Рівень пасивної агресії: відповідати всім колегам які написали мені після закінчення робочого дня о 12 ночі. Без відложок.
Якщо я комусь не відповідаю, в мене зараз купа роботи і зеро соціального життя.
Якщо я комусь не відповідаю, в мене зараз купа роботи і зеро соціального життя.
😁2💔1
Працювати я зараз звісно не буду, краще розкажу вам про найкращу книжку що я прочитала в 2025 році.
The Testaments
I mean the sequel of The Handmaids Tale, published almost 35 years after the original story. Of course, it's a masterpiece.
I'm sure everyone knows The Handmaids Tale, it was well known before and it's extremely popular now. Funnily enough, Margaret Atwood herself said that nobody would pay much attention to this book today if not for current US politics. You know, all of that Roe & Wade overturn and ICE hystery.
Anyway, I read the Handmaids Tale when I was a teen - obviosly because I wanted to brag and look smart (who do you think I am). But when I finished it, I felt like something heavy had crushed my skull and left it bare for a few days. The epilogue was the most crusial part for me, future historians vivisecting the dairy of this nameless woman, trying to put her into the past gystopian context and making cruel assumptions. See, this is the part I actually dislike in the series - the amount of explanation. The book hit so hard because the Handmaind had no past, no future and no name.
Now I'm much less empressionable, but nonetheless I will say - The Testaments is better.
My opinion of course, both books are incredible social commentaries, but the later is just more fun to read. Maybe because, in a nutshell, one is a slice of life, while the other is about a notoriosly difficuld (and successful) attemt to owerthough the regime.
The story set 15 years after the first book and has 3 POVs - two belong to the children of the original Handmaid, and the third is Aunt Lidia, the same one who tortured the main heroine thoroughout the whole first book. What can I say, completelly different vibe.
What I liked about it:
- Aunt Lidia. Honestly she is the perfect character, her story extremely engaging to read. She is basicaly the one who created "the women world" in Gilead, but she did it unwillingly, with intention to destroy it from the inside. It's so fun to read all her inner monologues where she basically hates everyone. She is like a huge ugly spider sitting on top of the pyramid, and covering everything around with her web, quaetly making especially disgusting people disapear.
- Aunt Lidia's perspective, it gives us far more information about the Gilead. Just because this character knows more.
- The flashbacks and the rise of Gilead story
- The book is an easy read. I mean, that kind of books could be a bit borring, like social commentary on top of social commentary with nothing in between. But here the plot is interesting and I read it in two days.
- The sisters relationship dinamic. They hate each others guts from the start and learn to coexist throughout the course of events. Slowly. It's funny, I like them.
- The chosen sisters relationship dinamic. It's just wholesome.
- Becka
- The story of a young, opinionated teenager who accidentaly discovers that she is, in fact, a political symbol she sees in news all the time.
- Tha Aunts. They are like bizarre, deeply questionable satanic order.
- Funky Old Testement names. Agnes Jemima and Shunamite is insane.
What I disliked (a bit):
- How fast was everything near the ending. I belive it's intentional, but still felt a bit rushed. Maybe I just wanted more pages in this book.
Anyway, 10/10, highly recoment, Margaret Atwood is amazing. If I see her name on the cover - I'm reading it. If I see her fase on a video cover - I'm watching it.
The Testaments
I mean the sequel of The Handmaids Tale, published almost 35 years after the original story. Of course, it's a masterpiece.
I'm sure everyone knows The Handmaids Tale, it was well known before and it's extremely popular now. Funnily enough, Margaret Atwood herself said that nobody would pay much attention to this book today if not for current US politics. You know, all of that Roe & Wade overturn and ICE hystery.
Anyway, I read the Handmaids Tale when I was a teen - obviosly because I wanted to brag and look smart (who do you think I am). But when I finished it, I felt like something heavy had crushed my skull and left it bare for a few days. The epilogue was the most crusial part for me, future historians vivisecting the dairy of this nameless woman, trying to put her into the past gystopian context and making cruel assumptions. See, this is the part I actually dislike in the series - the amount of explanation. The book hit so hard because the Handmaind had no past, no future and no name.
Now I'm much less empressionable, but nonetheless I will say - The Testaments is better.
My opinion of course, both books are incredible social commentaries, but the later is just more fun to read. Maybe because, in a nutshell, one is a slice of life, while the other is about a notoriosly difficuld (and successful) attemt to owerthough the regime.
The story set 15 years after the first book and has 3 POVs - two belong to the children of the original Handmaid, and the third is Aunt Lidia, the same one who tortured the main heroine thoroughout the whole first book. What can I say, completelly different vibe.
What I liked about it:
- Aunt Lidia. Honestly she is the perfect character, her story extremely engaging to read. She is basicaly the one who created "the women world" in Gilead, but she did it unwillingly, with intention to destroy it from the inside. It's so fun to read all her inner monologues where she basically hates everyone. She is like a huge ugly spider sitting on top of the pyramid, and covering everything around with her web, quaetly making especially disgusting people disapear.
- Aunt Lidia's perspective, it gives us far more information about the Gilead. Just because this character knows more.
- The flashbacks and the rise of Gilead story
- The book is an easy read. I mean, that kind of books could be a bit borring, like social commentary on top of social commentary with nothing in between. But here the plot is interesting and I read it in two days.
- The sisters relationship dinamic. They hate each others guts from the start and learn to coexist throughout the course of events. Slowly. It's funny, I like them.
- The chosen sisters relationship dinamic. It's just wholesome.
- Becka
- The story of a young, opinionated teenager who accidentaly discovers that she is, in fact, a political symbol she sees in news all the time.
- Tha Aunts. They are like bizarre, deeply questionable satanic order.
- Funky Old Testement names. Agnes Jemima and Shunamite is insane.
What I disliked (a bit):
- How fast was everything near the ending. I belive it's intentional, but still felt a bit rushed. Maybe I just wanted more pages in this book.
