Фрагмент. Мої Чернівці 🤍

Залишати правду в ненаписаних нотатках

Слова "спустошення", "зґвалтування", "різанина", "кривава бійня", "голодна смерть" – захисні слова, щоб урятуватися від болю. Слова про війну, які легко сприймаються.
Я оповідаю казки. Вірте мені.

Дж. Вінтерсон, "Пристрасть"

Смакує спаленими нервами🥰

Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По засвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Мойсей Фішбейн, 2009

Цього року відзначаємо 165 років від публікації «Чорної ради», якій передувала поява Кулішевого роману «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843). Про те, чому «Чорна рада» особливо цінна в контексті історії української літератури, про історію написання і друку, а також, якою була реакція критиків, читайте у дописі за покликанням.

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/06/blog-post_14.html?m=1

ну хто ми з тобою?

відлуння
олюднення тиші
ословлення дотиків

хто ми?
навіщо ми?
смій
піймати мене
як білу приручену мишу
і з'їж якщо хочеш

катерина міхаліцина

18.06.22

Роман-спогад (чи «повість-шоу») В. Дрозда (1939-2003) «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» належить до мемуарної прози.

Автор оприлюднив секрети не лише власної творчої майстерні, а й особистого життя, контекст епох(и) та взаємин з іншими колегами по перу. Він на диво щирий із уявним співрозмовником, тобто з нами – наче з давнім другом, якому розповідає про незнане і призабуте.

Детальніше про книжку читайте за покликанням:

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/06/blog-post_18.html?m=1

Допуск чужих/інших до особистого світу ніколи ще не був на краще. Виривання шматків МОЄЇ ідентичности і їхнє комічне наповнення НЕ-моїми сенсами – то по-трикстерськи. Щоночі доводиться створювати нову, ніким не забруднену, версію себе, бо я, дідько, гидую відбитками пальців на своєму справжньому обличчі

HOMO DEUS

Опівночі
усе набуває нової форми
і кольорів
заблуканого нерва, що мовчки виривається з-під шкіри, не знаючи,
куди йтиме далі.
Відстань все глибша і довша.
Дві прямі, вилившись з рук, прослизають, мов черви, у землю,
прокладаючи витоки рік: траншеї у виймах замулених трьох берегів
у череві древнього звіра, що вибрався з теплих обійм хижих фурій
і мовчки снує, розбиваючи простір
вирвами вод
із домішком втрачених днів.

Межа завжди надтонка:
прозора й невтомна, мов смужка блакитної вени на скронях чиєїсь пітьми
перед тим, як назавжди про когось забути,
залишивши слід і відбиток на склі.
Відтак
промовляти ім'я і, наче священний образ, затуляти обличчя від мряки прийдешніх днів,
прикривати гарячий дим майбутніх пожеж, ховати в чиїсь долоні
тé, що булó або буде, чи й досі є.
Догоряти. Як ґнотик у свічці: гарячим воском
обтікати по контурах, м'якнути, тверднути. Падати ниць.
Я все іще вчусь розділяти двадцяту примарно забуту осінь
від тих чотирнадцяти(?) весен моїх довоєнних років.

Безслівно й безслідно,
зіткнувшись із духом злого,
зникають дзеркала блакитно-тілесних світів.

Лишається часом – лиш віра і мста за своїх,
а поруч – розбиті, знебарвлені вічнобагряним сади //
і зірвані вії утоми,
і колір боїв – терпкодзвонний,
і тиша,
(і тиші по вінця: наповнений келих мій).
Трунок зливається ринвами, криком сирени і тоне
в морі розбитих вітражних картин.

Світе мій болісний, хижо-опуклий
Чи ввігнутий в себе – почуй же: НОКТЮРН!
Двічі убитого вбивством не збудиш.
Спатимеш, Бруте.
Спаде весь бруд.

як "осанну"/ народжую слово "життя"
на ганебному плаці – з рукою вперед,
затискаючи лезо між ребер – до дна,
де розірвані м'язи, де зраджений щем;
дикий біль де лоскоче безмірна пітьма,
де до ранку лишається тисяча снів
і примар, що торкаються тіла, лиця –
залишається віра розірваних слів.

Сміттєвозів заблукані звуки, сліди від багнетів, багно;
ця земля, мов планета – на вістрі ножа
ріжеться в тіло солодким теплом,
торкнувшись до блиску роз'ятрених ран.

Перед сходом – Анарх із обличчям мерця
заклинатиме світло прийдешніх життів,
але сила оновлена рветься із надр,
пробиваючи пустку.
Калиновий міст
переходити рано ще.
Темрява (й ти)
вже проймається згустками, терпне, бринить
Надважким для почутості звуком гармат:
ТАК
гартується віра
і терпне граніт.

29.05.–21.06.22

97 / 100 🤡
Оце я зі страху, називається (з майже обкаканими штанцями), заробила собі червоний диплом. Бува й таке, сказав би Курт Воннеґут

Іду по вулиці і подумки дякую собакам, що не накинулись на мене, коли я злякалась їх.
Виховано попросила відійти і пояснила, що мушу, бо іншої дороги нема, а нахабно проходити повз них боюсь.
Інтелігентні собаки виявились.

Ґео Шкурупій

Бог – чому він створив світ, у якому смерть і смерть, і смерть. Якщо він добрий, то чому неможливо рукою поворушити, щоб не вбити, ані пройти по стежці, щоб не затоптати гусінь чи жуків, хоч би як старався не розчавити. Бог міг інакше створити світ, але обрав саме так.

Чеслав Мілош, "долина ісси"

Ішла на роботу, а прийшла на перекур

Яким має бути відчуття ініціації, коли тебе випхали із еврістичного світу в саму прірву відсутности🤡

Важила тільки година – що ж іще?
Завтра було далеким, недійсним,
неймовірним, як смерть.

А. Ґонґ