Історія вчить як перемагати московію

Бюджетні процеси московії відкривають цікаві моменти про те,  що думає і чим живе режим.

І найбільш яскравими є три моменти:

▶️ 1. Попри скорочення фінансування безпосередньо на армію (з 13,5 трлн у 2025 до 12,9 трлн у 2026), соціальних видатків, Кремль збільшує витрати на статтю «Національна безпека». Тобто на міліцію, внутрішні спецслужби й так далі (з 3,5 трлн до 3,9 трлн). Варто зазначити, що збільшення фінансування на внутрішні спецслужби умовне – це фактично рівень індексації до річної інфляції, бо 1 рубль у 2025 буде за цінністю не 1 рублем у 2026, особливо якщо для закриття діри в бюджеті буде поступова девальвація. Тож скорочення видатків на війну в ціннісному вимірі ще більш відчутне на тлі індексації для «внутрянки».

▶️ 2. Путін подав проєкт, який затвердили за тиждень, щодо підвищення окладів на 7,6%. для МВД, Росгвардії та суддям з 1 жовтня 2025. Ці видатки на «внутрянку» лягають тягарем на поточний бюджет 2025 року, необґрунтовано збільшуючи рекордний дефіцит.

▶️ 3. У новому бюджеті на 2026 рік, попри скорочення багатьох видатків, Кремль на 54% збільшить фінансування пропаганди. Причому це саме внутрішня пропаганда, оскільки пріоритетом фінансування будуть регіональні медіа. 

➡️ Ці три моменти підкреслюють той аспект, що Кремль непокоїться про власне становище на 2026 рік і тому посилюються як методи превентивного контролю (пропаганда), так і прямого контролю — лояльність силового блоку (МВД та інші). 

Чому Кремль так непокоїться за власне положення саме на 2026 рік — це вже справа кожного визначити причину: проблеми в економіці, затягування ряду криз, як-от нафто-бензинова, загальне виснаження, підготовка до непопулярних рішень (наприклад, мобілізації) тощо.

⏩ Ключове, що ті ресурси, які московія могла витратити на вторгнення в Україну, перенаправляються на внутрішні потреби захисту режиму. Наскільки ці потреби внутрішнього захисту для Кремля є обґрунтовані на тлі очевидної політичної аморфності населення — це другорядне питання.

Річ у тім, що такі режими, як на московії, є заручниками «пастки страху втрати контролю»:  досягнувши певного рівня контролю, режим не може його знижувати та потребує або підтримки, або ще збільшення. Зменшення рівня контролю, навіть якщо це не несе загрози режиму, сприймається як фундаментальна загроза. Тому всі диктатори, подібні до путіна, — є рабами страху і потребують абсолютного контролю.

І страх путіна та кремлівської еліти щодо втрати влади (навіть якщо, з нашого погляду, він необґрунтований) – це вдалий механізм перенаправляти ресурси московії з війни на внутрішній захист режиму. 

➡️ Тож посилення ударів по НПЗ, інформаційні кампанії довкола «мобілізації» та «замороження вкладів», а також сприяння сутичкам регіональних еліт (бояр) будуть провокувати режим на збільшення ресурсів для «внутрішнього контролю». 

На тлі загальної обмеженості та скорочення доступних ресурсів посилюватиметься опричнина, яка вже набирає цікаві оберти з «конфіскацією» у менш лояльних Кремлю (але лояльних) еліт виробництв та активів. У сукупності з іншими факторами стан виснаження  підриватиме здатність Кремля забезпечувати поточні умови для продовження вторгнення.

І у разі ряду умов (як посилення санкцій, успішні інформаційні кампанії) та сприятливого збігу обставин для України і союзників кремлівська еліта на чолі з путіним наблизиться до свого Вендена та, як наслідок, Ям-Зампольської угоди і темних часів для московії як наслідок всього цього, що настали після.

В історії для нас багато підказок, як боротися такими, як Московське царство, і як використовувати слабкості подібних режимів.