Народ, «генрі, kissінжир» тепер і на ютубі!
Якісна картинка, чіткий звук, нестандартна тематика — усе як треба. Запрошую до перегляду!
Трохи пізніше запишу також подкаст і текстову версію для тих, кому так зручніше.
https://m.youtube.com/watch?v=QwvIMfqJVX0&noapp=1
Якісна картинка, чіткий звук, нестандартна тематика — усе як треба. Запрошую до перегляду!
Трохи пізніше запишу також подкаст і текстову версію для тих, кому так зручніше.
https://m.youtube.com/watch?v=QwvIMfqJVX0&noapp=1
Міжнародно-правова заувага
Не коректно і не корисно називати росію державою-терористом у комунікації з нашими партнерами.
Тероризм не є міжнародним злочином, і судити за нього можна лише за національним законодавством.
Україні ж потрібно судити росіян не як терористів, а як воєнних злочинців. І не лише за українськими законами, а гОловно за міжнародними.
Не коректно і не корисно називати росію державою-терористом у комунікації з нашими партнерами.
Тероризм не є міжнародним злочином, і судити за нього можна лише за національним законодавством.
Україні ж потрібно судити росіян не як терористів, а як воєнних злочинців. І не лише за українськими законами, а гОловно за міжнародними.
Сьогодні маємо згадати, що для перемоги над одними моральними покидьками (нацистською Німеччиною & co.) Захід об’єднав сили з иншими моральними покидьками (срср).
Так, це призвело до того, що «тюрма народів» стала постійним членом Радбезу ООН і одним з переможців великої війни. Але хвору мрію про тисячолітній райх вдалося зруйнувати.
Далі Захід пішов на зближення з комуністичним Китаєм часів Мао, щоб послабити радянський союз. Теж сумнівний моральний вибір, але так вдалося запобігти втягуванню КНР в орбіту москви.
Захід навіть кинув напризволяще свого союзника — Південний В’єтнам, якого поглинула комуністична північ. Проте побачив, що десятиліття потому навіть комуністичний В’єтнам радо співпрацюватиме зі США, аби тільки убезпечити себе від агресії КНР.
Усе це показує, що Захід в цілому і США зокрема не всесильні. Вони завжди маневруватимуть і будуватимуть складні союзи, аби берегти ресурси і вносити розбрат у рядах суперників.
У такому світі realpolitik потрібно навчитися жити і Україні.
Так, це призвело до того, що «тюрма народів» стала постійним членом Радбезу ООН і одним з переможців великої війни. Але хвору мрію про тисячолітній райх вдалося зруйнувати.
Далі Захід пішов на зближення з комуністичним Китаєм часів Мао, щоб послабити радянський союз. Теж сумнівний моральний вибір, але так вдалося запобігти втягуванню КНР в орбіту москви.
Захід навіть кинув напризволяще свого союзника — Південний В’єтнам, якого поглинула комуністична північ. Проте побачив, що десятиліття потому навіть комуністичний В’єтнам радо співпрацюватиме зі США, аби тільки убезпечити себе від агресії КНР.
Усе це показує, що Захід в цілому і США зокрема не всесильні. Вони завжди маневруватимуть і будуватимуть складні союзи, аби берегти ресурси і вносити розбрат у рядах суперників.
У такому світі realpolitik потрібно навчитися жити і Україні.
Чому боротьба великих держав за Північну Африку є джерелом уроків для України та її економічного відновлення?🧐
Раніше писав тут про ніаршоринг. Його суть така: західні економіки переносять виробництво та інвестиції з Азії ближче до своїх кордонів. Мета — вберегти виробничі ланцюги від потрясінь (пандемій і збройних конфліктів).
Марокко уже цим користується. І дуже успішно: >46% її експорту вже вмонтовано в глобальні ланцюги доданої вартості. Для порівняння, в України — лише 6%. А отже, ми поки що не потрібні світові для виробництва товарів, тому зосереджуємося на постачанні сировини.
Плюс для України в тім, що світові виробничі ланцюги перелаштовуються. Китай втрачає перевагу у вартості робочої сили і лякає компанії агресивними намірами щодо Тайваню. Унаслідок цього Україна теж може скористатися ніаршорингом.
Проте це не 100% гарантія процвітання. А отже, потрібно ретельно розглянути обмеження ніаршорингу, аби розуміти, наскільки Україна зможе з нього скористати.
