"Пацифистский" клип Little Big как пример половинчатого бунта

Ничего нового в метафорике клипа, собственно, нет: трубы, которые перекачивают дерьмо из телевизора-унитаза в головы зрителей, людям моего поколения (самые ранние миленниалы на границе с иксерами) примелькались ещё в начале 2000-х. Довольно распространённый сюжет для карикатур даже в такой мейнстримной газете, как «Комсомольская правда». Музыканты, прикрытые только гитарой и листочками, как Адам и Ева, противостоят одетым в строгие костюмы государственным лжецам, и это тоже клише, известное со времён Джона Леннона и Йоко Оно. Можно погуглить: «голая забастовка за мир». Но, возможно, для российских старшеклассников, не знающих классический рок и выросших при Путине, это пресловутый глоток свежего воздуха.

Интересно здесь другое. Даже штампы заиграли бы другими красками, если бы их вторичность не усугублялась попытками авторов угодить и нашим, и вашим. Один из политиков в «зомбоящике» очень напоминает Байдена, а похожего на Путина президента почему-то не показывают. Согласно концепции клипа, виноваты Байден и Украина?
https://bit.ly/3I3rPSU

Strictly materially, Belarusian involvement will not bring significant changes to the battlefield. A few more dozens of thousands of unmotivated 20th-century soldiers will face joining the front line or running the gauntlet. We can argue whether the Belarusian military has any chances in combat, but the real issue is elsewhere.

The real issue is that the Kremlin wants to enforce blood ties on Belarusians. Like they have been enforcing blood ties on “mobiks” (slang for mobilized civilians) from the occupied Donbas. In order for a partnership between Ukrainians and Belarusians to become impossible forever. If Moscow succeeds at this, it will have catastrophic consequences, and not only for Belarus.

https://bit.ly/3QXgRlX

The metaphors of the music video show us nothing new: pipes siphoning crap from the TV-toilet into people’s heads are very familiar to people of my generation (early millennials bordering on Gen-X) who’ve been seeing it since the early 2000s. Very common imagery for caricatures used even in mainstream newspapers like “Komsomol’skaya pravda”. Naked musicians covered with merely guitar and fig leafs like Adam and Eve rebelling the state liars in ominous suits are also a cliché famous ever since John Lennon and Yoko Ono did it. Look it up: “naked peace protest”. But I guess this might be a breath of fresh air for Russian high-schoolers who grew up under Putin and haven’t listened to classic rock.

There is one interesting thing, though. Even the clichés could be shown in a better light if their derivative nature wasn’t exacerbated by the attempts to simultaneously appeal both to “us”, and to “them”. One of the politicians on the “zombie TV” looks very similar to Biden, but oddly there is no president resembling Putin there. Do they try to say that the war is Biden’s and Ukraine’s fault?

https://bit.ly/3IjeMN8

Рожева Жінка в часи війни

В одній з віденських галерей, невеликій Albert Art Gallery, відбулася виставка робіт українських художниць Олени Штепури та Ксенії Дацюк “Етапи”. Мистецька рефлексія війни не є чимось першочерговим в момент кульмінації збройного спротиву, але є тим, що фокусуватиме на собі увагу в момент, коли війна закінчиться. Тож пропонуємо до вашої уваги рефлексію на роботи Ксенії, котрі вже зараз окреслюють траєкторії того, яким чином йтиме мистецька мова про війну, яка відбувається прямо зараз.

https://bit.ly/3NKtmhD

For most of my life, I have considered myself a pacifist and a biocentrist, meaning that I abhor violence and see value in all living things. I attach more importance to protecting our planet, nature conservation, and preserving biodiversity than concepts such as "economic development" and "national benefit."