Anyway, 10/10, highly recoment, Margaret Atwood is amazing. If I see her name on the cover - I'm reading it. If I see her fase on a video cover - I'm watching it.
❤🔥5
Чому німецькі лікарі виписують ібупрофен від усього
Чули колись про таке? Можу підтвердити, вони виписують ібупрофен від усього.
Звісно частина з них так робить бо вони такі собі лікарі, але взагалі це частина глобального підходу.
Яколись про це тут вже писала на прикладі гастриту. Там де український лікар відправе на всі можливі аналізи щоб точно виявити в чому проблема, плюс пропише ще й якийсь німесил/кетолак, німецький зробить навпаки.
Їх підхід: негайно виключити все що може бути дійсно серйозним і після цього просто дати максимально просте і мінімально шкідливе лікування. Не діє, ну тоді щось інше прописати і шукати причини. Це часто відображається в тому самому відомому "пийте чай, їжде морозивко, гуляйте на свіжому повітрі і ось вам парацетамол" при застуді.
В плані будь-якого знеболення це проявляється дуже просто. Ібупрофен, навідь при високих дозах, значно виграє по шкалі ефективність/безпечність. Тому він від усього - після операцій, від болючих зубів, від будь-яких болей що він може прибрати. Вони просто виписують його на 600-800мг дозування. Якщо не працює, вони випишуть щось сейозніше.
Навіть з ібупрофеном вони конвервативні - завжди скажуть що це тільки на пару днів, не можна приймати рутинно, обовʼязкого приймайте пантапразол в комплекті. Часто міксують з парацетамолом, бо ці ліки хармлять різне і їх можна приймати почергово.
Величезна різниця порівняно з Україною в рівні допустимого болю. Тут прийнято не прибирати біль зовсім, а можливо залишати трошки щоб пацієнт мав змогу приймати кращі рішення поки відходить від чогось суттєвого.
З хорошего, консервативність до знеболюючих змушує лікарів шукати причини, а не лікувати симптоми у випадку хронічних болей. Якщо це гарний лікар, of coarse. Часто вони працюють на профілактику і це, я вважаю, величезний плюс.
З поганого, в аптеках нічого не можна купити, навіть ібупрофен 600 йде по рецепту (що ніяк не заважає випити 3 пігулки по 200). Рецептурність в цьому випадку як не дивно плюс, бо тоді платить страхова. Без рецепту можна купити: парацетамол, ібупрофен, аспірін, наркопсен. За всі мої роки життя тут, мені жодного разу не виписували кетолак чи нимісулід, що не було би кейсом в Україні.
З одного боку я це підтримаю, бо я сама довела себе до проблем зі шлунком, не повірите, рутинним прийомом ібупрофену. З іншого, телефонувати лікарю, пертися в ER чи аптеку, і все це поки тебе рве на шматки це прям hellish experience. Хоча дома зайжди є той самий ібупрофен який може дозволити розібратися з цими проблемами.
Окрема тема це опіоїди, це прям табу. Тільки якщо все дуже серйозно, тільки якщо все інше спробували і воно не працює. Я про це мало знаю, бо мені такого ніколи не прописували.
Як не дивно, і Німеччині я стикаюся з сильно меншим газлайтингом з приводу свого здоровʼя ніж в Україні. Якщо я приперлася до лікаря і кажу що I am in pain - вони мені вірять. Але вони взагалі сильно краще ставляться до конкретиних запитів пацієнтів. Чисто на мій досвід без статистики, виписування КОКів від менструальних болей тут більш рутинна практика, що я вважаю плюс.
Я в цілому більше за німецікий підхід, хоча в нього і є свої мінуси, особливо для людей в яких ще немає знань мови та системи, плюс пулу контактів лікарів на всі випадки життя. Щоб отримати найкраще лікування, тут треба бути існуючим пацієнтом певних клінік і це потребує часу.
Незважаючі на мій оптимізм, для мене особисто це палка в двох кінцях. З одного боку, лікування хронічних болей значно краще. З іншого - I am NSAID intolerant (currently), тобто мені не можна пити ібупрофен, діклофенак, аспірін, нимісулід, кетолак і ще тону всього. Це робить походи до лікаря особливо прекрасними, бо вони не знають що зі мною робити та виписують анальгін.
Але, як я вже казала до цього стану мене довело рутинне вживання знеболюючих. Можливо тому I am more in favoir of this approach.
А ви що думаєте?
Чули колись про таке? Можу підтвердити, вони виписують ібупрофен від усього.
Звісно частина з них так робить бо вони такі собі лікарі, але взагалі це частина глобального підходу.
Яколись про це тут вже писала на прикладі гастриту. Там де український лікар відправе на всі можливі аналізи щоб точно виявити в чому проблема, плюс пропише ще й якийсь німесил/кетолак, німецький зробить навпаки.
Їх підхід: негайно виключити все що може бути дійсно серйозним і після цього просто дати максимально просте і мінімально шкідливе лікування. Не діє, ну тоді щось інше прописати і шукати причини. Це часто відображається в тому самому відомому "пийте чай, їжде морозивко, гуляйте на свіжому повітрі і ось вам парацетамол" при застуді.
В плані будь-якого знеболення це проявляється дуже просто. Ібупрофен, навідь при високих дозах, значно виграє по шкалі ефективність/безпечність. Тому він від усього - після операцій, від болючих зубів, від будь-яких болей що він може прибрати. Вони просто виписують його на 600-800мг дозування. Якщо не працює, вони випишуть щось сейозніше.
Навіть з ібупрофеном вони конвервативні - завжди скажуть що це тільки на пару днів, не можна приймати рутинно, обовʼязкого приймайте пантапразол в комплекті. Часто міксують з парацетамолом, бо ці ліки хармлять різне і їх можна приймати почергово.