На прикладі Марокко видно: від ніаршорингу виграють не окремі держави, а регіони. Причина: привабливість країни для іноземних інвестицій залежить не лише від її внутрішніх умов, а й від стабільности на кордонах.
Із цим пунктом Марокко не впоралася. Королівство має задавнені суперечності з Алжиром («піщана війна» 1963 року, під час «холодної війни» Марокко була на боці Заходу, Алжир підтримував СРСР, протистояння за Західну Сахару з 1970 року, закриття наземного кордону в 1994 році).
Ба більше, зараз обидві держави активно претендують на регіональне лідерство в регіонах Магрибу та Сахелю. Наприклад, у 2020 році Алжир змінив Конституцію і дозволив своїм збройним силам входити на територію инших країн для участи в миротворчих місіях. Ну а оскільки Марокко стала основною союзницею США поза НАТО у 2004 році, Алжир і тут вирішив піти иншою дорогою і продовжив зближення з росією і Китаєм. Навіть прагне приєднатися до формату БРІКС. Туніс, до речі, теж.
Через цю регіональну нестабільність інвестиційна привабливість Марокко значно знижується. Алжир узагалі є однією з найбільш несприятливих для іноземних інвестицій держав у світі, а вся Північна Африка навіть не потрапила до 11 стратегічних коридорів ЄС, які він хоче розвивати на африканському континенті.
Україна може зробити з цього простий висновок: поки не вирішаться геополітичні суперечності, ніякої нормальної економіки в країні не буде, які б реформи ми не робили.
Проте це лише перший рівень аналізу. Потрібно розуміти, що у своїй економічній стратегії Марокко обов’язково спирається на ще одну річ, якою Україна раніше завжди пишалася, — транзитний потенціал. ЄС дуже потрібен надійний перевалочний пункт і ворота для входу до перспективних африканських ринків, побудови нових логістичних ланцюгів, заволодіння стратегічними ресурсами і союзниками. Боротьба за це в Африці вже триває.
Україна ж розгубила транзитний потенціал — частково через власні провали у співпраці з Китаєм у межах «Поясу і шляху», частково через війну росії. Після завершення війни ми ризикуємо, покладаючись лише на західні інвестиції, які можуть прийти в малому обсязі через конкуренцію з иншими.
Зараз залучення китайських інвестицій може здатися як мінімум невчасною ідеєю. Проте ще 2021 року Кулеба казав, що Україна має такі наміри.
Інвестиції зі Сходу і Заходу додали б повоєнному відновленню України конкурентности між різними центрами сили. Залучення Китаю викличе інтерес ЄС і США, а в України з’явиться більше простору для маневру і ресурсів для відновлення. Це може зацікавити як європейський, так і китайський бізнес, які шукатимуть нових шляхів співпраці і навряд чи спалюватимуть усі мости через Тайвань або росію. Такий сценарій кращий, ніж сподівання на те, що ЄС відбудує Україну своїм коштом. І точно кращий, ніж вічна роль стіни Заходу від східних автократів. Китай має надто тісні економічні зв’язки з ЄС, аби цей наратив спрацював.
Про відновлення ділових зв’язків із росією не йдеться. Водночас розпад рф і її нестабільність сумнівно сприятимуть інвестиційній привабливости України.
Раніше писав тут про ніаршоринг. Його суть така: західні економіки переносять виробництво та інвестиції з Азії ближче до своїх кордонів. Мета — вберегти виробничі ланцюги від потрясінь (пандемій і збройних конфліктів).
Марокко уже цим користується. І дуже успішно: >46% її експорту вже вмонтовано в глобальні ланцюги доданої вартості. Для порівняння, в України — лише 6%. А отже, ми поки що не потрібні світові для виробництва товарів, тому зосереджуємося на постачанні сировини.
Плюс для України в тім, що світові виробничі ланцюги перелаштовуються. Китай втрачає перевагу у вартості робочої сили і лякає компанії агресивними намірами щодо Тайваню. Унаслідок цього Україна теж може скористатися ніаршорингом.
Проте це не 100% гарантія процвітання. А отже, потрібно ретельно розглянути обмеження ніаршорингу, аби розуміти, наскільки Україна зможе з нього скористати.