However, Russia’s attacks against Ukraine – first, the annexation of Crimea and the “hybrid” war in Donbas in 2014, and now a full-scale invasion – have forced me to change my mind: it became clear to me that violence is justifiable at some points. I still don’t believe in nationalist concepts, but facing the invasion of a cruel dictator is not about nationalism, this is about survival and dignity.

https://bit.ly/3AJWxi3

Переклад аналізу Каміля Галеєва опублікованого в Твіттері 08.07.2022

"Це буде тривала війна. Зіткнення можуть бути локалізовані – або перервані перемир‘ями. Та це не грає ролі. Бої відновляться знову. І знову. Всупереч поширеній думці, першою зламається саме Росія"

https://bit.ly/3nYZvrv

​​Я помню как мне пришло уведомление от Facebook Purity, что аккаунт Максима Буткевича исчез из друзей и вероятно удалён/забанен. Сначала я подумал, что опять сработала малоадекватная цензура фейсбука, хоть и удивился, Буткевич всегда писал очень мягко и корректно, даже когда затрагивал жесткие и болезненные темы, так что даже стучащим ботам было сложно к чему-то придраться.

Потом в ленте начали появляться посты о друге попавшем в плен – его имя не называлось (вероятно, чтобы не подыгрывать ликовавшей русской пропаганде), но по контексту сразу становилось ясно о ком речь.

Примерно полчаса я оставил на колебания и надежды. Но нет, видео с Буткевичем начали появляться в русских пропагандистских пабликах. Я так и не смог заставить себя просмотреть их, хватило кадра с превью.

Сейчас про плен Максима наконец-то стало можно говорить вслух (повторюсь, я не знаю почему раньше все молчали, или говорили мало/иносказательно, но вероятно так было надо – поэтому я тоже молчал).

То, что русская пропаганда привычно называет Буткевича "неонацистом" – не просто приевшаяся уже ложь, это что-то большее. Чудовищная насмешка над реальностью, буквально выворачивание истины наизнанку. Буткевич – это просто идеальный антифашист из палаты мер и весов. Если слово "антифашизм" когда-то удастся очистить от дерьма, которым покрыла его кремлевская пропаганда, то именно благодаря таким людям как он.

Анархист, который не предавая своих идеалов пошёл в правозащиту. Он помогал всем дискриминируемым и уязвимым группам, от мигрантов до заключённых. Особое место в его деятельности занимала борьба против расизма, как уличного субкультурного, так и институционального. Буткевич занимался мониторингом расистских нападений и помощью жертвам, он помогал беженцам попавшим в депортационные тюрьмы. Да и вообще всем, кому нужна была помощь.

Каким-то чудом Буткевич, постоянно варясь в чужих страданиях, не превратился в циника и мизантропа, не растерял принципов. А то, что он пошел добровольцем на фронт – в каком-то смысле продолжение его миссии как активиста и правозащитника. Он пошёл, чтобы с оружием в руках защищать те же ценности, за которые боролся всю жизнь.

Эти ценности непременно победят, но хочется, чтобы Макс обрёл свободу не дожидаясь этой победы.

/Александр Володарский

​​I remember receiving a notification from Facebook Purity that Maxim Butkevich's account had disappeared from my friend list and had probably been deleted or banned. At first I thought that Facebook’s inadequate censorship had worked its magic again, although I was surprised, because Butkevich always wrote very soft and precise posts. He kept doing that even when it came to tough and painful topics, making it difficult for even reporting bots to find something to grasp.

Then my timeline was filled with posts about a friend who got captured - he wasn’t mentioned by name (probably so as not to play into the jubilant Russian propaganda), but the context made it clear who everyone was talking about.


I spent about half an hour hesitating and hoping, but no, the videos with Butkevich started to appear in pro-Russian Telegram channels. I never forced myself to watch them - the preview thumbnail was enough.

Now we are finally allowed to speak about Maxim’s captivity. I still don’t know why everyone was silent, or spoke so little or discreetly, but it was probably necessary, so I was discreet as well.

