Один з найкращих фільмів про лицарську Європу – це «Ель Сід» 1961 р. Фільм чудово зображає феодальний світ – чесноти, що в ньому шануються, правила, за якими він живе, та його хвороби.

Це екранізація «Пісні про мого Сіда» - одного з базових творів європейського лицарського епосу.

Часи Реконкісти. Справедливий та сміливий лицар Родріго воює проти маврів, намагаючись звільнити рідні землі іспанців. Прізвисько Сід йому дають маври, що поважають та бояться його як противника.

Один з мусульманських полководців планує масовий наступ армій ісламу на Європу. Сід впадає в немилість до короля, через те що відпустив заручників – декількох ватажків маврів.

На великій нараді, «чемпіон» (головний лицар та права рука) короля образив батька Сіда, звинувативши того у зраді, і, після особистої розмови зі спробою примирення, на дуелі Родріго вбиває цього «чемпіона».

Але складність ситуації в тому, що донька останнього, Хімена — наречена Сіда.

Варто окремо відзначити сцену турніру - «божого суду». Родріго-Сід б’ється на турнірі — класичному «суді честі» – за право короля Кастилії володіти містом Калаорою. Його противник, представник короля Арагону, бере за свій колір — чорний колір трауру нареченої Сіда, Хімени, яка його тимчасово зненавиділа. Сід бере колір доньки короля, яка таємно закохана в Родріго-Сіда — донни Урраки. Цей епізод – одночасно чудова ілюстрація «суду поєдинком» і сутності лицарського «служіння Дамі».

Зізнаюсь, що на цьому етапі, всупереч відомому мені сюжету Корнеля і класичної «Пісні про мого Сіда», я бажав Сіду припинити взаємини з Хіменою, через оці перепади настрою та її приступи ненависті, на користь доньки короля – білявка Женев'єв Паж гарніша за Софі Лорен, але хай там вже десь в паралельній реальності Сід вибирає.

Далі, по сюжету Сід стає новим чемпіоном короля Кастилії Фердинанда.

Але Фердинанд згодом помер, і маври, користаючись можливістю, готують велику атаку на королівство. Родріго-Сід — єдина надія королівства на порятунок, але він знов втрапляє в халепу через феодальні розбірки, і впадає в немилість. Його виганяють з королівства.

На фронтирі Родріго, завдяки своєму доброму імені та лицарській славі, очолює загони іспанців, що протистоять маврам. Також під його керівництво стають загони маврів, ватажків яких він раніше помилував, та які його поважають.

Декорації якісні, жінки красиві, знято дорого та помпезно. Цікава фраза нареченої Сіда, на початку: «...Але я знаю, якщо я тебе кохаю — значить, ти поступив правильно.»

Вісь, навколо якої будується вся легенда про Сіда – висловлена у фразі сина короля: «Родріго завжди б’ється чесно».

Сід, таким чином, це утілення одного з найважливіших архетипів Європи: людина проти часу та проти обставин. Ще не Дон Кіхот, але вже занадто прямий для цього світу.

Цікаве продовження сімейної саги: нащадок роду Унгерн-Штернберг, так само як і один з предків, хоче привести орду азіатів в Європу, щоб покарати західний світ. Але тепер є нюанс – в сучасній історії відсутня атака на червону Росію, яка і робила Романа Федоровича Унгерна-Штернберга цікавим персонажем правого фольклору.

Хендрік фон Унгерн-Штернберг займається працевлаштуванням індійців в Німеччині, і рекламує цю ідею, як чудове рішення проблеми з браком кадрів у різних підприємствах.

Очевидно, що на місцях це призведе до конфліктів з мусульманською діаспорою, яку вже ввезли, або просто впустили, раніше в Німеччину.

Інша новина на ту ж тему:

Канцлер Фрідріх Мерц заявив, що близько 80% сирійців, які втекли до Німеччини від громадянської війни у своїй країні, повинні мати можливість повернутися додому протягом найближчих трьох років, оскільки завершення кровопролитного конфлікту та відновлення країни відкривають перспективи репатріації.