Величезна різниця порівняно з Україною в рівні допустимого болю. Тут прийнято не прибирати біль зовсім, а можливо залишати трошки щоб пацієнт мав змогу приймати кращі рішення поки відходить від чогось суттєвого.
З хорошего, консервативність до знеболюючих змушує лікарів шукати причини, а не лікувати симптоми у випадку хронічних болей. Якщо це гарний лікар, of coarse. Часто вони працюють на профілактику і це, я вважаю, величезний плюс.
З поганого, в аптеках нічого не можна купити, навіть ібупрофен 600 йде по рецепту (що ніяк не заважає випити 3 пігулки по 200). Рецептурність в цьому випадку як не дивно плюс, бо тоді платить страхова. Без рецепту можна купити: парацетамол, ібупрофен, аспірін, наркопсен. За всі мої роки життя тут, мені жодного разу не виписували кетолак чи нимісулід, що не було би кейсом в Україні.
З одного боку я це підтримаю, бо я сама довела себе до проблем зі шлунком, не повірите, рутинним прийомом ібупрофену. З іншого, телефонувати лікарю, пертися в ER чи аптеку, і все це поки тебе рве на шматки це прям hellish experience. Хоча дома зайжди є той самий ібупрофен який може дозволити розібратися з цими проблемами.
Окрема тема це опіоїди, це прям табу. Тільки якщо все дуже серйозно, тільки якщо все інше спробували і воно не працює. Я про це мало знаю, бо мені такого ніколи не прописували.
Як не дивно, і Німеччині я стикаюся з сильно меншим газлайтингом з приводу свого здоровʼя ніж в Україні. Якщо я приперлася до лікаря і кажу що I am in pain - вони мені вірять. Але вони взагалі сильно краще ставляться до конкретиних запитів пацієнтів. Чисто на мій досвід без статистики, виписування КОКів від менструальних болей тут більш рутинна практика, що я вважаю плюс.
Я в цілому більше за німецікий підхід, хоча в нього і є свої мінуси, особливо для людей в яких ще немає знань мови та системи, плюс пулу контактів лікарів на всі випадки життя. Щоб отримати найкраще лікування, тут треба бути існуючим пацієнтом певних клінік і це потребує часу.
Незважаючі на мій оптимізм, для мене особисто це палка в двох кінцях. З одного боку, лікування хронічних болей значно краще. З іншого - I am NSAID intolerant (currently), тобто мені не можна пити ібупрофен, діклофенак, аспірін, нимісулід, кетолак і ще тону всього. Це робить походи до лікаря особливо прекрасними, бо вони не знають що зі мною робити та виписують анальгін.
Але, як я вже казала до цього стану мене довело рутинне вживання знеболюючих. Можливо тому I am more in favoir of this approach.
А ви що думаєте?
Fun fact about me: one of my fears is to confuse my friend/coworker/acquaintance with someone else
Короче, в мене якась проблема з facial recognition. Звісно я знаю як виглядають мої друзі та близькі люди, але мені завжди стрьомно зустрічатися з людиною яку я колись бачила декілька разів, чи часто, але давно. Я реально боюся не впізнати. Корпоративи з колегами це повна жесть завжди.
Особливо враховуючи що я зазвичай запамʼятовую щось типу зачіски, зросту чи загального стилю одягу, тому не знаю що робити якщо одна з цих речей змінюється.
Ви на цьому моменті можете сказати що це норм і у всіх так, але я постійно потрапляю в ситуації коли мене впізнають, а я в паніці намагаюся пригадати хто це взагалі.
Короче, в мене якась проблема з facial recognition. Звісно я знаю як виглядають мої друзі та близькі люди, але мені завжди стрьомно зустрічатися з людиною яку я колись бачила декілька разів, чи часто, але давно. Я реально боюся не впізнати. Корпоративи з колегами це повна жесть завжди.
Особливо враховуючи що я зазвичай запамʼятовую щось типу зачіски, зросту чи загального стилю одягу, тому не знаю що робити якщо одна з цих речей змінюється.
Ви на цьому моменті можете сказати що це норм і у всіх так, але я постійно потрапляю в ситуації коли мене впізнають, а я в паніці намагаюся пригадати хто це взагалі.
Ось список який я хочу роздрукувати і кинути прям в обличчя людям які кажуть що adhd is a gift, a superpower, чи як вони там кажуть
Shit, that is comorbid/associated with ADHD/Autism
POTS (Postural Orthostatic Tachycardia Syndrome)
Migraines
Tension headaches
Joint hypermobility
Mussels hypertension
Ehlers-Danlos syndrome
Early arthritis
Gut issues
Digestion problems
Sensory issues
Heat hypersensitivity
Endometriosis
Fibromyalgia
Fatigue syndromes
Sleep problems
Complex PTCD
Generalised anxiety disorder
Depression
Obsessive-compulsive traits
Dissociations
Eating disorders
Addictions
Borderline personality disorder
Avoidant personality disorder
Epilepsy
Dyslexia
Dyspraxia
….
…
..
Associated означає що це все зустрічається серед людей з адхд/аутизмом в декілька разів частіше ніж в середньому по популяції. Звісно не означає що кожна штука буде наявна в кожній людині.
Я пишу адхд/аутизм, бо ці дві штуки коморбідні одна до одної на більше ніж 50% і зараз вважається, що вони базуються на одних і тих же фундаментальних відмінностях в організмі.
Shit, that is comorbid/associated with ADHD/Autism
POTS (Postural Orthostatic Tachycardia Syndrome)
Migraines
Tension headaches
Joint hypermobility
Mussels hypertension
Ehlers-Danlos syndrome
Early arthritis
Gut issues
Digestion problems
Sensory issues
Heat hypersensitivity
Endometriosis
Fibromyalgia
Fatigue syndromes
Sleep problems
Complex PTCD
Generalised anxiety disorder
Depression
Obsessive-compulsive traits
Dissociations
Eating disorders
Addictions
Borderline personality disorder
Avoidant personality disorder
Epilepsy
Dyslexia
Dyspraxia
….
