🇵🇰🇮🇳Частина III. Як Індія та Пакистан готуються до війни?

Одразу після теракту 22 квітня, світові ЗМІ синхронно заграли стару плівку — мовляв, ось-ось почнеться ядерна війна. Аргумент залізобетонний: обидві сторони — і Індія (з 1974), і Пакистан (з 1998) — мають ядерний арсенал. Але чи дійсно все настільки погано?

Не зовсім. Спочатку — трохи теорії. Наявність ядерної зброї автоматично активує класичну гру у «взаємно гарантоване знищення». Це коли всі тримають пальці на кнопці, але натискати не поспішають, бо знають: відповідь буде — і буде жорсткою...

Пакистан і його особливий погляд на стримування

Пакистанська доктрина в цьому плані — окрема історія. На відміну від Індії, Ісламабад відкрито дозволяє собі перший ядерний удар навіть на власній території — якщо там раптом опиняться індійські війська. Посил зрозумілий: «не лізьте, бо вб'є»

І хоча це звучить майже як суїцидальна політика, саме вона додає ядерному стримуванню дуже відчутного психологічного виміру. Іншими словами, Пакистан грає на підвищення ставок — навмисно й демонстративно

Але хто кого переграв?

Пакистанські генерали щиро вважають Індію екзистенційною загрозою — мовляв, вона так і не змирилася з розділом 1947 року й мріє все повернути. Проблема в тому, що воювати з Індією на рівних Ісламабад не здатен — ні за досвідом, ні за результатами. З 1947-го Пакистан не виграв жодної війни

Перші дві індо-пакистанські кампанії (1947–49 і 1965) — в кращому разі нічиї, в гіршому — технічна перемога Індії. А от 1971 — безапеляційна поразка Ісламабаду: народження Бангладеш (до цього це був Східний Пакистан) і новий регіональний порядок

Висновки та зміна тактики

Після серії фіаско Ісламабад вирішив діяти хитріше. Ставка — на субконвенційну війну: створення проксі-груп, атаки руками «третіх сил», офіційне заперечення своєї причетності. Це створює зручну «сіру зону» — з одного боку, дія, з іншого — відсутність прямих доказів

Армія Пакистану: музей модернізації

Пакистанська армія — це своєрідний конструктор різних епох і виробників: китайські Al-Khalid, Type 85, радянські Т-80УД (пам’ятаєте український слід?), американські Cobra, MaxxPro та М113, російські Мі-35М, французькі й італійські екземпляри — і це ще далеко не все

Координація? Хаос? Хаос!

Ще одна проблема — спроба інтегрувати абсолютно різну техніку в єдиний контур управління. Уявіть: в повітрі — F-16, JF-17 і французькі Mirage; на землі — китайські, американські, радянські платформи. І все це має працювати одночасно — без збоїв. Це вам не відеогра

Але Україна ж змогла?

Так, змогла. Але не за один день — і не без болю. Був сучасний гібридний конфлікт з 2014-го, інше геополітичне становище і західна логістика. Пакистан таких умов не має — отже, поки що лишаються лише амбіції

Чи справді Індія — це такий страшний гігант?

Не зовсім. Річ не в абсолютній перевазі Індії, а в власних проблемах Пакистану: кадрових, технічних, управлінських. Ще трохи корупції — й отримуємо не дуже ефективну армію, навіть попри наявність ядерного меча

Так, Індія має колосальні мобілізаційні ресурси — понад 500 млн придатних до служби. Але кількість — ще не якість. Багатомовність, регіональні ідентичності й внутрішні суперечності цілком здатні ускладнити координацію

Чи може націоналізм об’єднати Індію? Наразі ні

Політика індуїстського націоналізму мала б згуртувати країну, але поки не схоже, що це дало ефект. Армія Австро-Угорщини під час Першої світової вже проходила цей квест — і ми знаємо, чим все закінчилося

Модернізація є — війни нема

Так, обидві країни активно модернізуються: Індія закуповує Rafale, Пакистан — китайські ОБТ. Але строки довгі, досвіду бойового застосування мало, і дронів як системної зброї поки обмаль. Схоже, обидві сторони готові хіба до обмежених локальних операцій — не більше

Світ вже інший

До 2022-го роль міжнародної спільноти ще мала значення. Але після краху архітектури безпеки в Європі, все більше рішень ухвалюється не з оглядкою на ООН, а з оглядкою на власні «червоні лінії».

Питання — наскільки далеко готові зайти сторони, граючи на межі...

🍷 UnRealpolitik