Виступаючи разом із сирійським президентом Ахмедом аль-Шараа в Берліні, німецький лідер зазначив, що багато сирійців, які добре інтегрувалися в німецьку робочу силу, залишаться в країні.

В цій заяві, Мерц заграє з публікою, котра хоче голосувати за правих популістів - і зрозуміло, що репатріювати сирійців ніхто не буде.

Деякі люди хочуть свідомо хочуть знищити Європу, вбити біологічно всі європейські народи і влаштувати на вулицях європейських міст кривавий хаос з війнами чужинецьких банд.

Чому в цьому блядстві беруть участь представники старих еліт? Комусь іноді здається дивним та незрозумілим, що певна частина цих людей, представників старої європейської аристократії, проявляє свою прихильність до якоїсь "консервативної" ідеології, чи взагалі зацікавлена в традиціоналізмі - як-от король Британії . І водночас вони завозять мігрантів, спонсорують лівацькі проекти, і в цілому роблять багато шкоди.

По-перше: старі еліти, залишки європейської аристократії, в спілці з новітньою європейською елітою, хочуть покарати європейські народи за націоналізм. Це якраз і є "реакція" проти "національної революції".

На погляд тих "реакціонерів", вожді європейських націоналістів 20 століття, та їх воїнські ордени, з якими вони брали владу - це, здебільшого, вискочки, які скористалися моментом провалу управління континентом через Першу Світову, і взяли зі своїми побратимами - вуличним бидлом, на погляд старих еліт - гору над "легітимною" та "священною" владою. Звісно, деякі з націоналістичних лідерів Європи - як-от Салазар, Франко, або Горті - були доволі зручними для старих еліт. А деякі - як Кодряну - були взагалі вбиті монархами своїх країн.

Коновалець та його наступники були в очах поважної старої (та нової фінансової) європейської еліти, такими ж вуличними провінційними вискочками, що спробували крові на війні та намагаються піднятися на хвилі народного ентузіазму.

Здебільшого, представники монарших родів не понесли ніякого покарання від сторони переможців у 2 Світовій Війні. Стара аристократія знайшла спосіб включити себе в новий світовий порядок. Було багато складних історій, типу протистояння карлістів в Іспанії - тим не менш, загальна тенденція була саме такою.

Майже усім старим елітам завжди було легше домовитися та ужитися з комуністичною номенклатурою та лівацькими ватажками - на прикладі румунського короля-комсомольця з Орденом Перемоги, і британського монарха, котрий подарував Йосипу Сталіну Меч Сталінграда.

По-друге: традиціоналізм, консерватизм, коротше - те, що ми називаємо "реакціонерством", це ідеологія відірвана від крові, та іноді прив'язана до грунту, і завжди - заснована на хибній дихотомії "духовне-тілесне". Зверніть увагу, як традиціоналістські теоретики завжди клянуть націоналістів за "примітивний біологічний підхід", і тому подібні речі.

Є лише одна форма традиціоналізму як ідеології, прийнятна для націоналістичної Правиці - це еволаїстський традиціоналізм. Всі інші - це щось із розряду британського короля-амбасадора завозу мігрантів та лгбт-мітингів, і каналу російського дебіла Медоварова "Zаписки Традиционалиста".

Націоналізм - це ідеологія воїнської верстви, що оновилася через влиття в її лави свіжої народної крові. Торгаші та чужинські клани свого часу витиснули європейську воїнську аристократію з влади, і загнали її в села та в професійні армії. Якщо в інших країнах це був не завжди очевидний, і часто гібридний процес - то на прикладі України легко виявити, як "нація козаків" стала, під тиском чужинської окупаційної адміністрації, "нацією селян".