…
..
Associated означає що це все зустрічається серед людей з адхд/аутизмом в декілька разів частіше ніж в середньому по популяції. Звісно не означає що кожна штука буде наявна в кожній людині.
Я пишу адхд/аутизм, бо ці дві штуки коморбідні одна до одної на більше ніж 50% і зараз вважається, що вони базуються на одних і тих же фундаментальних відмінностях в організмі.
❤6
Why they need everything spelled out
Це штука яка мене конкретно підбішує у сучасному фікшені і я хочу про це поговорити. Помічали таку тенденцію, що зараз кожен сюжетний поворот needs to be spoon-feed to the reader?
Сюжетні деталі, зацепки, думки, колір шкіри, plot and premise, головна ідея, кожен іnternal turmoil - все повинно бути розжовано і покладено тобі у рота, бо раптом ти, читач, не зрозумієш що тобі тут намагаються сказати.
Це наприклад причина чому я ніколи не любила книги Ребеки Куанг, хоча вона чудова письменниця (по пізнім книгам видно). Це причина чому я кидаю деякі інші книги, бо мене задовбало що в мене забирають більшу частину задоволення від читання.
І найжахливіше, я навіть не можу сказати що це uncalled for. Ось наприклад зараз в англомовному інтернеті несеться величезний скандал через новий фільм "Wuthering Heights", по Буремному Перевалу Емілі Бронте. Назва фільму в лапках, бо він саме так і називається. Режисерка пояснила що по суті це реінтерпритація, такий собі спогад з дитинства, self insert fanfic по мотивам.
І йой най буде звісно, але Гіткліф у романі не був білим і це є дуже важливим моментом в книзі. Звісно зараз у цьому фанфіку його грає білий як hot, horny сметна Джейкоб Елоді і половина інтернету зараз газлайтить сама себе кажучі що "Гіткліф ніколи не описувався як POC".
Що є правда, він описувався як a dark-skinned gipsy in aspect. Вкладаючи це (і все інше) в аналітику епохи, можна достатньо впевнено сказати що він не нормальний англійський джентельмен, ні за походженням, ні за кольором шкіри. Враховуючи що фільм то фанфік і дивитися я його не буду, мені не так сильно жме білий актор, як оцей ідіотський селф газлайтинг.
І так усюди. Якщо цього не сказано прямо, цього немає в книзі крапка. Якщо один з героїв має психічний розлад, про це повинно бути сказано, навіть якщо вся книга написана від POV психованого підлітка який навіть таких слів не знає. Якщо в грі наявний нон-байнері персонаж, то обовʼязково ж треба вставити сучасну гендерну теорію в фентезійний світ з усіма потрібними термінами. Ось там виявилося що Нетфлікс просить в своїх шоу раз по пʼять проговорювати основну завʼязку, бо інакше люди не дивляться.
Тут ще можна покричати про тренд на погляд на усе на всіті через сучасні стандарти, але це інша тема і це щось про людську природу.
І знову ж скажу що це not uncalled for. Десяті були наповнені квірбейтінгом і незрозумілими описами без конкретики. Will they/won't they, are they gay, race does not exists here блаблабла. Нещодавно Ребека Яррос невимовно відхватила за опис свого Зейдена як tan, dark and brunet, це розцінилося як намагання виїхати на кривій козі інклюзивності.
Так що я розумію в цілому чого так відбувається, тут ще винен сам сучасний світ який налаштовує нас на постійне поглинання інформації. Але все таки, я приводила приклади які стосуються кольору шкіри, але це стосується буквальвано всіх можливих сюжетних поїнтів.
Мотивації, характери, ворлбілдінг, ось-це-повороти просто накидуються на читача як болячки зі скарбнички Пандори. І це ж можна зробити красиво, ось Сандерсон майже носом нас тикає в те що в Каладіна депресія, в Ренаріна аутизм, в Ясни атеїзм, Бог існує і з Рлайном і так все зрозуміло. Але він робить це красиво, так що I'm not mad about it at all.
Короче, дякую що прослухали мій беззмістовний рант, все що я хотіла сказати - на сторінках Володарю Перстнів ніде не написано чому Фродо сів на той корабель and I want it like this.
Це штука яка мене конкретно підбішує у сучасному фікшені і я хочу про це поговорити. Помічали таку тенденцію, що зараз кожен сюжетний поворот needs to be spoon-feed to the reader?
Сюжетні деталі, зацепки, думки, колір шкіри, plot and premise, головна ідея, кожен іnternal turmoil - все повинно бути розжовано і покладено тобі у рота, бо раптом ти, читач, не зрозумієш що тобі тут намагаються сказати.
Це наприклад причина чому я ніколи не любила книги Ребеки Куанг, хоча вона чудова письменниця (по пізнім книгам видно). Це причина чому я кидаю деякі інші книги, бо мене задовбало що в мене забирають більшу частину задоволення від читання.
І найжахливіше, я навіть не можу сказати що це uncalled for. Ось наприклад зараз в англомовному інтернеті несеться величезний скандал через новий фільм "Wuthering Heights", по Буремному Перевалу Емілі Бронте. Назва фільму в лапках, бо він саме так і називається. Режисерка пояснила що по суті це реінтерпритація, такий собі спогад з дитинства, self insert fanfic по мотивам.
І йой най буде звісно, але Гіткліф у романі не був білим і це є дуже важливим моментом в книзі. Звісно зараз у цьому фанфіку його грає білий як hot, horny сметна Джейкоб Елоді і половина інтернету зараз газлайтить сама себе кажучі що "Гіткліф ніколи не описувався як POC".
Що є правда, він описувався як a dark-skinned gipsy in aspect. Вкладаючи це (і все інше) в аналітику епохи, можна достатньо впевнено сказати що він не нормальний англійський джентельмен, ні за походженням, ні за кольором шкіри. Враховуючи що фільм то фанфік і дивитися я його не буду, мені не так сильно жме білий актор, як оцей ідіотський селф газлайтинг.