The fact that Russian propaganda casually calls Butkevich a "neo-Nazi" is more than just a boring lie. It’s a monstrous mockery of reality, literally turning the truth inside out. Butkevich is just an ideal example of an anti-fascist, straight from the Chamber of Weights and Measures. If the word "anti-fascism" is ever cleaned of the crap that the Kremlin’s propaganda has covered it with, it will be thanks to people like him.

He is an anarchist who, without betraying his ideals, focused on the protection of human rights. He has been helping all kinds of marginalized and vulnerable groups, from migrants to prisoners. The fight against racism occupies a special place in his work, both street subcultural and institutional. Butkevich was involved in monitoring racist attacks and helping victims as well as refugees who ended up in deportation prisons. And just in general, he provides help to everyone who needs it.

Even after boiling in human misery for so long, Butkevich somehow has never become a cynic or a misanthrope and didn’t lose his principles. The fact that he volunteered to fight on the front line is in a way a natural progression of his mission, as an activist and as a fighter for human rights. He volunteered and took up a gun so he could protect the values he has been protecting his whole life.

These values will definitely win, but I want Max to gain freedom without having to wait for this victory.

/Oleksandr Volodarsky

Набір корисних порад, що пройшли перевірку фронтовим досвідом Дмитра Мрачника:

"Поділюся деякими висновками з останнього бойового виїзду, до інтенсивності якого я виявився не готовим. Можливо, це комусь допоможе."

https://bit.ly/3PqpYtM

​​Член нашої редакторської команди презентує фотовиставку, де продемонструє світлини, зроблені в ході участі у бойових діях.

Що: «Занурення у протистояння» - фотовиставка Олега Андроса (Україна)

Де: арт-простір “LAVRA STUDIO”, Мала опера, вул. Дегтярівська 5, Київ, Україна

Коли: 19 липня – 19 серпня 2022 року

Вхід: вільний, але в умовах війскового стану бажано зв’язатись з адміністратором, тел.: +38(068)236-45-88

Олег Андрос представляє свою п'яту персональну фотовиставку «Занурення у протистояння».
Відкриття і презентація виставки -19 липня 2022 року о 18:00.

Це підбірка замальовок з російсько-української війни, на яку автор поїхав вранці 24 лютого 2022 року.

Автор прагне передати паралельну реальність конфлікту, потоку тривожних подій, де є місце красі природи й тварин.

Тривога й незавершеність дії - головні ознаки атмосфери, в яку запрошує зануритися автор. Текстура й ландшафти арени конфлікту незмінні й вічні, незважаючи на плинні дії людей. А рукотворні артефакти у занепаді лише підкреслюють незавершеність восьмирічного протистояння, розв'язка якого здійснюється на наших очах.

​​Несемо вибухову “турботу” окупантам з вашими привітами💥

Boomboard - це платформа, де можна не тільки задонатити на БПЛА, щоб наблизити нашу перемогу над ворогом, а й особисто передати «теплий привіт» окупантам. Обирай свій варіант «вітання»: просто внесок, текст, стікер, мем, VIP-привіт або BOOMBOARD: https://theboomboard.com/

Наша ціль — зібрати 200 000 $ на виготовлення 4-х комплексів ударного дрона Punisher, які допоможуть окупантам знайти затишний прихисток на рівні двох метрів під землею нашої Батьківщини.

Після завершення збору коштів ваші меми, написи чи стікери будуть нанесені на снаряди, а ви зможете отримати відео-підтвердження.

▪️ Перший український багаторазовий ударний дрон Punisher - розроблений ветеранами для спеціальної розвідки та завдання високоточних ударів по захищених військових об'єктах в глибокому тилу ворога. Комплекс використовують мобільні та автономні підрозділи, які направляють дрон далеко за лінію фронту. Проникаючи через зону дії ППО противника, він працює там, де ніхто цього не чекає.

▪️ Успішні операції операторів Punisher дають можливість очистити небо, для роботи у ньому штурмової авіації та Байрактарів. Тому що одним із його завдань є знищення станцій радіоелектронної боротьби та розвідки, систем ППО. Десятки підрозділів були відібрані та очікують на можливість отримати комплекс в роботу.