На прикладі Марокко видно: від ніаршорингу виграють не окремі держави, а регіони. Причина: привабливість країни для іноземних інвестицій залежить не лише від її внутрішніх умов, а й від стабільности на кордонах.
Із цим пунктом Марокко не впоралася. Королівство має задавнені суперечності з Алжиром («піщана війна» 1963 року, під час «холодної війни» Марокко була на боці Заходу, Алжир підтримував СРСР, протистояння за Західну Сахару з 1970 року, закриття наземного кордону в 1994 році).
Ба більше, зараз обидві держави активно претендують на регіональне лідерство в регіонах Магрибу та Сахелю. Наприклад, у 2020 році Алжир змінив Конституцію і дозволив своїм збройним силам входити на територію инших країн для участи в миротворчих місіях. Ну а оскільки Марокко стала основною союзницею США поза НАТО у 2004 році, Алжир і тут вирішив піти иншою дорогою і продовжив зближення з росією і Китаєм. Навіть прагне приєднатися до формату БРІКС. Туніс, до речі, теж.
Через цю регіональну нестабільність інвестиційна привабливість Марокко значно знижується. Алжир узагалі є однією з найбільш несприятливих для іноземних інвестицій держав у світі, а вся Північна Африка навіть не потрапила до 11 стратегічних коридорів ЄС, які він хоче розвивати на африканському континенті.
Україна може зробити з цього простий висновок: поки не вирішаться геополітичні суперечності, ніякої нормальної економіки в країні не буде, які б реформи ми не робили.
Проте це лише перший рівень аналізу. Потрібно розуміти, що у своїй економічній стратегії Марокко обов’язково спирається на ще одну річ, якою Україна раніше завжди пишалася, — транзитний потенціал. ЄС дуже потрібен надійний перевалочний пункт і ворота для входу до перспективних африканських ринків, побудови нових логістичних ланцюгів, заволодіння стратегічними ресурсами і союзниками. Боротьба за це в Африці вже триває.
Україна ж розгубила транзитний потенціал — частково через власні провали у співпраці з Китаєм у межах «Поясу і шляху», частково через війну росії. Після завершення війни ми ризикуємо, покладаючись лише на західні інвестиції, які можуть прийти в малому обсязі через конкуренцію з иншими.
Зараз залучення китайських інвестицій може здатися як мінімум невчасною ідеєю. Проте ще 2021 року Кулеба казав, що Україна має такі наміри.
Інвестиції зі Сходу і Заходу додали б повоєнному відновленню України конкурентности між різними центрами сили. Залучення Китаю викличе інтерес ЄС і США, а в України з’явиться більше простору для маневру і ресурсів для відновлення. Це може зацікавити як європейський, так і китайський бізнес, які шукатимуть нових шляхів співпраці і навряд чи спалюватимуть усі мости через Тайвань або росію. Такий сценарій кращий, ніж сподівання на те, що ЄС відбудує Україну своїм коштом. І точно кращий, ніж вічна роль стіни Заходу від східних автократів. Китай має надто тісні економічні зв’язки з ЄС, аби цей наратив спрацював.
Про відновлення ділових зв’язків із росією не йдеться. Водночас розпад рф і її нестабільність сумнівно сприятимуть інвестиційній привабливости України.
Стратегічні ресурси майбутнього — це must для розвитку високотехнологічної промисловості.
ЄС масово імпортує їх із Китаю і росії, при цьому багато з цих ресурсів є в Україні. Але чи зможемо ми розвинути цей потенціал?🫰
Знімаю на цю тему наступне ютуб-відео, очікуйте вже завтра
ЄС масово імпортує їх із Китаю і росії, при цьому багато з цих ресурсів є в Україні. Але чи зможемо ми розвинути цей потенціал?🫰
Знімаю на цю тему наступне ютуб-відео, очікуйте вже завтра
генрі, kissінжир pinned «Обіцяне відео вже на ютубі, запрошую до перегляду👇 https://www.youtube.com/watch?v=QzgK5gsPhlU&t=64s»
Критична сировина — що це і як стосується відбудови України?
Критична і стратегічна сировина — невід’ємна річ для суперважливих галузей, як-от енергетики, цифровізації, аерокосмічної та оборонної сфери. До неї відносять хром, марганець, кобальт, нікель, ніобій, літій, магній і багато инших копалин. ЄС усвідомив важливість цих ресурсів у 2008 році і виявив, що імпортує ~100% потреб із зовнішніх джерел, головно Китаю і ПАР. Вихід є – треба диверсифікувати поставки.
