ну хто ми з тобою?

відлуння
олюднення тиші
ословлення дотиків

хто ми?
навіщо ми?
смій
піймати мене
як білу приручену мишу
і з'їж якщо хочеш

катерина міхаліцина

18.06.22

Роман-спогад (чи «повість-шоу») В. Дрозда (1939-2003) «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» належить до мемуарної прози.

Автор оприлюднив секрети не лише власної творчої майстерні, а й особистого життя, контекст епох(и) та взаємин з іншими колегами по перу. Він на диво щирий із уявним співрозмовником, тобто з нами – наче з давнім другом, якому розповідає про незнане і призабуте.

Детальніше про книжку читайте за покликанням:

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/06/blog-post_18.html?m=1

Допуск чужих/інших до особистого світу ніколи ще не був на краще. Виривання шматків МОЄЇ ідентичности і їхнє комічне наповнення НЕ-моїми сенсами – то по-трикстерськи. Щоночі доводиться створювати нову, ніким не забруднену, версію себе, бо я, дідько, гидую відбитками пальців на своєму справжньому обличчі

HOMO DEUS

Опівночі
усе набуває нової форми
і кольорів
заблуканого нерва, що мовчки виривається з-під шкіри, не знаючи,
куди йтиме далі.
Відстань все глибша і довша.
Дві прямі, вилившись з рук, прослизають, мов черви, у землю,
прокладаючи витоки рік: траншеї у виймах замулених трьох берегів
у череві древнього звіра, що вибрався з теплих обійм хижих фурій
і мовчки снує, розбиваючи простір
вирвами вод
із домішком втрачених днів.

Межа завжди надтонка:
прозора й невтомна, мов смужка блакитної вени на скронях чиєїсь пітьми
перед тим, як назавжди про когось забути,
залишивши слід і відбиток на склі.
Відтак
промовляти ім'я і, наче священний образ, затуляти обличчя від мряки прийдешніх днів,
прикривати гарячий дим майбутніх пожеж, ховати в чиїсь долоні
тé, що булó або буде, чи й досі є.
Догоряти. Як ґнотик у свічці: гарячим воском
обтікати по контурах, м'якнути, тверднути. Падати ниць.
Я все іще вчусь розділяти двадцяту примарно забуту осінь
від тих чотирнадцяти(?) весен моїх довоєнних років.

Безслівно й безслідно,
зіткнувшись із духом злого,
зникають дзеркала блакитно-тілесних світів.

Лишається часом – лиш віра і мста за своїх,
а поруч – розбиті, знебарвлені вічнобагряним сади //
і зірвані вії утоми,
і колір боїв – терпкодзвонний,
і тиша,
(і тиші по вінця: наповнений келих мій).
Трунок зливається ринвами, криком сирени і тоне
в морі розбитих вітражних картин.

Світе мій болісний, хижо-опуклий
Чи ввігнутий в себе – почуй же: НОКТЮРН!
Двічі убитого вбивством не збудиш.
Спатимеш, Бруте.
Спаде весь бруд.

як "осанну"/ народжую слово "життя"
на ганебному плаці – з рукою вперед,
затискаючи лезо між ребер – до дна,
де розірвані м'язи, де зраджений щем;
дикий біль де лоскоче безмірна пітьма,
де до ранку лишається тисяча снів
і примар, що торкаються тіла, лиця –
залишається віра розірваних слів.

Сміттєвозів заблукані звуки, сліди від багнетів, багно;
ця земля, мов планета – на вістрі ножа
ріжеться в тіло солодким теплом,
торкнувшись до блиску роз'ятрених ран.

Перед сходом – Анарх із обличчям мерця
заклинатиме світло прийдешніх життів,
але сила оновлена рветься із надр,
пробиваючи пустку.
Калиновий міст
переходити рано ще.
Темрява (й ти)
вже проймається згустками, терпне, бринить
Надважким для почутості звуком гармат:
ТАК
гартується віра
і терпне граніт.

29.05.–21.06.22

97 / 100 🤡
Оце я зі страху, називається (з майже обкаканими штанцями), заробила собі червоний диплом. Бува й таке, сказав би Курт Воннеґут

Іду по вулиці і подумки дякую собакам, що не накинулись на мене, коли я злякалась їх.
Виховано попросила відійти і пояснила, що мушу, бо іншої дороги нема, а нахабно проходити повз них боюсь.
Інтелігентні собаки виявились.