І так усюди. Якщо цього не сказано прямо, цього немає в книзі крапка. Якщо один з героїв має психічний розлад, про це повинно бути сказано, навіть якщо вся книга написана від POV психованого підлітка який навіть таких слів не знає. Якщо в грі наявний нон-байнері персонаж, то обовʼязково ж треба вставити сучасну гендерну теорію в фентезійний світ з усіма потрібними термінами. Ось там виявилося що Нетфлікс просить в своїх шоу раз по пʼять проговорювати основну завʼязку, бо інакше люди не дивляться.
Тут ще можна покричати про тренд на погляд на усе на всіті через сучасні стандарти, але це інша тема і це щось про людську природу.
І знову ж скажу що це not uncalled for. Десяті були наповнені квірбейтінгом і незрозумілими описами без конкретики. Will they/won't they, are they gay, race does not exists here блаблабла. Нещодавно Ребека Яррос невимовно відхватила за опис свого Зейдена як tan, dark and brunet, це розцінилося як намагання виїхати на кривій козі інклюзивності.
Так що я розумію в цілому чого так відбувається, тут ще винен сам сучасний світ який налаштовує нас на постійне поглинання інформації. Але все таки, я приводила приклади які стосуються кольору шкіри, але це стосується буквальвано всіх можливих сюжетних поїнтів.
Мотивації, характери, ворлбілдінг, ось-це-повороти просто накидуються на читача як болячки зі скарбнички Пандори. І це ж можна зробити красиво, ось Сандерсон майже носом нас тикає в те що в Каладіна депресія, в Ренаріна аутизм, в Ясни атеїзм, Бог існує і з Рлайном і так все зрозуміло. Але він робить це красиво, так що I'm not mad about it at all.
Короче, дякую що прослухали мій беззмістовний рант, все що я хотіла сказати - на сторінках Володарю Перстнів ніде не написано чому Фродо сів на той корабель and I want it like this.
❤5
Здається моя можливість читати книжки (і занудствувати) повернулася. Відразу кажу, це був DNF, тому не знаю наскільки взагалі чесно писати ревью, але я все одно напишу.
The Grace of Kings
Дуже багато чула про цю книгу (хорошего), відкрила минулого року і зрозуміла що вона не йде. Я вирішила що книга хороша і проблема в мені, закрила і вирішила повернутися до неї з більш чистим розумом. Повернулася, вирішила що проблема не в мені, воно мені просто не подобається.
Що це: Епічна історія про свіжесформовану імперію, що розвалюється майже відразу після смерті імператора-обʼєднувача. Сюжет концентрується на двох лідерах різних повстань - lovable rogue Куні Гару та blood knight Мата Цунду - що спочатку стають друзями, але через різні погляди на світ ніяк не можуть порозумітися.
Заснованона реальний подіях на політичній кризі після смерті Цінь Ши Хуан-ді.
Що мені сподобалося:
- Головні герої, особливо той який lovable rogue. Хоча дати персонажу імʼя Куні, it's a choice. Він заснований на постаті Лю Бана, а його контерпарт - Сян Юя. Читати про їх молодість та дорослішання було цікаво, плюс в Куні чудові стосунки з його дружиною. Мата це такий жорстокий японський самурай що трошки занадто сильно любить вбивати.
- Діалоги. Дуже вітієвато і з референсами на класику, красиво.
Що мені не сподобалося:
- Стиль. Як на мене воно якось flat. Плюс вітієваті китайські діалоги міксуються з сучасними словами і порядком слів у реченні.
- Жанр. Це не characters driven epic fantasy, це не псевдоісторична хроніка, це не міф. Я чесно кажучі не знаю що це.
- Багато персонажів яких я не маю можливості запамʼятати, хоча в мене ніколи немає з цим проблем в інших книгах.
- Помітно що написано чоловіком. Мало жіночих персонажів з власною agency, взагалі мало жіночих персонажів. Навіть боги-покровителі кожного острову і ті майже всі чоловіки.
- Джиа, дружина Куні. Чудовий персонаж, дуже подобається. В мінусах бо її real conterpart це звісно ж молода імператриця Люй (та сама) і це така прекрасна можливість створити неймовірну жіночу персонажку, але ніт. Downplayed for the sake of modern reader.
- Незрозумілий POV. Воно то історична хроніка, то перескакує між point of view різних персонажів. Особливо це здається зайвим коли тобі посеред показують точку зору мужика якого випілять на наступній сторінці.
- Дуже багато культур. Воно і Китай, і Японія, і Океанія. Що абсолютно норм, великий світ. А ось аллюзії на грецьких та римських богів трошки дивні як на мене, як і стьоб над відомою цитатою Марії Антуанети.
Причина DNF:
Власне незрозумілість жанру. Я не можу втямити як читати цю книгу, навіть якщо дуже цікаво що там станеться з героями потім і їх взаємодія дійсно крута. Книгу постійно колбасить між історичною хронікою та описом пригод героїв, ніколи не погружаючись сильно в жодного персонажа. Історична хроніка це само по собі прекрасно і незвично, мені би сподобалась така книга, але для цього треба мати in world narrator, а не third-person omniscient. Тоді це був би міт і це не він. Плюс воно ще й постійно скаче у third-person limited and it's giving me a headache.
Плюс тут ще проблема з моїми завищенними очікуваннями звісно, опис занадто епічний щоб не схопити таке з полиці.
Кому сподобається:
Людям які кайфують від історичних книг. Я на повному серйозі зараз.
Короче, я не розумію що це/10
The Grace of Kings
Дуже багато чула про цю книгу (хорошего), відкрила минулого року і зрозуміла що вона не йде. Я вирішила що книга хороша і проблема в мені, закрила і вирішила повернутися до неї з більш чистим розумом. Повернулася, вирішила що проблема не в мені, воно мені просто не подобається.
