Я знову прокидаюсь, притиснутий до вікна. За склом прорізаються залишки того, що не встиг поїсти туман. Вкриті вологою поверхні повільно розчиняються, змішуючи світ у єдиній паровій каші. Помічаючи, як протискаючись крізь скло, вода ластиться до мене, лякаюсь. Усіма невдалими рухами намагаюсь не набрати форми своїх обставин, але рутина тільки гусне. Хтозна коли настане перехідний момент, та все довкола знову схопиться рятівною твердістю ліній. А поки ласую уламками свого тіла та давно відбутих чужих форм. Незнайомі губи знайомим голосом питають чи люди змінюються. На що в мене немає відповіді