Архіви памʼяті: «Деякі дороги залишаються з тобою назавжди, навіть якщо ти вже не йдеш ними» - з блокнота Ісая.
Осінь, далека і водночас зовсім близька. 2022 рік. Земля Херсонщини дихає спаленою травою, осколками й молитвами. Десь між замінованими стежками, між ворожими обстрілами і темрявою йдуть вони - група розвідки 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Юрій на позивний Ісай, з ним побратими: Гуру, Фрог, Ведмідь, Зак, Сівер і Вадос - світла памʼять, брате. Ти з нами назавжди в строю.
Їх шлях - крізь пекло заради майбутнього. Розвідка до Антонівського мосту - мов мовчазна молитва в димі. Холод. Страх. Гостре, як лезо, відчуття відповідальності. Кожен крок може стати останнім. Але вони йшли, бо за спиною - Україна.
Села ще під окупацією, але вже бʼється серце визволення. Вони перші. Вони ті, хто заходить у тишу, щоб повернути людям голос. А на вулицях визволених сіл - очі наповнені сльозами і руки, що обіймали, наче рідних. Були квіти. Пожовклі, домашні, з клумб, але найцінніші у світі.
І слова: "Ми вас чекали. Ми молилися, щоб ви прийшли. Нарешті ви тут".
Ці миті шепочуть, але так, що чує душа. Ісай ніколи не забуде, як заходили в Херсон. Прапори в руках людей, сльози в очах, обійми. Плакали всі, військові також. Вперше не від болю, а від великої людської любові.
Сьогодні Ісай - інструктор. Він вчить новобранців не лише стріляти, а й памʼятати, адже справжня перемога не лише на фронті, а й у серці, у правді, у вірі, у розумінні. А найглибші сторінки історії — це шрами на тілі воїнів, викарбувані кров’ю.