Націоналізм, його система виховання кадрів та система координат, яку він прищеплює людині – це зворотній шлях нагору, зі стану падіння до стану існування здорової воїнської верстви та живого народного організму.

Націоналізм ворожий як до ублюдочного "неофеодалізму" сучасних надбагатих ліберальних західних еліт; ворожий до деспотії азійського типу та абсолютизму часів вироджених монархій – і так само ворожий до експериментів з перетворення людства на масу тарганів, до утопій рівності та інших лівацьких розваг.

Існує система симпатій між суспільними верствами, яка інтуїтивно вгадується в націонал-революційній пропаганді 20 століття, і описана деякими публіцистами тих часів, в тому числі традиціоналістського напрямку:

– Священство/Жерці/Технократична еліта/"Аристократія мантії"/Бюрократична номенклатура часто має схильність об'єднувати зусилля із верствою торговців/лихварів/банкірів/капіталістів;

– Воїнство схильне об'єднувати зусилля (чи щонайменш здатне викликати щире співчуття) – із верствою селян (і набагато рідше – з "пролетарським" робітництвом).

Ця логіка повторює подібні симпатії в політичних іграх часів середньовіччя:

- Гвельфи, прихильники Папи Римського та сильної влади Церкви - були представлені незначною кількістю військової аристократії, і великою кількістю родів торговців та інших вихідців з "третього стану";

- Гібеліни були представлені лицарством - з найманців-кондот'єрів та вкоріненою в землю феодальною знаттю.

В Старій Україні об'єднання воїнства із селянством – це взагалі базовий сюжет декількох видатних повстань: як визвольна війна гетьмана Богдана Хмельницького, так і Коліївщина Гонти та Залізняка – це козацько-селянські війни супроти окупаційних адміністрацій.

Є й цікавий приклад з ворожого табору: в "Маніфесті комуністичної партії" явно видно ностальгічні симпатії та повагу до середньовічного лицарства, і ненависть та зневагу до торгівельних еліт; про "феодальний соціалізм" автори висловлюються компліментарно, на відміну від всього пов'язаного з лихварями та спекулянтами:

«Там, де буржуазія досягла панування, вона зруйнувала всі феодальні, патріархальні, ідилічні відносини. Вона нещадно розірвала строкаті феодальні зв’язки, що прикріпляли людину до її «природних повелителів», і не залишила ніякого іншого зв’язку між людьми, крім голого інтересу, крім бездушної «сплати готівкою». Вона втопила в крижаній воді егоїстичного розрахунку священний порив побожної мрійливості, рицарського захоплення, міщанської сентиментальності. Вона перетворила особисту гідність у мінову вартість і на місце безлічі стверджених грамотами і здобутих свобод поставила одну безсовісну свободу торгівлі. Одним словом, експлуатацію, прикриту релігійними і політичними ілюзіями, вона замінила відкритою, безсоромною, прямою, сухою експлуатацією»

Почитав новини і коментарі до них на різних каналах, і висновок один: зброю треба легалізувати для всіх, крім Акули і Кавецького.

Чув, що матір т.в.о. голови Мінцифри Борнякова працює проституткою на московському вокзалі. Мабуть брехня, такого не може бути.

"Що цей дідді блад робить на калькуляторі? Він що - Ейнштейн?

Що цей дідді блад робить на калькуляторі? Він що - Епштейн?" (с) ШІ

Закон про ексклюзивний захист довгоносиків саме зараз було підписано з декількох причин:

1) тому, що деякі довгоносики, котрі підозрюються в пожиранні врожаю розкраданні народних фінансів, переїхали жити в країну довгоносиків;

2) тому, що комусь здається, що так вони виконають якісь вимоги ЄвроСоюзу;

3) бо виявилося, що Джефрі Епштейн, на острів до якого їздила величезна кількість представників західних еліт, дійсно педофіл-сатаніст - і про це зараз скандалить увесь світ;

Свого часу, цей законопроект створив доволі скандальний довгоносик-українофоб, котрий намагався тоді вкотре заалярмувати світові про гострі кути українського націоналізму, зокрема щоб догодити Володимиру Путіну, і щоб просто принизити український народ та вказати йому на його місце.