Чотири групи операторів з військовослужбовців, які пройшли спеціальну підготовку та відбір, передадуть ваші “привіти” окупантам.

Збір проводиться благодійною ініціативою Frontline.Care разом з українською компанією військових технологій UA Dynamics та креативною агенцією SHOTS .

​​​​З початком повномасштабної війни тема відмови від російської культури та мови ввійшла в топ обговорень українських інтелектуалів. Тобто, всерйоз закріпилася в політичному мейнстрімі, і перебуватиме там аж до самої перемоги, якщо не довше. Маю дещо сказати з приводу цієї теми.

Я не філолог, і моя сфера гуманітарного знання охоплює лише політологію та деякі побічні дисципліни. Мушу погодитися з тим, що ставлення до російської культури має втратити весь пієтет, і розглядатися виключно з дослідницькою оптикою.

Тобто, російські студії в Україні мають саме досліджувати Росію, а не захоплюватися її надбаннями та доробками. Якщо хтось не розуміє, чому дослідження ворога необхідне, можу сказати лише, що це потрібно для упередження його агресивних кроків і застосування тих засобів впливу, що точно матимуть довготривалі наслідки з користю для України.

Ми не можемо просто перемогти Росію грубою силою — така перемога майже нічого не варта (і, чесно кажучи, неможлива) без досконалого знання ворога, того, як він думає й того, про що він мріє. Ми маємо здійснювати такий вплив, завдяки якому росіяни погодяться на наші умови добросусідства й вбачати уть у них своє щастя.

Так чи інакше Росія буде переможена, але нікуди не діниться як країна з населенням понад 100 мільйонів людей, багата на природні ресурси та ядерну зброю. Військова поразка Росії не означатиме, що вона передислокується в повному складі кудись на Марс, хоча багатьом із нас цього б насправді дуже хотілося.

Для того, щоб ефективно убезпечити Україну від майбутніх спроб завоювання, в наших інтересах демократизувати Росію та створити на її теренах демілітаризовану зону, примусити режим до співпраці на взаємовигідних умовах тощо (будьмо реалістами — воювати цілу вічність до останнього росіянина ніхто з нас готовий не буде, Та й наврядчи нам це вдасться). Потрібно застосовувати не лише силу, а й пропаганду.

Росіяни в своїй масі мають захотіти жити з Україною в мирі, і ніякі відмовки типу «ці тварюки не вміють у добросусідство» тут не спрацюють. Ми маємо вирішувати російське питання розумно й по-дорослому. Але це вже далекі плани; нам же поки потрібно облаштувати своє існування й дійти до згоди, що таке російська культура і як з нею жити.

Україна — домівка для близько 40 мільйонів людей. Така численна нація має захистити й модернізувати свою культуру, зробити її гегемоном бодай у регіональному масштабі. Українцям не варто цькувати одне одного через мовний вибір, однак погодьтеся — значно краще жити у власному культурному просторі, захищеному від згубного впливу.

Допоки ми не ствердимо власну культуру як незламний факт, будемо й надалі плюватися через те, що нас сприймають як частку «російського ринку». Отже, усі публічні діячі принаймні мають говорити українською, писати українською, лаятися й радіти українською.

Особисто я остаточно перейшов на українську в публічному спілкуванні наприкінці 2021 року, але не через ненависть і відразу до російської мови, що була моєю рідною.

Зокрема мене обурив той факт, що попри українську тематику дописів пошукові машини ідентифікують мене як російського блогера. Та ну нахуй. Також обурювало, що іноземці, навіть дуже дружні до України, вважають за хороший тон звертатися до мене російською. Та за шо?

Російську культуру потрібно досліджувати так само, як зараз ми досліджуємо радянську з усіма її жахами. Жоден дослідник радянського тоталітаризму не б'є чолом перед іконою Сталіна. Однак чому ж дослідники Росії впадають в екстаз від згадки Достоєвського? Отож.

