Білий аркуш ніколи
не стане світлішим, ніж плинність
молочних рік із забутих долин жовтооких титанів,
що вміли тримати небо на відстані простягнутої руки – від падіння космосу
в долоні.
Залишається рвана рана
і біль
народження,
що ніколи не був ще менший, ніж біль
умирання.

Біль ніколи не буває відносним – так сказав Хаос,
здійнявши тризубець, як лева –
предтечу нових часів.
Біль ніколи. Він є. Як чуже прокляття,
що спадає на тебе. Бо ти успадковуєш біль.

Лежи, не дивись, не вдивляйся.
Сон – лише м'якість і холод першого дотику.
Звук.

Тихий приречений морок.
І пам'ять.

Крик.

Не жертовник, а місце для лютої мсти.
Не сльозами, а кров'ю виборюють шлях.
На руїнах світів, що зламались – на них
побудуємо інші, відродимо. Так
стане тихо,
а поки
принишкла трава
все ще світиться полум'ям болю землі.
Що живе – відцвітає, все розцвіта,
ця весна закатована лезами днів.

Втім, і досі ми кажемо Богу:
"НЕ НАМ
для дітей ненароджених
наших
нести
на розкутих зап'ястях кайдани. Не їм
у ярмі на колінах стояти. Не так".
Білий аркуш не буде світлішим,
а ніж –
заплямований кров'ю свободи. Як знак.
Не воскреснемо вже, бо не вмерли – живі.

Твоє поле – оаза загублених снів, розростається тріскотом полум'я. Ти,
що ніколи не знав стільки слів – онімів
і забув, ким єси
у багатті війни.
Ти забув, що востаннє казав
і кому.
Ти забув, чи важливі для тебе слова:
Розривається небо сльозами дощу,
прокидаються духи невбитого зла.
Крізь проколотий отвір планети – наскрізь
виливаються води забутих долин,
що черпали себе із прадавніх часів,
щоб лягати на стигми й фантоми –
як сніг.

25.04–16.05.22

Найрідніше місто поволі стає зовсім чужим. А куди бігти від себе))))))

Холод
семи шляхів і десяти розстрілів
прозоро вбирає у себе сяйво
блакитних вогнів і пам'ять ока
снайпера-вбивці /
чи то сапера незайманих земель, розкиданих поміж снарядами.
Фрагментарне сонце зрадженої пам'яті, фрагментарні спогади про колишніх людей,
фрагментарні згадки про сотні зізнань, одне з яких залишилось вшитим у шкіру медальйоном, що мовчки кричить про віру
ДО:
фрагменти пазлів облич зі стертими пікселями
вже ніколи не заговорять до неба,
тож залишається битись на відстані прірви
від тих, хто пішов,
від тих, хто прийде.
Пришестя завжди відчувається дещо інакше,
наче загострені ікла незнаного звіра,
що сховані в пащі до часу прощань
у церкві Всіх-хто-піде,
не дійшовши до символа
раю, що втрачено стелиться
дорогами кожного з кіл незбагненного пекла,
яке взагалі складно збагнути.
Нехай лише воля твоя повниться безперестанно,
але ж:
ці дні пораховані,
ці дні перелічені й збочені значенням.
Дні невблаганно ростуть, а ти залишається
на узбіччі чиїхось втрачених,
дивишся в очі – бачити
не дозволено
Суть,
бо:
на побитих дорогах усе вже було побачене,
тож залишається слухати
стукіт багряних смуг.

Неокресленість ліній, крихкість кривих чи ламаних
втратили сенси знáчущих,
стерлись, як сіль з-під вій.
Очі твої безпам'ятні,
руки твої безсило так
падають долі, втомлені
створенням світу й снів.

Те, що колись пізнається,
поки іще засліплене.
Б'ються скрижалі пам'яті –
перший запеклий біль.
На марґінесах дотиків
темрява враз втрачається,
тиша розбита вибухом.
Скло просякає вглиб, наче дари зурочених,
срібло свинцево падає
в ринви твої приречені кимось чужим-своїм.

Місто могил і котиків
терпко вчепилось нігтями
в те, що пульсує, надиться
вирватись і піти.

Світло таке засліплене
власним скаженим образом,
мить оминає обриси
і оніміння рук.
Те, що колись здавалося
надто високим – втомлено
падає вниз зі швидкістю
сірості. Гуркіт. Дим.
Простір непевно блискає
віями мір невивчених
і затискає кригою
в ніжних каналах вен.
Кожен ландшафт незміряний
і лабіринт – непройдений,
чутно лиш звуки темряви,
чутно лиш рев юрби,
що наступає в підступі
вирвати щось зсередини:
жадібно слина сиплеться,
ніби прозорий сніг,
і набуває хижості
чорне зізнання демонів,
світу згасають ґнотики
в куполі із води.