Що це: Епічна історія про свіжесформовану імперію, що розвалюється майже відразу після смерті імператора-обʼєднувача. Сюжет концентрується на двох лідерах різних повстань - lovable rogue Куні Гару та blood knight Мата Цунду - що спочатку стають друзями, але через різні погляди на світ ніяк не можуть порозумітися.
Засновано
Що мені сподобалося:
- Головні герої, особливо той який lovable rogue. Хоча дати персонажу імʼя Куні, it's a choice. Він заснований на постаті Лю Бана, а його контерпарт - Сян Юя. Читати про їх молодість та дорослішання було цікаво, плюс в Куні чудові стосунки з його дружиною. Мата це такий жорстокий японський самурай що трошки занадто сильно любить вбивати.
- Діалоги. Дуже вітієвато і з референсами на класику, красиво.
Що мені не сподобалося:
- Стиль. Як на мене воно якось flat. Плюс вітієваті китайські діалоги міксуються з сучасними словами і порядком слів у реченні.
- Жанр. Це не characters driven epic fantasy, це не псевдоісторична хроніка, це не міф. Я чесно кажучі не знаю що це.
- Багато персонажів яких я не маю можливості запамʼятати, хоча в мене ніколи немає з цим проблем в інших книгах.
- Помітно що написано чоловіком. Мало жіночих персонажів з власною agency, взагалі мало жіночих персонажів. Навіть боги-покровителі кожного острову і ті майже всі чоловіки.
- Джиа, дружина Куні. Чудовий персонаж, дуже подобається. В мінусах бо її real conterpart це звісно ж молода імператриця Люй (та сама) і це така прекрасна можливість створити неймовірну жіночу персонажку, але ніт. Downplayed for the sake of modern reader.
- Незрозумілий POV. Воно то історична хроніка, то перескакує між point of view різних персонажів. Особливо це здається зайвим коли тобі посеред показують точку зору мужика якого випілять на наступній сторінці.
- Дуже багато культур. Воно і Китай, і Японія, і Океанія. Що абсолютно норм, великий світ. А ось аллюзії на грецьких та римських богів трошки дивні як на мене, як і стьоб над відомою цитатою Марії Антуанети.
Причина DNF:
Власне незрозумілість жанру. Я не можу втямити як читати цю книгу, навіть якщо дуже цікаво що там станеться з героями потім і їх взаємодія дійсно крута. Книгу постійно колбасить між історичною хронікою та описом пригод героїв, ніколи не погружаючись сильно в жодного персонажа. Історична хроніка це само по собі прекрасно і незвично, мені би сподобалась така книга, але для цього треба мати in world narrator, а не third-person omniscient. Тоді це був би міт і це не він. Плюс воно ще й постійно скаче у third-person limited and it's giving me a headache.
Плюс тут ще проблема з моїми завищенними очікуваннями звісно, опис занадто епічний щоб не схопити таке з полиці.
Кому сподобається:
Людям які кайфують від історичних книг. Я на повному серйозі зараз.
Короче, я не розумію що це/10
👍3
Поділюся з вами своїм unhinged adhd лайфгаком.
Один з наймерзенніших симптомів цього стану, це executive disfunction. Коли ти дуже хочеш щось зробити, але просто фізично не можеш. Не тому що ти ліниве створіння, а бо тіло буквально впадає у ступор і іноді навіть в істеричні стани, навіть якщо мотивація присутня.
Може відбуватися як зі справами які хочеться зробити для власного задоволення, так і з тим що робити взагалі не хочеться, але якщо не зробити - наслідки будуть жахливими. В обох цих ситуаціях з мотивацією все ок, але до біса ту мотивацію коли в тебе дисрегуляція дофаміну.
Ось мій жахливий лайфгак:
Коли мені треба робити справу і в мене ступор, спершу я йду і перемикаются. Роблю все щоб почуття of the infinite doom покинуло моє тіло і я буквально не думаю про те що мені треба зробити. Після чого я сідаю робити іншу таску яка за відчуттями ще гірше за попередню. Це важливо, таска повинна бути гірше.
Зазвичай в такому випадку мій мозок вибере приємніше з цих двух стільців і зробить таску №1.
Чи це ідеально? Well no, but what will you suggest?
Один з наймерзенніших симптомів цього стану, це executive disfunction. Коли ти дуже хочеш щось зробити, але просто фізично не можеш. Не тому що ти ліниве створіння, а бо тіло буквально впадає у ступор і іноді навіть в істеричні стани, навіть якщо мотивація присутня.
Може відбуватися як зі справами які хочеться зробити для власного задоволення, так і з тим що робити взагалі не хочеться, але якщо не зробити - наслідки будуть жахливими. В обох цих ситуаціях з мотивацією все ок, але до біса ту мотивацію коли в тебе дисрегуляція дофаміну.
Ось мій жахливий лайфгак:
Коли мені треба робити справу і в мене ступор, спершу я йду і перемикаются. Роблю все щоб почуття of the infinite doom покинуло моє тіло і я буквально не думаю про те що мені треба зробити. Після чого я сідаю робити іншу таску яка за відчуттями ще гірше за попередню. Це важливо, таска повинна бути гірше.
Зазвичай в такому випадку мій мозок вибере приємніше з цих двух стільців і зробить таску №1.
Чи це ідеально? Well no, but what will you suggest?
❤7
Подивилася Die Zauberflöte (Магічна флейта) сьогодні.
Це опера Моцарта. Дуже визначна, бо в оригіналі німецькомовна. В ті часи мовою опер вважали виключно італійську, тому Моцарт вирішив повийобуватися. Він також напхав туди неймовірно складних жіночих вокалів для головної злодійки, виключно бо одна з його родичок могла виконати цю партію.
Ммм, було дуже нудно 😅
Не бути мені поціновувачем опер, як ви бачите.
