу щось –
зміст набуває беззмістовності,
коли мовчу про щось –
приховані сенси розбурюють попіл спалених омовленням значень,
врівноважують шалі
сліпих терезів.
Маніхейство: де чорне,
біле?
Знебарвлення
пагориться в далину.
І холод: холод пустих будівель
(колись були домом)
кричить.

Мова не в змозі чинити опір –
терпне.

//Час мій –
свято знаходження темного дна//

Дáлі врізаються в ніжну істотність дерми
і виривають коріння сірих мовчущих дамб.

Ні сил, ні терпіння – загострена паща
проходиться шкірою блиском.
Дні
злітають під ноги,
а далі – в землю
вплітаються шифрами
ледь трав'янистих
мрій.

В розподілі значень
немає сенсу
(Бог світлочолий замовк, розпростершись. Заснув).
Тут тиша й сіль стікає долівкою –
мертві
гойдаючи квіти над
битим
склом.

Кульгає навпочіпки
світ,
наче блазень.
Напнувся, мов кулька настромлена різко
на вгострені леза своїх ударів,
злітає стрімко і висне. Кисню
бракує часом.
Натхнення – надих
стискає горло в судомах страху.
Поверхня мовчки втрачає сталість,
і в ногу – різко – наріжний камінь.

Голодне світло пустих ліхтарниць,
чужі обличчя у мряці звуків,
плацкартів ритму сумна протяжність:
сирени ночі країни в муках.

Тіні приречені й кинуті в жертву,
правда
така, що колись вже бруднилась.
Слова залишаються свідками жестів
колишніх епох. Допрозово-ліричних. Натхненням повстань.
Приборканим звіром.
Невтіленим криком.
Нездійсненим кроком
із прірви
у прірву.
До віри у вирій
одні лише крила,
що поки замовкли.

22.06–15.07.22

Чернівчани бі лайк

усе
про що хочеш мені сказати
скоро стане нічим

С. Кирилюк

"І за Президента Леоніда Кравчука, і за Президента Леоніда Кучми, і за Президента Віктора Ющенка на печерських пагорбах вважали, що книжка – предмет не політики, а комерції, тоді як у Кремлі вважають, що це насамперед ідеологічна зброя. І коли російський книговидавничий бізнес, звільнений від усіх податків, нагуляв стільки жиру, що за прибутковістю став наближатися до торгівлі зброєю, в Державній Думі постало питання про позбавлення книговидавців пільг. Та голова Рахункової палати Російської Федерації С. Степашин популярно пояснив, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова, а російська мова закінчується там, де закінчується російський книжковий ринок"

В. Даниленко, "Лісоруб у пустелі" (2008)

Що за радість вертатися в місто мертвих, яка з цього користь?

С. Жадан

Бракне слів, щоб створювати нову мову.

втім,
вже п'яту годину везу додому квіти, подаровані воїном зі шпиталю. Вінницький автовокзал запам'ятається не лише курячою істерикою перших хвилин мого приїзду))

Хочеться сказати "я ж ненавиджу червоні троянди", але мовчу. Акти прощання вимагають поваги до ритуалів.

На те і воля…
Не могили,
А покривавлена рілля…
Не відали. Не відмолили.
І — не прийматиме земля.

Поляже дим під головою.
Обступить крижана пітьма.
Невже, запльоване Москвою,
Нас навіть небо не прийма?

Ані душі. Сама безодня.
Гімн божевільної орди.
І — над усім — слова Господні:
Не вбий. Не вкрадь. Не осуди.

Павло Гірник, "На те і воля" (1994)

У дні, коли вірші пишуться довго,
зазнаю відчуття, наче час увійшов в безкисневий простір,
відчув деформацію власних фантомів,
а "я" –
тобто те, що потойбіч слова –
мусить шукати новий вимір або створювати нову, пришвидшену мову,
БО

попередня іде, залишаючи леза і голки, щоб хтось не втрачав-ся,
шукаючи теплий знелюднений дім –
покинутий рай,
хоч зовсім недавно він був десь поблизу, правда:
тепер вже, як Гензель і Ґретель –
на блиск камінців уночі
блукаєш у тропіках сухих пустель.
Безлюдно й безстрашно.
Втім,
останній пророк залишився далеко позаду, не знайшовши сили промовляти незрозумілі послання
мовою,
що так легко зрікається себе і його.
А я
продовжую блукати, нащупувати пульс химерного звіра,
що розгойдує центр всесвіту і позирає на спину, намагаючись скинути звідти маленьку комаху
Еґо.

27.07.22

(Мої) старі локації (?) відлунюють знищеними версіями мене

Я кричу до тебе крізь полум’я.
Північний полюс уже не там, де раніше.
Божественне призначення вже не є призначенням.
Цивілізація самознищується.
Розплата стукає у двері.
Яке призначення поетів у цю епоху?
Яка користь з поезії?
Ситуація у світі змушує звернутися за порятунком до поезії.
Якщо ти поет, створюй роботи, спроможні відповісти на виклик апокаліптичних часів, навіть якщо це звучить апокаліптично.
Ти Вітмен, ти По, ти Марк Твен, ти Емілі Дікінсон і Една Сент-Вінсент Міллей, ти Неруда, маяковський і Пазоліні, американець ти чи не американець, ти здатен завоювати завойовників словами…

Лоренс Ферлінґетті

Я трохи втрутилась у вірш і вирізала маяковського

Тонкі нитки відстаней натягуються
і обриваються,
залишаючи позаду близьких незнайомців або
незнайомих близьких, відтак
заплющуєш очі,
розплющуєш,
заплющуєш.

Простір зовсім інакший,
наче минули епохи
й світи.
А ти:
ТИ – дощ, ти вода, ти подоба води
(вдаряється крапля залізна об камінь –
і пусто, і пусто від тиші єси).

Отрута і сік
стікають із кутиків скривлених губ,
вповзають під одяг, мов змії,
стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги:
до ранку лишається темрява ночі
і присмак заліза –
ти ґудзик,
пришитий до тіла-матерії
міста, що тягнеться вниз.
Per aspera до пекла.
Ab ovo.
Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль
насідають птахи.

Камера. Кадр.
Ти ще не ти.
Тоді
згадуєш Ікара.
Просиш за нього в його померлого бога, мовляв,
вбережи, захисти, не убий.
Але бог затуляє вуха
тілами тих, хто впав,
обпаливши крила,
засліплює очі глиною з ребер.
Мовчить милосердно. Мовчить.

Око звикає до зміни ландшафтів.
До брудних вікон і заплутаних думок.
До холоду літніх ночей.
До відсутності.
До наявності.
До світла і темряви.
Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього.
Навіть до найгіршого.
Передчуття втрат – лише впевненість у тому, що вони будуть.
Залишається чекати на Ґодо-бога. Але без Естраґона.
І навіть без Володимира.
Наодинці з мотузкою, яку залишили на дереві.
Ти?

25.07–31.07.22

Не припиняю повторювати, що Берґман геній. Просто так, нагадую