Сонцем і кров'ю п'яний,
Я вибігаю із скель
На запахущі луги:
Бог кучерявий, ясний
Піснею, кроком легким
В темній печері моїй
Тяжко зневажив мене.
Хай же спізнає він лють,
Виплід чорних глибин!
Стиском нещадним душу
Тіло рожеве Horo.
О, як він б'ється, дитя!
Палицю геть — і рука
Згубну мсту довершить.
Горе! Разить мене
Сяйво з його очей!
Там, де димує вогонь,
Там, у печерних боях
Натови я повергав...
Блиск, боягузе, вгаси,
Мужність руки появи!
Горе! Тим сяйвом тяжким
Борються, гублять вони.
Ногу на груди мої
Ставить звитяжець — і спів
Рине з усмішливих уст...
Сонцем і кров'ю п'яний,
В смерть безславну запав.

— Стефан Георге.

МЕТАРОМАНТИКА

«Ледь не щодня зʼявлялося нове попелище, де ще вчора стояла хата. Нічна заграва забарвлювала тепле, затягнуте димом повітря. Часом здавалося, що це все кіношні декорації, бутафорія, доки не лунав новий вихід і всі ми не летіли в льох, де кожен відчував реальність можливої смерті. Інколи були такі обстріли, що, прокинувшись, було складно заснути.

Хотілося, щоб кожна наступна міна була останньою, але вони все летіли і летіли. Ми лежали мовчки і вдавали, що спимо, було чути, як кожен крутиться на своєму місці. Потім хтось порушував тишу, вгадуючи, що ж це прилетіло. Серце починало стугоніти так, що, здавалося, перекриє звук вибуху. Тільки не сюди. Одна думка. Не розуміючи, коли припинявся обстріл, я провалювався крізь сон і прокидався вже від приємного, що викликало радість життя:

— Хлопци! Вставайте, сніданок, кава!»

Олександр Терен
«Історія впертого чоловіка»

МЕТАРОМАНТИКА

21 листопада - день Гідності та Свободи, що прийшли всупереч очікуванням. Стара ера остаточно завершилась для України в 2013 році і зараз ми на піку народження нової. Країни, де не садок вишневий і хрущі визначають наш щоденний клопіт, а доби Гідності і Свободи.

«Хто пустить ворога в своє обійстя - власного хліба більше не їстиме!»

Передчуття

Я — наче прапор, даллю просторів сповитий,
я вітер вчуваю,— він прийде, він мусить ожити,
хоч речі ніде іще й не ворохнуться,
не грюкають двері внизу, і тиша владує в каміні,
і вікна іще не тремтять, і курява важко лежить.

А я відчуваю вже шторм,— хвилююсь, як море, в цю мить,
ширяю, метаюсь, кружляю над виром пучин,
лечу увсебіч — і я зовсім один
у штормі грізнім.

— Райнер Марія Рільке

МЕТАРОМАНТИКА

S.T.A.L.K.E.R 2: Heart of Chornobyl
як інструмент soft politics і дзеркало війни.

У світі, де війна давно перестала бути лише зіткненням армій, а натомість розгортається на полях культури, інформації та технологій, відеоігри займають унікальне місце.

S.T.A.L.K.E.R 2: Heart of Chornobyl, довгоочікуване продовження культового проєкту GSC Game World, вже стала чимось більшим, ніж просто грою. Це — культурний феномен, який акумулює в собі новий сенс українського спротиву. Але ще більше — це філософська мозаїка, яка, як Зона Відчуження, запрошує гравців до роздумів про людську природу, виживання й силу відновлення після руйнівного катаклізму.

Зона Відчуження в S.T.A.L.K.E.R 2 — це щось більше, ніж просто постапокаліптична локація, бо це метафора, що вказує на те, що зона відображає зруйнований світ, який залишає війна. Руїни, мутанти, аномалії — це своєрідні «тіні» того, що людина створює, коли втрачає контроль над собою.

Але є й інша сторона. Зона — це також територія боротьби за майбутнє. У грі вона наповнена артефактами, символами нового порядку, які людина може або зруйнувати, або перетворити на джерело відновлення. Вибір залишається за гравцем. Цей контекст перегукується із сучасною Україною: руйнування, спричинені війною, — це не кінець, а лише випробування. Відродження можливе, але лиш боротись — значить жити.

Через S.T.A.L.K.E.R 2 світ відкриває Україну не як жертву війни, а як сильну країну, що здатна створити щось унікальне і продовжувати творити мистецтво навіть у найважчі часи. Це відповідь на російську культурну експансію: якісний продукт може бути створений не в Росії, а в Україні. Геймерська спільнота — це потужний канал soft politics, особливо серед молоді.

Українська мова та символіка, інтегровані в гру — це крок до глобального культурного впливу. Для західного гравця це спосіб відкрити Україну як країну з багатою історією. Водночас це акт протидії російській пропаганді, яка десятиліттями намагалася «привласнити» елементи нашої культури.

Кілька українських розробників, які працювали над грою, загинули, захищаючи свою країну. Серед них — Володимир Єжов. Цей факт додає грі нового рівня сенсу: це не просто продукт, а спадщина тих, хто віддав життя за майбутнє України.