Ґео Шкурупій

Бог – чому він створив світ, у якому смерть і смерть, і смерть. Якщо він добрий, то чому неможливо рукою поворушити, щоб не вбити, ані пройти по стежці, щоб не затоптати гусінь чи жуків, хоч би як старався не розчавити. Бог міг інакше створити світ, але обрав саме так.

Чеслав Мілош, "долина ісси"

Ішла на роботу, а прийшла на перекур

Яким має бути відчуття ініціації, коли тебе випхали із еврістичного світу в саму прірву відсутности🤡

Важила тільки година – що ж іще?
Завтра було далеким, недійсним,
неймовірним, як смерть.

А. Ґонґ

ПОЕЗІЇ ЗГУБИ

1
З перерізанимм горлом
і захололим осміхом губ
стояв
і куди рушити не знав.

Всі оганьблені й розчаровані
всі зневірені –
друзі мої.

2
Хто?
Я жду.
Приходь сильний.

Кохана –
не треба щирости.
Я роздавлений.

Михайль Семенко

Залишатися собою в дитячих снах і знати, що втрати – лише один із шляхів дорослішання, сприйняття цього світу.
Свято загублення – найвища визнана мною пристрасть, а все ж:

Здається, надто багато бруду.
Коли здається –
потрібно ще раз пірнути в болото, відтак разом із брудом виймати власні розтрощені кінцівки. Від постійних вдарянь у те, що болить. Від до-віри-до-болю. Від самовтрат і самострат.
Від-чуття причетности до-
того, що не має означень.

Рани розростаються і гниють, рани накладаються, щоб зрештою перетворитися на суцільну стиґму, межі якої визначають голоси безіменних, але нарéчених. Можливість блукати власними нутрощами в пошуках розбитих світів – прокляття. Прицільна пустка.

Але
знову і знову
світ обертається (чужий і по-чужому),
залишаючи простір для вигадки:
а що якби антинаталізм був єдиною істинною філософією,
хоча
чи має сенс паскудний умовний спосіб?
Не визнаю жодного, окрім дійсного.
А дійсність не визнає (*займенник у Зн.в.*).

Втім, це також не має значення.
Виродження, здається, відбулось.
Errare humanum est.

Межи нами – таємні стіни
і владає над ними кров.
Коли серце благає зміни –
ти мусиш дати любов.

Михайль Семенко, "Ліліт"

В. Дрозд. "Музей живого письменника"

Слова розпались, мов намисто, –
по підлозі
дрібними уламками скла
і набули нового значення – його відсутність.
Бо
коли кажу щось –
зміст набуває беззмістовності,
коли мовчу про щось –
приховані сенси розбурюють попіл спалених омовленням значень,
врівноважують шалі
сліпих терезів.
Маніхейство: де чорне,
біле?
Знебарвлення
пагориться в далину.
І холод: холод пустих будівель
(колись були домом)
кричить.

Мова не в змозі чинити опір –
терпне.

//Час мій –
свято знаходження темного дна//

Дáлі врізаються в ніжну істотність дерми
і виривають коріння сірих мовчущих дамб.

Ні сил, ні терпіння – загострена паща
проходиться шкірою блиском.
Дні
злітають під ноги,
а далі – в землю
вплітаються шифрами
ледь трав'янистих
мрій.

В розподілі значень
немає сенсу
(Бог світлочолий замовк, розпростершись. Заснув).
Тут тиша й сіль стікає долівкою –
мертві
гойдаючи квіти над
битим
склом.

Кульгає навпочіпки
світ,
наче блазень.
Напнувся, мов кулька настромлена різко
на вгострені леза своїх ударів,
злітає стрімко і висне. Кисню
бракує часом.
Натхнення – надих
стискає горло в судомах страху.
Поверхня мовчки втрачає сталість,
і в ногу – різко – наріжний камінь.

Голодне світло пустих ліхтарниць,
чужі обличчя у мряці звуків,
плацкартів ритму сумна протяжність:
сирени ночі країни в муках.

Тіні приречені й кинуті в жертву,
правда
така, що колись вже бруднилась.
Слова залишаються свідками жестів
колишніх епох. Допрозово-ліричних. Натхненням повстань.
Приборканим звіром.
Невтіленим криком.
Нездійсненим кроком
із прірви
у прірву.
До віри у вирій
одні лише крила,
що поки замовкли.

22.06–15.07.22

Чернівчани бі лайк