97 / 100 🤡
Оце я зі страху, називається (з майже обкаканими штанцями), заробила собі червоний диплом. Бува й таке, сказав би Курт Воннеґут

Іду по вулиці і подумки дякую собакам, що не накинулись на мене, коли я злякалась їх.
Виховано попросила відійти і пояснила, що мушу, бо іншої дороги нема, а нахабно проходити повз них боюсь.
Інтелігентні собаки виявились.

Ґео Шкурупій

Бог – чому він створив світ, у якому смерть і смерть, і смерть. Якщо він добрий, то чому неможливо рукою поворушити, щоб не вбити, ані пройти по стежці, щоб не затоптати гусінь чи жуків, хоч би як старався не розчавити. Бог міг інакше створити світ, але обрав саме так.

Чеслав Мілош, "долина ісси"

Ішла на роботу, а прийшла на перекур

Яким має бути відчуття ініціації, коли тебе випхали із еврістичного світу в саму прірву відсутности🤡

Важила тільки година – що ж іще?
Завтра було далеким, недійсним,
неймовірним, як смерть.

А. Ґонґ

ПОЕЗІЇ ЗГУБИ

1
З перерізанимм горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.

2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

Михайль Семенко

Залишатися собою в дитячих снах і знати, що втрати – лише один із шляхів дорослішання, сприйняття цього світу.
Свято загублення – найвища визнана мною пристрасть, а все ж:

Здається, надто багато бруду.
Коли здається –
потрібно ще раз пірнути в болото, відтак разом із брудом виймати власні розтрощені кінцівки. Від постійних вдарянь у те, що болить. Від до-віри-до-болю. Від самовтрат і самострат.
Від-чуття причетности до-
того, що не має означень.

Рани розростаються і гниють, рани накладаються, щоб зрештою перетворитися на суцільну стиґму, межі якої визначають голоси безіменних, але нарéчених. Можливість блукати власними нутрощами в пошуках розбитих світів – прокляття. Прицільна пустка.

Але
знову і знову
світ обертається (чужий і по-чужому),
залишаючи простір для вигадки:
а що якби антинаталізм був єдиною істинною філософією,
хоча
чи має сенс паскудний умовний спосіб?
Не визнаю жодного, окрім дійсного.
А дійсність не визнає (*займенник у Зн.в.*).

Втім, це також не має значення.
Виродження, здається, відбулось.
Errare humanum est.

Межи нами – таємні стіни
і владає над ними кров.
Коли серце благає зміни –
ти мусиш дати любов.

Михайль Семенко, "Ліліт"

В. Дрозд. "Музей живого письменника"

Слова розпались, мов намисто, –
по підлозі
дрібними уламками скла
і набули нового значення – його відсутність.
Бо
коли кажу щось –
зміст набуває беззмістовності,
коли мовчу про щось –
приховані сенси розбурюють попіл спалених омовленням значень,
врівноважують шалі
сліпих терезів.
Маніхейство: де чорне,
біле?
Знебарвлення
пагориться в далину.
І холод: холод пустих будівель
(колись були домом)
кричить.

Мова не в змозі чинити опір –
терпне.

//Час мій –
свято знаходження темного дна//

Дáлі врізаються в ніжну істотність дерми
і виривають коріння сірих мовчущих дамб.

Ні сил, ні терпіння – загострена паща
проходиться шкірою блиском.
Дні
злітають під ноги,
а далі – в землю
вплітаються шифрами
ледь трав'янистих
мрій.

В розподілі значень
немає сенсу
(Бог світлочолий замовк, розпростершись. Заснув).
Тут тиша й сіль стікає долівкою –
мертві
гойдаючи квіти над
битим
склом.

Кульгає навпочіпки
світ,
наче блазень.
Напнувся, мов кулька настромлена різко
на вгострені леза своїх ударів,
злітає стрімко і висне. Кисню
бракує часом.
Натхнення – надих
стискає горло в судомах страху.
Поверхня мовчки втрачає сталість,
і в ногу – різко – наріжний камінь.

Голодне світло пустих ліхтарниць,
чужі обличчя у мряці звуків,
плацкартів ритму сумна протяжність:
сирени ночі країни в муках.

Тіні приречені й кинуті в жертву,
правда
така, що колись вже бруднилась.
Слова залишаються свідками жестів
колишніх епох. Допрозово-ліричних. Натхненням повстань.
Приборканим звіром.
Невтіленим криком.
Нездійсненим кроком
із прірви
у прірву.
До віри у вирій
одні лише крила,
що поки замовкли.

22.06–15.07.22

Чернівчани бі лайк

усе
про що хочеш мені сказати
скоро стане нічим

С. Кирилюк

"І за Президента Леоніда Кравчука, і за Президента Леоніда Кучми, і за Президента Віктора Ющенка на печерських пагорбах вважали, що книжка – предмет не політики, а комерції, тоді як у Кремлі вважають, що це насамперед ідеологічна зброя. І коли російський книговидавничий бізнес, звільнений від усіх податків, нагуляв стільки жиру, що за прибутковістю став наближатися до торгівлі зброєю, в Державній Думі постало питання про позбавлення книговидавців пільг. Та голова Рахункової палати Російської Федерації С. Степашин популярно пояснив, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова, а російська мова закінчується там, де закінчується російський книжковий ринок"

В. Даниленко, "Лісоруб у пустелі" (2008)

Що за радість вертатися в місто мертвих, яка з цього користь?

С. Жадан