Саме цей закон і було підписано.

Так от - мало того, що цей закон це мерзенний приклад хуцпи.

Це ще й навіть в рамках пристойної державницької (це слово дуже люблять в нас) дипломатії – непослідовно.

В Сирії політизованих яхудів та країну довгоносиків не люблять на офіційному рівні. В Туреччині теж. Із заявами, народним гнівом, і так далі. Бо довгоносики провокують війни на Близькому Сході, їх місцева політика стає джерелом болю і страждань.

В Європі велика діаспора палестинців. Вона суттєво впливає на політику, бо західний світ одержимий захистом меншин, а з нею ще й солідаризуються інші діаспори і вагомі політичні сили.

Їх попереднє місце проживання знищила армія довгоносиків (за посиланням – статистика дитячої смертності), окрім будівель зруйнувавши життя і здоров'я десятків тисяч цивільних людей - старих, дітей, жінок. Палестинці не дуже вдячні їм за такі пригоди в своєму житті.

Тренд на нелюбов до країни довгоносиків шириться в усьому західному світі серед електорату альтернативних політичних сил, котрі мають шанси позаходити на велику кількість місць в парламенти своїх країн, або навіть зайняти президентські чи прем'єрські крісла. Якщо мислити не одним днем, а стратегічно - то не варто було б додавати до іміджу України негативу, бо цілком можливо, що завтра з цими новими політичними силами треба буде домовлятися про щось.

74 % опитаних представників "покоління зумерів" (це звісно коряве формулюваня), згідно з нещодавнім опитуванням, налаштовані проти довгоносиків, або щонайменше не хочуть бути із ними солідарними - підтримують їх ворогів.

На додаток, всім відомі факти:

1) Закону про українофобію в Україні, і тим паче ніде у світі, немає, і навіть попри чутки про існування такого законопроекту– національно-орієнтованою наскоро склепана популістська дічь бути не може;

2) Довгоносики Голодомор геноцидом не визнають;

3) Національність Лазаря Кагановича та Джефрі Епштейна тепер називати не можна;

4) У Міндіча та Цукермана все нормально;

5) Штурмовий батальйон довгоносиків, як і батальйон ЛГБТ, наразі відсутній в українському війську.

*Пост спонсоровано Орденом Зеленого Дракона

З плівок Міндіча зрозуміло, що їх фігуранти – як явні, так і ті що лишаються за лаштунками – це напівграмотні дебіли, які при тому примудряються щось красти, кудись проштовхувати людей, робити оборудки. І мають вони для того два ресурси: 1) зв'язки; 2) наглість та віра в особисту безкарність.

Це не орден, не секта, не щільний стрій змовників – це просто скуф-тусовка ділків та крадунів.

Коли римляни воювали з Карфагеном – вони зіштовхнулися з дуже злими та жорстокими торговими елітами, фінікійською олігархією. Але тих спаювала воєдино сатанинська віра зі спалюванням дітей та поклонінням страшним ідолам. А ці – просто плебеї. Хоча хтозна – хто такий "Господь", згадуваний деякими фігурантами плівок...

Історично, у справжньої військової аристократії, на противагу "якостям" цих дебілів, була на озброєнні здатність особисто застосовувати силу, на харизмі вести за собою, та здатність ризикувати, ставлячи життя на кон. Смак крові – проти "гроші не пахнуть".

Хтозна, що чекає на Україну в майбутньому. Але нічого таємничого під покровом самозваної "легітимності" та регулярного демонстрування "ваги" зв'язків – немає, а є – вороваті плебеї, котрі називають себе елітою.

Які будуть дуже здивовані, коли підтвердиться правота Мао Цзедуна щодо природи влади.