Постапокаліпсис, попри весь свій жах, завжди має елемент нового початку. Гравець не лише виживає, але й шукає способи відновити світ. Україна сьогодні — це теж постапокаліптична територія, але з величезним потенціалом для відродження. Це голос України, яка заявляє про себе як про сильну й незалежну державу. Це культурний феномен, який через soft politics змінює уявлення людей про війну і її реалії. А також поширює нові сенси на величезну аудиторію.

Більш того, це не просто гра, а продукт, що відображає синергію ігрових та військових технологій. Розробка гри, заснована на передових ігрових технологіях та алгоритмах, що має паралелі з технологіями, які використовуються у військових дронах. Зокрема, симуляція реалістичного середовища та поведінки NPC у грі перегукується з розробками для автономного управління дронами, які потребують складних моделей аналізу ситуацій та прийняття рішень у реальному часі.

Цей технологічний зв’язок демонструє, як ігрова індустрія може підтримувати інновації у сфері оборони, особливо в умовах війни, коли адаптація таких рішень стає критично важливою для виживання та боротьби.

Ми не кинемо зброї своєї

Ми не кинемо зброї своєї:
Наше військо сміється б’ючись,
Наше військо в боях бенкетує,
Наше військо вмира сміючись.

Ми не зложим червоного стяга...
Кров червона із нас пролилась...
Власну кров ми ворожою змиєм...
Гострі коси залізні у нас!

Ми не підем з кривавого бою!
Наші друзі по тюрмах гниють,
Наші друзі в Сибіру конають,—
Ми назад їм проложимо путь.

Ми не кинем боротись за волю:
Наші браття упали в борні,
Їхня кров ще гаряча на ранах,
Їхні рани горять ще в огні.

Ми не зложимо зброї своєї...
Дужі в нас і бажання, і гнів,
Ми здобудемо землю і волю
І загоїмо рани віків.

Ми не підем з кривавого бою:
Наше військо сміється б’ючись,
Наше військо в боях бенкетує
І в боях умира сміючись!

— Олександр Олесь

Коли закінчиться війна?, -
Питання немовляти.
Війна - не тільки там,
Де смерть.
Вона не має дати.
Це стан.
Душі або суспільства,
Зазвичай - все водночас.
Війна - не тільки вбивства.
Війна - також любов,
Бо там де є нещастя,
Там є беззаперечно Бог,
І Він стомивсь чекати,
коли ти це збагнеш.
Палка молитва
іноді не гірша за багнет.
Служити Богові, народові,
сім’ї, -
Це привілеї
людини вільної.
Так стань скоріше нею.
«Бо раб не зна, чого бажа господар,
Тепер вас кличу друзі», -
Тримай вервицю міцно,
Неначе ворога на мушці.
Я вірю, ти збагнеш,
якщо ти не воюєш - не живеш.

— Олексій Варламов

«Свободу не можна отримати в подарунок»,
— сказав П’єтро.

«Ви також можете жити в країні диктатури і бути вільним, за однієї простої умови — вам просто потрібно боротися з диктатурою.
Людина, яка думає власною головою і зберігає своє серце незіпсованим — вільна.
Людина, яка бореться за те, що вважає правильним — вільна.

З іншого боку, ти можеш жити в найдемократичнішій країні на землі, але якщо ти всередині ледащо, йолоп та холоп, ти — невільний.

— Іньяціо Сілоне
«Хліб і вино»

вночі коли небо реве незнаної в світі скорботи ударить перуна рука раптово будинок навпроти

молитви огненної час таїться у стінах кімнати і страх із очима мерців хапається нігті кусати

і чути скигління років у шрамах і виразках крики отих що мовчали коли дим ладану пестив їм лики

спустошених вуличок смерк засмокчує кволі істоти і контури їхні згаса поволі невпинно аж доки

зостанеться тиша думок що вклякнуть як діти над батьком посинілим (щойно з ріки дістали) сьогодні багацько

таких повернула вода яка не потерпить гидоти здохлятини трупства вода храм злагоди тиші дрімоти

а рік безконечно росте і часу священні години або порядкуються в дні або як вуаль павутини

ховають незриме буття гріховного впертого роду стирають на порох усе століття і пам’ять чи вроду

зів’ялих жінок юнаків що старість пізнали і стліли як все що повинно піти у час де гармати і стріли

фрегати трамваї дроти мечі динозаври пищалі у час що дискретний як кіт стрибнув на порозі і далі

до хати до сонних дітей у голови плигнув безшумно та враз перевтілився в дим під вії проникнув і сумно

світанку проміння густе у вікна вливається мати воскова лежить і малі холодні пора спочивати

під люлі застигле німе під шурхіт спідниці марени під вічний годинника хід що бачив посинілі вени

напружених вірувань снів ночей недобулих надії під стогін мовчання землі в якої із душ людських вії

— Анатолій Дністровий

Із темної ночі, що вкрила цей світ
Проваллям від краю до краю
Богів, що створили мене і мій рід,
Нескореним духом вітаю.

Хай прикрих обставин стискає тягар
Я сліз та образ не збираю.
До крові гамселить недолі лихвар,
Та я голови не схиляю.

Хоч в світі, що зітканий з гніву та сліз,
Не бачу нічого, крім болю —
В тенетах років, без надії на зміст,
Згубитись собі не дозволю.

Хай двері вузькі та високий паркан—
Гріхами не спутати волі: 
Я — вільний, я — духу свого капітан.
Володар своєї я долі.

— Вільям Ернест Генлі