✍Трохи меланхолії від Агатангела Кримського:
Ой, колись я бачив, як щезав туман
Що в ночі був тихо затопив Ліван.
Де була недвижна біла рівнина,
Стала дика круча, грізная, без дна.
Так у мене в серці з муринових слів
Ще туман мрійливий, наче віхор змів.
Вибухла глибока, дикая печаль...
Жалко всіх бездольних...
Та й на себе жаль...
📌"Пальмове гілля". Бейрут, 22/03/1898.
#поезія #Україна #Ліван #Бейрут

✍Чи може архітектура бути де\колоніальною? Так, адже архітектура – це в тому числі суб’єктивна концепція, яка відображає погляд людини на природу, культуру, навколишній світ та національну спадщину.

📝У 40-70-х роках ХХ ст., коли десятки країн Афо-Азійського регіону здобули незалежність, архітектура стала одним зі способів провести межу між колоніальним минулим (з його впізнаваним візуальним стилем) і «новим майбутнім, яке будує вільний народ» (с). Для самих себе, і що важливо - власними руками. Незалежність для багатьох цих країн почалась з масштабних будівельних проектів, які творили промислову базу чи житловий фонд, або ж змінювали стару економічну логістику й господарське призначення регіонів.
Архітектура допомагала формувати візуальний образ нового світу, і модернізм відіграв у цьому процесі важливу роль. З допомогою мистецьких рішень архітекторів світ дізнавався, що Азія – це не лише палаци й культові споруди давнини, але й новітні проєкти. Ну і найголовніше – місцеві талановиті майстри стали користуватись попитом. Їм дали свободу творчості й державну підтримку. Молодь з хорошою освітою була мотивована повертатись на батьківщину, щоб створювати її новий візуальний стиль.

📌«Після колоніалізму вони хотіли нового світу. Його збудували архітектори» - стаття про виставку у Музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк), яка розповідає про модерністську архітектуру в Індії, Пакистані, Бангладеші та Шрі-Ланці. Вона частково торкається теми моїх сьогоднішніх роздумів.
https://www.washingtonpost.com/arts-entertainment/2022/05/17/moma-exhibit-architecture-south-asia/
#текст #мистецтво #постколоніалізм #деколоніалізм #текст #архітектура

🖼"Кафе" (1949), від Леонарда Фуджіти Цуґухару (1886-1968) - епатажного французького художника та графіка японського походження, відомого своєю пристрастю до кави, котів та джазу.
#мистецтво #кава #кафе #Японія #Франція

У продовження теми про культуру «запахів» (бахурів, пахощів) у різних народів і спільнот:
Сарматський золотий флакон для ароматичних речовин, з колекції Скарбниці НМІУ в Києві. І-ІІ ст. н.е. Знайдений під час розкопок кургану на Донеччині (с. Чугуно-Крепинка). Детальніше про знахудку тут:
https://m.facebook.com/442617565773530/posts/pfbid0JsA4asoTT827SDMt981Bk8wLeryoCYhaPCFK3nn8qMkBoZeMeUUPUP5S5iye9YpVl/?d=n
#бахури #музей #МІСТ #сармати #Україна

🎥Запальний індійський танець на фоні Маріїнського палацу у Києві сьогодні залітає у тренди. Пісня «Танцюй, танцюй» (Naatu naatu) до фільму «RRR» (2022 р.), одного з найдорожчих блокбастерів в історії індійського кіно, отримала відзнаку «Золотого глобусу» за найбільш оригінальну пісню.
Сцену танцю головних героїв знімали в центрі Києва у 2021 р. через пандемію COVID-19. У її постановці були також задіяні українські хореографи. Через те, що частина акторів стрічки (переважно британці) не змогли заїхати в Індію через новий штам коронавірусу, а знімальна група – в’їхати у країни ЄС, режисер Раджамолі хотів навіть побудувати декорації подібного палацу в Індії, але побачивши на фото Маріїнський палац вирішив зупинитись саме на цій локації.
https://www.youtube.com/watch?v=XW8OTy-VM-8&ab_channel=NetflixIndia
#кіно #Індія #Україна #відео

📚Історія подорожі Агмеда Ібн-Фадлана до Волзької Булгарії у Х ст. є безперечно цінним та відомим джерелом. Але самі обставини видання цієї пам’ятки харківським сходознавцем Андрієм Ковалівським (1885-1965) в свій час мене вразили найбільше. Повідомляє їх Омелян Пріцак у передмові до праці Елли Циганкової «Сходознавчі установи в Україні. Радянський період» (Київ, 2007). Деталі цієї історії він дізнався у Львові в 1937-1940 роках, спілкуючись з Вячеславом Заїкиним (1896-1940), харківським істориком та другом Ковалівського:

📜Закі Тоган Валідов (1890-1970) був талановитим башкирським сходознавцем та військово-політичним діячем. Після поразки антиросійського виступу в Башкирії у 1923 р. він з товаришами знайшов прихисток в Ірані, осівши на деякий час у м. Мешгед. Знання арабської та перської мов дало змогу Валідову виявити в одній з місцевих бібліотек раніше невідому арабську збірку географічних творів XII-XIII ст., в якій містився детальний опис подорожі (рисале) Ібн Фадлана. Перебравшись до Європи, Валідов розпочав роботу над коментарями й перекладом твору німецькою мовою, обравши згодом дослідження цього рукопису темою своєї дисертації у Відні. Факт знахідки такого цінного джерела з історії Східної Європи став сенсаційним. І його видання (на випередження з Валідовим) стало справою державного значення для СРСР.

