📕Під кінець року отримав нове українське перевидання «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм», польсько-американської дослідниці Еви Томпсон. Авторка творчо застосувала до російської літератури підхід, запропонований Едвардом Саїдом у знаменитому «Орієнталізмі» (1978), зробивши на поч. 2000-х важливий крок у науковому осмисленні російського колоніалізму та ролі російської культури в його становленні, зміцненні і сприйнятті.
✍️Ева Томпсон детально розбирає конкретні сюжети й типажі в російській літературі, аналізуючи те, як розчерком пера талановитих письменників творився зручний образ підкорених народів, який закріплював міф про «цивілізаційну місію» російської культури на завойованих нею землях. Дослідниця також звертає увагу на те, що «західна» гуманітаристика багато років зосереджувалась на осмисленні власного колоніального досвіду. А це призвело до хибних уявлень про колоніалізм, як лише «заморську справу». Насправді, російський імперський та радянський досвід показують, що у становищі колонізованих народів цілком можуть опинятись не лише далекі племена умовних «дітей лісу» (за Е. Саїдом), але й сусідні спільноти, які мають давні політичні, мистецькі, літературні традиції, а також крупні міста, науку та інші атрибути тогочасних уявлень про «цивілізованість».
Раджу книгу не лише фахівцям, але й тим, хто хоче більше дізнатись про теоретичну основу постколоніальної теорії та деколонізації, до яких все частіше звертаються у контексті витоків сьогоднішньої російської агресії в Україні.
#чтиво #книга #колоніалізм

📕Історія зустрічі в турецькому Трабзоні «земляків» зі Звенигородки на Київщині: Лева Биковського (1895-1992), історика та журналіста, який у 1916-1918 рр. служив інженером-техніком на російсько-османському фронті, а також Агатангела Кримського (1871-1942), сходознавця, який був у цей час в складі «Трапезундської науково-історичної комісії» російської АН:
✍«В осени 1916 р. приїхав у Трапезунд проф. А.Ю. Кимський, відомий український письменник і науковець-сходознавець. Він, хоч народжений в одному з найстаріших міст на Волині – Володимирі-Волинському, був ближче звязаний зі Звенигородкою, на Київщині. Тут його батько мав дім, а я впродовж 1905-12 рр. вчився в Звенигородській Комерційній Школі (сам Биковський народився у сусідньому с. Вільховець – авт.)... Проф. А. Кимський був членом науково-історичної комісії, що її вислала у Трапезунд Російська Академія Наук в науково-дослідних цілях. Професор А. Кримський як сходознавець, зокрема турколог, брав участь у всіх працях комісії, але чомусь не був з того задоволений. Він мешкав у якомусь пенсіонаті в французькій дільниці міста, а обідав в офіцерському зібранні. Довідавшись про приїзд професора я відшукав його і ми сердечно, як «земляки», відновили своє знайомство. Зовнішньо проф. А. Кимський мало що змінився від останньої з ним зустрічі, лише нервові рухи його плечей та руки (смикання) стали дещо різкіші й частіші. Професор був вельми зайнятий своєю працею в комісії і тому спочатку ми рідко зустрічались. Наші взаємовідносини пожвавішали й затіснились щойно пізніше у квітні-травні 1917 року, напередодні й з настанням революції…».
#текст #Трабзон #Туреччина #Україна

⚡Як в Гетьманщині готували кадри для «східної» дипломатії? Або з досвіду вивчення кримськотатарської мови полковником Іваном Нечаєм:
✍В "Актах АЮЗР" зафіксовано цікавий епізод з біографії козацького полковника Івана Нечая, молодшого брата знаменитого й популярного серед козаків Данила Нечая, полковника брацлавського. У 1654 р. російські воєводи повідомляли про те, що Іван Нечай повернувся з Криму, де провів останні 4 роки. З його ж слів відомо, що відправив його туди старший брат для вивчення кримськотатарської мови й перекладу. В 1654 р. Іван Нечай був відкликаний з Криму й отримав важливу посаду «білоруського полковника» на Стародубщині. Він також одружився на Степаніді, одній з доньок Богдана Хмельницького, увійшовши до найближчого кола козацької еліти. В документі повідомляється, що спочатку його не хотіли відпускати з Криму на це «підвищення», щоб не втрачати такий цінний кадровий актив під рукою у хана: «…його бусурманили й хотіли його у себе в Криму затримати навічно, але нині він з Криму пішов…».
Зв’язки з Кримським ханатом для Гетьманщини були одними з пріоритетних напрямків. Але їх підтримка потребувала кадрового складу на різних рівнях, які знали не лише мову, а й інший дипломатичний етикет, спосіб життя, етику, культуру. Ну і звісно - могли орієнтуватись в «змінах настрою» при ханському/султанському дворі, мати там «друзів», ділові контакти, інформаторів. Іноді цю нішу займали «нації професійного спрямування»: польсько-литовські татари (липки), вірмени, греки, для яких подібна робота часто була спадковою. Але готували й нових «фахівців» (писарів, дипломатів), яких потребувало як гетьманське оточення в Чигирині, так і при полковнику, в даному випадку брацлавськму, Данилі Нечаю – полк якого безпосередньо межував з ханськими володіннями.
#Україна #Крим #кримські_татари #Гетьманщина #дипломатія