На авансцену виходить Україна. Усі згадують, що ми володіємо покладами 24 з 30 стратегічних копалин. А в липні 2021 року Україна і ЄС укладають стратегічне партнерство в цій царині. Здавалося б, повоєнна відбудова України — ідеальний момент, аби європейські компанії увірвалися сюди з інвестиціями.
Однак є кілька суттєвих але.
По-перше, Європейський союз цікавить не сама сировина у вигляді руди, а продукти її переробки, які потім можна використати у виробництві в ЄС. Яскравий приклад — титан. Україна є одним зі світових лідерів за запасами ільменітових руд, але справи з виплавкою титану в нас дедалі гіршають через зношування обладнання. Тим часом конкуренти не сплять. Серед них — Казахстан, Японія, США і Велика Британія. У кожній із цих країн діловий клімат значно кращий, ніж у нас.
По-друге, видобуту руду ще треба збагатити. І тут Україна також стикається з труднощами. Наприклад, більшість наших покладів літію – це петалітові руди, які важко збагачувати. Вочевидь саме через це в проєкті Закону України про розвиток мінерально-сировинної бази до 2030 року літій віднесено до категорії ресурсів, у яких Україна є неконкурентноздатною, а видобуток яких є нерентабельним із поточними технологіями. Опріч того, маємо пам’ятати, що на ринку літію виникає сильна конкуренція. Проєкти з його видобутку є в Чехії, Сербії, Португалії, Австрії, Іспанії і Фінляндії.
По-третє, велику роль відіграє географічне розташування родовищ. Значна їх частина зосереджена в Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях, що найбільше відчули на собі наслідки війни. Цей чинник ще певний час відваджуватиме іноземців від інвестицій.
По-четверте, у певних критичних ресурсах Україна навіть встигла розгубити той потенціал, який мала. У нульових роках ми володіли майже половиною світового виробництва кремнію для сонячної енергетики, але не витримали конкуренції з Китаєм.
У сукупності чі чинники свідчать, що потенціал України увійти в європейські виробничі ланцюги зі своїми критичними матеріалами слід сприймати дуже тверезо. Саме цієї тверезости дещо бракує у словах прем’єр-міністра Шмигаля про Україну як «головний ресурсний центр Європи».
Ми не можемо покладатися виключно на іноземні інвестиції. Вони не надійдуть до країни, вітчизняний бізнес якої не отримує стимулів для участі в розробці критичної сировини.
І йдеться не про олігархічний капітал, а мікро-, малі і середні підприємства. Вони мають певні переваги перед великими іноземними компаніями. Останні можуть скуповувати найбільші родовища і потім чекати десятками років, перж ніж зайти на ринок із новими технологіями, коли це буде вигідно їм. Вони неохоче вкладаються в геологорозвідувальні роботи — надто коштовно і ризиковано, особливо на середніх і малих родовищах.
На противагу малі юніорні підприємства можуть надавати послуги з розвідки перспективних ділянок, буріння свердловин і розробки нових технологій видобутку вже зараз, якщо матимуть фінансування. Отримати його вони можуть, продаючи акції на фондовій біржі або ж у вигляді доступних кредитів. І вже завдяки цим компаніям великий іноземний бізнес зменшить ризики входу на наш ринок.
Тільки-от ні юніорних компаній, ні повноцінного фондового ринку, ні доступних кредитів в Україні нема. В умовах, коли світ прямує до рецесії, іноземні фірми неохоче заходитимуть на наш ринок і не братимуть усіх ризиків на себе.
Критична і стратегічна сировина — невід’ємна річ для суперважливих галузей, як-от енергетики, цифровізації, аерокосмічної та оборонної сфери. До неї відносять хром, марганець, кобальт, нікель, ніобій, літій, магній і багато инших копалин. ЄС усвідомив важливість цих ресурсів у 2008 році і виявив, що імпортує ~100% потреб із зовнішніх джерел, головно Китаю і ПАР. Вихід є – треба диверсифікувати поставки.
На авансцену виходить Україна. Усі згадують, що ми володіємо покладами 24 з 30 стратегічних копалин. А в липні 2021 року Україна і ЄС укладають стратегічне партнерство в цій царині. Здавалося б, повоєнна відбудова України — ідеальний момент, аби європейські компанії увірвалися сюди з інвестиціями.