/Дмитро Мрачник

С началом войны, выдержав паузу в месяц, Куваев снял близкие к совершенству антивоенные эпизоды.

Конечно же, он больше в теме происходящего в РФ, чем на культурном и политическом пространстве Украины. Его посылы адресованы прежде всего жителям недоимперии. Как и Невзоров, вещающий из Израиля, автор Масяни по-своему пытается достучаться до россиян. И делает это открыто, а не эзоповым языком, как поступила, к примеру, Земфира.

В Фейсбук-инфополе Украины нашлись люди, однозначно отторгающие инфопродукт любых «хороших русских». Однако Куваев – пример «хорошего русского» безо всяких кавычек.


https://bit.ly/3b96aMW

Некоторые хорошие русские умеют обижаться ничуть не меньше «плохих». Внутри такого хорошего русского сидит егор, мечтая выйти, словно Афина — из головы Зевса. Егор — бессознательное хорошего русского, и сознательная часть мозга его старается не выпускать, но порой приходится идти с егором на компромисс.

Запрет на плохие слова распространяется и на жителей Украины. Только попробуй назвать быдлом мародёра, который вынес стиральную машину из разгромленной квартиры твоего родственника и изрисовал стены дерьмом. Только посмей назвать ватой соседей, мечтающих поехать в Мариуполь «отлавливать молодых девок», или рашистов, которые называют защищающих свои границы людей биомусором и нацистами. В любой ситуации изъясняйся, как выпускница Смольного института.

https://bit.ly/3BIiRJs

То, что сейчас происходит с Amnesty — это эпохальное событие совершенно.

Не только украинские голоса говорят о путинской пропаганде. Весь мир. Крупнейшие англоязычные и немецкоязычные СМИ поясняют "что не так с Amnesty".

Это может стать началом большой перезагрузки и оздоровления всей этой международной non-profit/правозащитной системы.

Проблема не в том, что Amnesty куплены кремлём, это представляется мне маловероятным. Проблема в том, что нон-профит организации старой закалки неизбежно бюрократизируются и деградируют, теряя всякое подобие профессионализма. Это структурная проблема, связанная с особенностями финансирования, с отсутствием реальных критериев оценки эффективности работы. Вместо этого вся конструкция держится на формальных ритуальных действиях и личной лояльности. И к решению сложных задач она совершенно непригодна.

Было вопросом времени когда все это развалится.

/Александр Володарский

После новой речи многие россияне решили, что Зеленский просто провоцировал, а некоторые — что он якобы болен биполярным расстройством. Но мы помним, что Зеленский — актёр. Правдоподобно плакать хорошие артисты выучиваются к концу первого курса, при условии, что не умели уже при поступлении (да, мужчины тоже), а ловко манипулировать аудиторией — к третьему. Если вы много общались со студентами кинематографических и театральных институтов, актёрская психология вам чуть более понятна, чем пользователю соцсетей, запутавшемуся в мотивациях президента.

Пока Путин деревянно изображает мачо и примеряет криво сидящие на нём доспехи отца народов, Зеленский устраивает отличное шоу, чтобы проверить почву. Как отреагируют русские? Сколько «ни в чём не виноватых» обывателей заплачет о римских отелях и парижских турах?

https://bit.ly/3pkfq4o

​​Забезпечення миру завжди було однією з базових тез російської пропаганди на виправдання загарбання Криму. Проросійськи налаштована частина мешканців Криму радо сприйняла цю тезу і розмахувала нею наче прапором під час дискусій - коли я ще вважав, що ці дискусії мають хоч якийсь сенс. "Росія несе мир, Росія захищає Крим від війни, російські війська - це гарантія безпеки та спокою в Криму".