Власне я йшла послухати ту саму Арію Королеви Ночі з неймовірними вокалами і це було прекрасно. До того ж ще попала на якусь відому виконавицю що зазвичай працює в Дрездені. Реально прям вау. Як і весь інший вокал і всі інші перформери.
Сюжет нудний. Стало цікавіше як тільки я почала уявляти що це історія про двох підлітків які вступили в культ. Я би ще подивилася постановку з класичними костюмами, бо сьогодні вони були як з 19 сторіччя і не такі епатажні.
В оперу я точно ще піду, чисто через субтитри двома мовами. Я стільки нових слів сьогодні вивчила.
Фоток немає бо фоткати неможна. Тепер я знаю де найкрутіші місця за мало грошей.
Це опера Моцарта. Дуже визначна, бо в оригіналі німецькомовна. В ті часи мовою опер вважали виключно італійську, тому Моцарт вирішив повийобуватися. Він також напхав туди неймовірно складних жіночих вокалів для головної злодійки, виключно бо одна з його родичок могла виконати цю партію.
Ммм, було дуже нудно 😅
Не бути мені поціновувачем опер, як ви бачите.
Власне я йшла послухати ту саму Арію Королеви Ночі з неймовірними вокалами і це було прекрасно. До того ж ще попала на якусь відому виконавицю що зазвичай працює в Дрездені. Реально прям вау. Як і весь інший вокал і всі інші перформери.
Сюжет нудний. Стало цікавіше як тільки я почала уявляти що це історія про двох підлітків які вступили в культ. Я би ще подивилася постановку з класичними костюмами, бо сьогодні вони були як з 19 сторіччя і не такі епатажні.
В оперу я точно ще піду, чисто через субтитри двома мовами. Я стільки нових слів сьогодні вивчила.
Фоток немає бо фоткати неможна. Тепер я знаю де найкрутіші місця за мало грошей.
❤2
Джоан Роулінг відправляла Еппштейну приватнe запрошення на бродвеське Cursed Child.
В 2018 році.
В 2018 році.
🤯5
Друзі, мені дуже треба хтось поговорити про транс/нб експіріенс. Якщо вам таке ок, прийдіть до мене в лічку пліз.
Не те питання з яким я хочу приходити коли воно недоречно.
Не те питання з яким я хочу приходити коли воно недоречно.
🥰1
Усюди в інтернеті пишуть що HBO готується знімати лайв екшн по bg3.
Також усюди згадують, що робити серіал буде Крейг Мейзін, автор The Last of Us. Що неймовірно круто, але в моїх очах не так круто як його ж Чорнобиль. Обидва цих серіали далекі від D&D, але він явно вміє робити серіали по іграм.
Короче, в мене змішані відчуття. З одного боку Крейг Мейзін. I mean, what could possibly be better. З іншого - HBO, які чесно кажучі постійно hit or miss. Подивитися хоча б на те що вони зробили з Грою Престолів. Наскільки мені подобається їх новий Knight of the Seven Kingdoms, настільки ж я плююся на їх же House of the Dragon. Meh.
Плюс. Чого всіх так пре від лайв екшену, могли б зробити анімацію.
Дивитися це я звісно буду. І так вже купив підписку через Дунка та Егга (остання серія просто розйоб).
Також усюди згадують, що робити серіал буде Крейг Мейзін, автор The Last of Us. Що неймовірно круто, але в моїх очах не так круто як його ж Чорнобиль. Обидва цих серіали далекі від D&D, але він явно вміє робити серіали по іграм.
Короче, в мене змішані відчуття. З одного боку Крейг Мейзін. I mean, what could possibly be better. З іншого - HBO, які чесно кажучі постійно hit or miss. Подивитися хоча б на те що вони зробили з Грою Престолів. Наскільки мені подобається їх новий Knight of the Seven Kingdoms, настільки ж я плююся на їх же House of the Dragon. Meh.
Плюс. Чого всіх так пре від лайв екшену, могли б зробити анімацію.
Дивитися це я звісно буду. І так вже купив підписку через Дунка та Егга (остання серія просто розйоб).
👍4
Я не можу їсти. Зовсім
Колись давно я писав тут резолюцію - в цьому каналі не буде ниття, тільки мій особистий досвід. І його не буде. Я не ок, але я знаю що з цим робити. Це також не запит на співчуття та обіймочки, я навпаки прошу їх мені не кидати.
Але я зрадію порадам, якщо ви знаєте що з цим робити. А загалом давайте разом подивимося на цікавий кейс нервового зриву.
Взагалі я не перший раз доводжу себе до ручки, але зазвичай це відбувається на ментальному рівні. Ну знаєте, тривожність і неможливість нормально ні про що думати. Завдяки моїм старанням покращити своє психічне здоровʼя протягом минулого року, моя менталка зараз сильно краще ніж могла би бути. Впевнений що пару років тому ситуація би виглядала сильно інакше.
Але моє тіло відмовляється виконувати свої базові фінкції. Я не можу їсти і я не можу спати. Спати це взагалі окрема навичка для мене. Я людина, якій потрібен здоровий сон як можна частіше (інакше голова болить), але мені завжди було складно спати. Засинання по декілька годин та кортізолові прокидання о 5 ранку це моя норма. Я пʼю від цього пігулки і вони допомогають. Зазвичай.
Я все ще пʼю пігулки і майже не можу спати зараз. Мій мозок тримається на стимуляторах і здатен виконувати тільки невідкладне. Невідкладне це робота. And fine, I dealt with that before, not a big deal.
Ось неможливості їсти зі мною ніколи не траплялося. Я взагалі люблю пожерти і зазвичай з радістю втопчу мільйон різноманітних калорій, плюс мій мейтененс це достатньо велика цифра як для afab персони. І звісно, звісно я знаю що моя реакція на стресс це відсутність апетиту, але не повністю ж на цілий тиждень.
Раніше в таких ситуаціях я чекав поки відчуття голоду пересилить і я зможу затовкати в себе хоч щось. Це не допомогає зараз, голод не пересилює.