В 1934 р., після розгрому радянською владою сходознавчого осередку в Харкові, на запрошення арабіста Іґнатія Крачковського до Ленінграду перебрався український вчений Андрій Ковалівський. Невдовзі його заарештували за «антирадянську діяльність» та відправили до одного з таборів у Чувашії. Шанс врятувати життя досліднику з’явився після того, як до річниці святкування 1000-ліття епосу Фіродоусі «Шаг-наме», радянські дипломати все ж змогли здобути у 1935 р. мікрофільм твору Ібн Фадлана з тієї самої бібліотеки в Мешгеді.

Керувати проєктом видання подорожі Ібн Фадлана доручили Іґнатію Крачковському. Він, у свою чергу, наголосив на потребі залучити свого товариша Андрія Ковалівського, який на той момент вже перебував у таборах Чувашії. Українського вченого перевели до в’язниці в Ленінграді, обладнавши для нього робочий кабінет в Інституті сходознавства. Так і працював Ковалівський над перекладом – зранку його привозили з в’язниці до Інституту, а ввечері відвозили назад до камери. Інститут сходознавства АН СРСР все ж видав Ібн Фадлана у 1939 р., на кілька тижнів випередивши Закі Валідова (хоча дисертацію про подорож Ібн Фадлана він захистив раніше – у 1935 р.). Щоправда, книга в Ленінграді вийшла без згадки імені українського вченого. Друге видання «подорожі» побачило світ вже після того, як у 1943 р. Ковалівський зміг повернутись до Харкова…

✍️Для мене цей сюжет актуалізує одну важливу річ: професійний дослідник – це в першу чергу особистість. І його роботу завжди треба сприймати у тому історичному контексті, в якому (або в супереч якому) ця особистість живе й працює. А ще, не варто забувати дорогу ціну, яку платили українські науковці за «видатні досягнення радянської науки».
#текст #книга #сходознавство #Україна #Іран #Башкирія #Ібн_Фадлан

Те саме видання Ібн-Фадлана, про яке йшла мова: "Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу". Перевод и комментарий под ред. академика И.Ю. Крачковского. Издательство АН СССР, 1939.
#книга #Ібн_Фадлан

✍«Преріями та джунглями Біробіджану» (Харків-Одеса, 1931), Івана Багмута (1903-1975). Фрагмент з літературного репортажу про подорожі українського письменника на Далекий Схід, а також спроби радянської колонізації майбутньої «Єврейської автономної області» на кордоні з Китаєм:

📝«Їх було 16. З болот Білорусії, з колоній і містечок України позбирались вони в школу. Якраз почалася колонізація Біробіджану. Вирішили їхати гуртом і закласти там зразкову сільсько-господарську комуну. Хлопці палали ентузіязмом, мали сільсько-господарське знання, мали практику. Приїхали разом з першими піонерами в Біробіджан 1928 року, заснували комуну. Привезли з собою 11 корів, двоє поросят. Незабаром хліб виріс під руки. Корови ходили повні, нагулюючи жир… Раділи хлопці, і з більшим завзяттям брались до праці. На кредит купили трактора, розкорчували під посів кілька гектарів лісу… Мошка не давала жити – забивалась в ніс, в очі… Та хліб ріс, корови прибавляли молока, завоювання дикої природи надавало нових сил…».

Іван Багмут писав атмосферні й талановиті тексти, сповнені глибиною, подорожньою романтикою та почуттям гумору. Біографія письменника, як і його творчість - це злети й падіння. З 1927 по 1935 роки він випустив 5 книжок про подорожі до Середньої Азії, Далекого Сходу, Карелії та Кольського п-ова. За звинуваченнями у антирадянській діяльності відбув 6 років таборів на півночі Комі. У Другу світову втратив ногу в боях за Харків 1943 р. Після війни знову пише, зосередившись на творах для/і про дітей. Повертається до мандрівок, під час яких відвідує Японію, Індію, Кубу, Середземномор'я...

📚«Преріями та джунглями Біробіджану» (1931) має риси тревелогу. Колоніальної літератури, з допомогою якої радянська влада формувала потрібний образ Далекого Сходу - «дикого краю» (орієнтальної категорії) з численними викликами, який існує лише для того, щоб буди приборканим. Нові поселенці на кордоні цивілізованого світу терплять незручності, а захват і надії часто змінюються у зневіру та безсилля. І так із року в рік, у безкінечних гойдалках… Але для тих сміливців, яким пощастить окультурити це місце, дістанеться достойна винагорода - «край меду й молока», де «випадково кинуте насіння перетворюється за тиждень у буйну рослину (с).
#текст #колоніалізм #репортаж #Україна #Далекий_Схід