Змій неземної старості
точить дерева й стовбури,
жили міцніють силою,
соки із них терпкі
ллються у море марення;
вихід за межі дозволу масок картатих ідолів
має свою ціну.

Все, що зазнало скорення,
скорить собі за волею
вищого з вищих – нижчого,
буде довіку так.

Тільки ж не мертвородними
мріями
стелять згарища –
пустку сувоїв слів.

Поки ще битва точить нас,
але і ми дорослі вже,
майже як старці з давніми
знаками на перстах:
має фінал неволено
волитись правди волею,
правда, ще символ бачити б,
щоб не згубити знак.

16–21.05.22

Відгук на цикл публіцистичних статей Є. Гуцала про експансійну політику москви, незмінність методів розширення імперії та ментальність тих, що називають себе русскими. Цінність праці ще й у тому, що автор цитує самих росіян, тобто пропонує читачеві погляд зсередини. Детальніше – за покликанням.

*** "Фольклор, билини – таки дзеркало. Й дзеркало не таке просте, що в ньому можна побачити тільки минуле, а значно складніше – в ньому можна побачити своє сьогоднішнє. А також – і своє завтрашнє, себто майбутнє", Є. Гуцало

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/05/blog-post_21.html?m=1

Ян Твардовський

В. Дрозд

Звісно, є більші проблеми, але синтаксис складного речення особливо підсилює відчуття пекла на землі

Odejście

W PAŃSTWIE PTAKÓW I DRZEW

S. Kyryljuk


Stada szaroniebieskich gołębi
Oblepiły ten świat .
Gdy wycięli drzewo
Przed moim oknem
/ Bo ono , zrozumcie , może upaść / ,
Gołębie pozostały bez domu .
Po kilku godzinach zaczęła się ulewa .
Kryształy z ich przystani zmieszały się z ziemią .
Glina .
Gołębiom aż oczy wyszły na wierzch ,
Zabrały swoje drobiazgi -
I poszły w świat poza horyzont .
" Aufwiedersehen " - rzuciły na pożegnanie .
Jakieś takie niemieckie gołębie , dziwne .
A odeszły , bo protestują . Po co im skrzydła
teraz - gdy drzewo wycięli .
Trzymajcie się , gołębie .
Idźcie stąd .

Переклад: Marek Wawrzyński

А можна, будь ласка, не так сильно знущатися)))
Дрозд, звісно, крутий, але я скоро стану дятлом

Фрагмент. Мої Чернівці 🤍

Залишати правду в ненаписаних нотатках

Слова "спустошення", "зґвалтування", "різанина", "кривава бійня", "голодна смерть" – захисні слова, щоб урятуватися від болю. Слова про війну, які легко сприймаються.
Я оповідаю казки. Вірте мені.

Дж. Вінтерсон, "Пристрасть"

Смакує спаленими нервами🥰

Нема де ні молити, ні молиться.
Нема де прихилити голови.

... о, плинь до мене, благовісте, плинь!
По засвіти розливано теплінь,
По горню білину, по персть, по глину,
По плодь солодку, гіркоту полинну,
По літепло, по вінця часоплину...
О, плинь до мене, благовісте, плинь!

Мойсей Фішбейн, 2009

Цього року відзначаємо 165 років від публікації «Чорної ради», якій передувала поява Кулішевого роману «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843). Про те, чому «Чорна рада» особливо цінна в контексті історії української літератури, про історію написання і друку, а також, якою була реакція критиків, читайте у дописі за покликанням.

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/06/blog-post_14.html?m=1

ну хто ми з тобою?

відлуння
олюднення тиші
ословлення дотиків

хто ми?
навіщо ми?
смій
піймати мене
як білу приручену мишу
і з'їж якщо хочеш

катерина міхаліцина

18.06.22

Роман-спогад (чи «повість-шоу») В. Дрозда (1939-2003) «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» належить до мемуарної прози.

Автор оприлюднив секрети не лише власної творчої майстерні, а й особистого життя, контекст епох(и) та взаємин з іншими колегами по перу. Він на диво щирий із уявним співрозмовником, тобто з нами – наче з давнім другом, якому розповідає про незнане і призабуте.

Детальніше про книжку читайте за покликанням:

https://read-ukrainian.blogspot.com/2022/06/blog-post_18.html?m=1

Допуск чужих/інших до особистого світу ніколи ще не був на краще. Виривання шматків МОЄЇ ідентичности і їхнє комічне наповнення НЕ-моїми сенсами – то по-трикстерськи. Щоночі доводиться створювати нову, ніким не забруднену, версію себе, бо я, дідько, гидую відбитками пальців на своєму справжньому обличчі