Я не можу дивитися на їжу. Я не можу думати про їжу. Я майже не можу жувати їжу. Останні два дні я втовкую в себе питні йогурти та протеїнові шейки, трошки з фруктами. Я навіть не відчуваю що ці протеїнові шейки на смак як срака, бо в них хоча б є, well, протеїн. Ще на початку тижня було трохи краще, але ситуація ускладнюється.
Ні, це точно не якась хвороба. Так, це точно mental breakdown, інші симптоми присутні. Хоча я дуже радію що моя остання нервова клітина тримається.
В дні занадто мало годин для того щоб зробити всі справи що треба. Я багато чого наобіцяв і не виконав, якщо я щось обіцяв вам - я щиро вибачаюся. Прошу нагадати мені на вихідних. Я сьогодні знову не висплюсь, занадто багато справ і занадто мало годин. Але можливо завтра буде краще.
Якщо в вас є якісь ідеї як втовкати в себе їжу, будь-ласка напишіть.
Колись давно я писав тут резолюцію - в цьому каналі не буде ниття, тільки мій особистий досвід. І його не буде. Я не ок, але я знаю що з цим робити. Це також не запит на співчуття та обіймочки, я навпаки прошу їх мені не кидати.
Але я зрадію порадам, якщо ви знаєте що з цим робити. А загалом давайте разом подивимося на цікавий кейс нервового зриву.
Взагалі я не перший раз доводжу себе до ручки, але зазвичай це відбувається на ментальному рівні. Ну знаєте, тривожність і неможливість нормально ні про що думати. Завдяки моїм старанням покращити своє психічне здоровʼя протягом минулого року, моя менталка зараз сильно краще ніж могла би бути. Впевнений що пару років тому ситуація би виглядала сильно інакше.
Але моє тіло відмовляється виконувати свої базові фінкції. Я не можу їсти і я не можу спати. Спати це взагалі окрема навичка для мене. Я людина, якій потрібен здоровий сон як можна частіше (інакше голова болить), але мені завжди було складно спати. Засинання по декілька годин та кортізолові прокидання о 5 ранку це моя норма. Я пʼю від цього пігулки і вони допомогають. Зазвичай.
Я все ще пʼю пігулки і майже не можу спати зараз. Мій мозок тримається на стимуляторах і здатен виконувати тільки невідкладне. Невідкладне це робота. And fine, I dealt with that before, not a big deal.
Ось неможливості їсти зі мною ніколи не траплялося. Я взагалі люблю пожерти і зазвичай з радістю втопчу мільйон різноманітних калорій, плюс мій мейтененс це достатньо велика цифра як для afab персони. І звісно, звісно я знаю що моя реакція на стресс це відсутність апетиту, але не повністю ж на цілий тиждень.
Раніше в таких ситуаціях я чекав поки відчуття голоду пересилить і я зможу затовкати в себе хоч щось. Це не допомогає зараз, голод не пересилює.
Я не можу дивитися на їжу. Я не можу думати про їжу. Я майже не можу жувати їжу. Останні два дні я втовкую в себе питні йогурти та протеїнові шейки, трошки з фруктами. Я навіть не відчуваю що ці протеїнові шейки на смак як срака, бо в них хоча б є, well, протеїн. Ще на початку тижня було трохи краще, але ситуація ускладнюється.
Ні, це точно не якась хвороба. Так, це точно mental breakdown, інші симптоми присутні. Хоча я дуже радію що моя остання нервова клітина тримається.
В дні занадто мало годин для того щоб зробити всі справи що треба. Я багато чого наобіцяв і не виконав, якщо я щось обіцяв вам - я щиро вибачаюся. Прошу нагадати мені на вихідних. Я сьогодні знову не висплюсь, занадто багато справ і занадто мало годин. Але можливо завтра буде краще.
Якщо в вас є якісь ідеї як втовкати в себе їжу, будь-ласка напишіть.
🤯3
Неочікувана сторона роботи проджект менеджером це біль у горлі після тяжкого робочого дня. Хто зрозуміє, той зрозуміє.
🤝4🥰1
6,5 годин мітів. На всіх з яких я активний учасник.
Що круто, я люблю свою роботу. Але горло болить.
Що круто, я люблю свою роботу. Але горло болить.
😢5
I’m stressed, so it’s time for some stress baking, obviously.
Unfortunately, I’m still having tastebuds of an autistic toddler, which I hope is temporary (I’m doing better).
So this is a French tart with raspberry curd and white chocolate lemon ganache on top. No recipe because nobody in sane mind will cook that.
Unfortunately, I’m still having tastebuds of an autistic toddler, which I hope is temporary (I’m doing better).
So this is a French tart with raspberry curd and white chocolate lemon ganache on top. No recipe because nobody in sane mind will cook that.
❤10
Розмови з психіатром
- so, just to let you know, don’t mix this pills with cocaine or similar drugs
- are you sure you are supposed to tell me that?
- well. we are in Berlin
- aaaaa, why am I so nervous today?
- *deadpan* because you didn’t take your pills today
- maybe you will be fine without pills for some time
- or no, I’m addicted now
- careful, don’t say that to me
- so, I’m prescribing you multiple of different pills and you can mix them however you like
- what, really?
- *deadpan stare* really
- *long description of how I can take this pills*
- so like cocaine?
- well….
- so, just to let you know, don’t mix this pills with cocaine or similar drugs
- are you sure you are supposed to tell me that?
- well. we are in Berlin
- aaaaa, why am I so nervous today?
- *deadpan* because you didn’t take your pills today
- maybe you will be fine without pills for some time
- or no, I’m addicted now
- careful, don’t say that to me
- so, I’m prescribing you multiple of different pills and you can mix them however you like
- what, really?
- *deadpan stare* really
- *long description of how I can take this pills*
- so like cocaine?
- well….
😁12❤2😱1