Я намагався донести просту і, як мені здавалося, очевидну думку: що поки Росія не прийшла, в Криму війною навіть не пахло. Що напханий по самісіньку горлянку російськими ракетами, винищувачами, артилерією, військовими складами та живою поки ще силою ЗС РФ Крим - це аж ніяк не гарантія миру. Це плацдарм, що готується до війни. І було б повною дурістю очікувати, що "минеться", і що Крим не зачепить.
Мої кримські екс-друзі та опоненти вважали за потрібне ховати голову в пісок, або ж лицемірно вдавати миролюбців, сподіваючись в серці, що війна буде, і що в цій війні Росія Україну розчавить.

Війна таки сталася, і її розпочала саме Росія. От тільки Україна не чавиться - чавилка в росіян не виросла. І Крим таки зачепило. І ще зачепить. Бо немає нічого дивного у ситуації, коли ви когось б'єте, і вам прилітає отвєтка. Це скоріше закономірність.

Коротше, вас попереджали. Курортного сезону - не буде. Спокою - не буде. Території безпеки - не буде.

І якщо ви, як ви тоді казали, самі обрали свою долю, підтримавши Росію, то ви відповідальні і за розв'язування цієї війни, а отже й за вибухи на території Криму - теж. Відгрібайте.

Якщо ж від вас, як дехто з вас казав, нічого не залежало - то й зараз ваша думка не варта уваги. Сьогодні діяти будемо ми - ті, хто не уникає відповідальності, хто вважає, що все залежить саме від нас. А ви - або тікайте з півострова самі, якщо Росія вам справді дорожча за все, або вимагайте від російських військ забиратися геть. З російськими військами до Криму прийшла війна. Чим скоріше російські війська залишать Крим - ти скоріше в Криму настане мир і спокій.

Формула миру дуже проста: "Слава Україні!". Та не соромтеся, ви ж знаєте відгук.

/Євгеній Лешан

​​Я очень хочу верить в то, что Платонову убили мы. 

Не потому что она дочь Дугина. Хотя очень приятно осознавать ироничность судьбы вернувшей старику то, что он требовал для других, вся эта политическая символичность «отцов и детей» — правацкая чушь.

Дарья Платонова прежде всего не «дочь Дугина», не «ребенок», не «жертва своего отца», а взрослая женщина обладающая агентностью, вносившая достаточно весомый вклад в идеологию «русского мира», в постмодерный гиперневротичный российский фашизм.

Поэтому она несёт ответственность за страдания украинского народа, привнесенными российской агрессией. И важно понимать, что это не просто символическая ответственность.

Ведь одним из немногих  классических способов уберечь материалистическое мировоззрение от пошлых упрощений — ввести в него идею дискурсивности. И признать, что дискурсивность и материальность нашего мира взаимосвязанны. Дискурсы порождаются материальностью наших тел и окружения, а затем и сами имеют материальное влияние на действительность. Поэтому ответственность идеологов и пропагандистов — не абстрактная символичность, она так же реальна и материальна как и ответственность солдат, уничтожающих наши города и клерков, подписывающих необходимые для этого бумаги.

Я совершенно не согласен с людьми, которые говорят что Платонова или Дугин — мелкие цели, не играющие значительно роли. В условиях тотальности этой войны, её экзистенциальной роли, недостаточно уничтожения лишь солдат противника. Идеологи, пропагандисты и бюрократы обеспечивающие машину войны также должны истребляться пока эта война продолжается. Хочется и впредь видеть систематичность ударов наших спецслужб, распостраняющееся на все детали и механизмы российской машины войны.

Пару дней назад, как только я увидел анонс фестиваля «Традиция», собирающего вокруг себя все сливки российского фашизма, у меня сразу же загорелась надежда, что наши спецслужбы не пройдут мимо такого карнавала. И я очень рад не ошибиться. Ведь путинизм это ничто иное как болезненный синтез правых фантазий о «русской реконкисте» с поздним капитализмом нефтегазовых ресурсов.

Надеюсь что потрясающая дерзость этого удара послужит витальным импульсом для продолжения нашего общего дела.

/Денис Султангалиев