збір це єдині часікі які в мене тікають

подавилась повітрям

доїла за дідом

вже 5 днів їм слайтлі прострочену їжу (я отруїлась 8 днів тому)

Збираю 5000 грн з загальної суми у 20 000 на ремонт трьох автівок артилерії 41-ї окремої механізованої бригади.

Відремонтована нашими коштами техніка буде регулярно використовуватися для підвозу людей, обладнання та боєприпасів на позиції.

Репост та донат на будь-яку суму вітається, звіт зробить @porozhnie (інст)

🔗Посилання на збір
https://send.monobank.ua/jar/7Px9Vtdjp1

я хочу таку фотосесію

чим ближче до поїздки додому тим більше в мене їде дах. в моїй голові вже цілодобова трансляція гугл стріт вʼю рандомних місць в Україні, всі афірмації що я почуваюсь вдома за кордоном враз зникли, я знову починаю уявляти як воно зараз вдома, як зараз виглядає квартира, дім, подвірʼя, вулиці якими я ходила. слухаю ту саму музику що й в ті моменти. я сумую за перехрестям в себе на районі, за рандомною заправкою, за туалетом у Фастові де штиняло і де мене чуть не забув водій автобуса, за дорогою якою я пішки йшла в центр Києва годину, і за багатьма іншими місцями, містами і закутками. коли я згадую про них, я почуваюсь наче дитина в якої забрали іграшку (хоч вибір тимчасово переїхати на навчання я зробила сама). чомусь я почуваюсь вдома не коли заходжу в свою квартиру, а як тільки переходжу український кордон. харківʼянка у Відні у якої більше немає фізичного дому сказала що якщо я за цей час не почуваюсь як вдома то це відчуття ніколи не прийде. я їй вірю. тепер вона їздить додому до Києва, бо через росіян наше поняття дому розтеклося. я нічого не хочу донести, я просто хочу додому і хочу щоб всі мали куди повернутись. до зустрічі

я забила на правило 5 секунд десь тоді ж як перестала вірити в святого миколая

https://youtu.be/GyH-_RLpecA?is=JkzVsxnlg_wgTp5J
лагодів 2004 to relax/study to

рекомендації радують сьогодні

рейджбейт по скідкє

майже даром

сьогодні 16 березня, і це означає, що рівно чотири роки тому у моєму рідному місті не стало драмтеатру, а разом з ним – невідомого числа (але, можливо, до кількох сотень) людей

я той день майже не памʼятаю (я взагалі мало що з тих часів памʼятаю), але маю дуже чіткий спогад про величезний стовп диму, який я бачила зі свого вікна, і про сусіда, який трохи пізніше повернувся пішки від родичів з центру і абсолютно мертвим голосом сказав, що «драм рознесло в нуль»

це було єдине, як ми тоді дізнавалися новини, і всі масштаби трагедії я дізналася і усвідомила тільки тоді, коли вже виїхала з окупації

це те, що я ніколи не забуду і не пробачу, і через що ніколи не горюватиму по жодному руснявому цивілу

і вам не раджу