Однак є кілька суттєвих але.
По-перше, Європейський союз цікавить не сама сировина у вигляді руди, а продукти її переробки, які потім можна використати у виробництві в ЄС. Яскравий приклад — титан. Україна є одним зі світових лідерів за запасами ільменітових руд, але справи з виплавкою титану в нас дедалі гіршають через зношування обладнання. Тим часом конкуренти не сплять. Серед них — Казахстан, Японія, США і Велика Британія. У кожній із цих країн діловий клімат значно кращий, ніж у нас.
По-друге, видобуту руду ще треба збагатити. І тут Україна також стикається з труднощами. Наприклад, більшість наших покладів літію – це петалітові руди, які важко збагачувати. Вочевидь саме через це в проєкті Закону України про розвиток мінерально-сировинної бази до 2030 року літій віднесено до категорії ресурсів, у яких Україна є неконкурентноздатною, а видобуток яких є нерентабельним із поточними технологіями. Опріч того, маємо пам’ятати, що на ринку літію виникає сильна конкуренція. Проєкти з його видобутку є в Чехії, Сербії, Португалії, Австрії, Іспанії і Фінляндії.
По-третє, велику роль відіграє географічне розташування родовищ. Значна їх частина зосереджена в Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях, що найбільше відчули на собі наслідки війни. Цей чинник ще певний час відваджуватиме іноземців від інвестицій.
По-четверте, у певних критичних ресурсах Україна навіть встигла розгубити той потенціал, який мала. У нульових роках ми володіли майже половиною світового виробництва кремнію для сонячної енергетики, але не витримали конкуренції з Китаєм.
У сукупності чі чинники свідчать, що потенціал України увійти в європейські виробничі ланцюги зі своїми критичними матеріалами слід сприймати дуже тверезо. Саме цієї тверезости дещо бракує у словах прем’єр-міністра Шмигаля про Україну як «головний ресурсний центр Європи».
Ми не можемо покладатися виключно на іноземні інвестиції. Вони не надійдуть до країни, вітчизняний бізнес якої не отримує стимулів для участі в розробці критичної сировини.
І йдеться не про олігархічний капітал, а мікро-, малі і середні підприємства. Вони мають певні переваги перед великими іноземними компаніями. Останні можуть скуповувати найбільші родовища і потім чекати десятками років, перж ніж зайти на ринок із новими технологіями, коли це буде вигідно їм. Вони неохоче вкладаються в геологорозвідувальні роботи — надто коштовно і ризиковано, особливо на середніх і малих родовищах.
На противагу малі юніорні підприємства можуть надавати послуги з розвідки перспективних ділянок, буріння свердловин і розробки нових технологій видобутку вже зараз, якщо матимуть фінансування. Отримати його вони можуть, продаючи акції на фондовій біржі або ж у вигляді доступних кредитів. І вже завдяки цим компаніям великий іноземний бізнес зменшить ризики входу на наш ринок.
Тільки-от ні юніорних компаній, ні повноцінного фондового ринку, ні доступних кредитів в Україні нема. В умовах, коли світ прямує до рецесії, іноземні фірми неохоче заходитимуть на наш ринок і не братимуть усіх ризиків на себе.
Денонсація ДЗЗСЄ в росії — це потрібна нам річ.
Вона вкотре показала, наскільки неактуальним є Договір про звичайні збройні сили в Європі.
Наприклад, він досі сприймає південні області України і Крим як флангову зону, звідки СРСР міг почати швидкий наступ на держави НАТО. Цю територію в тексті ДЗЗСЄ досі йменують Одеським військовим округом, який був в СРСР. До неї досі застосовують обмеження на кількість танків (400) та артилерії (500).
Іншими словами, ДЗЗСЄ досі побудований за блоковою логікою часів «холодної війни», і Україна в ній — можливий ворог НАТО.
Як би не завершився контрнаступ(и) і яким би не було договірне оформлення миру в Європі за підсумками війни, ці обмеження і логіку треба переглядати.
Бо інспекції щодо дотримання Україною цих вимог проводили не так давно — у 2017 році, коли росія вже 3 роки як зруйнувала флангову зону, а Україна доводила, що має цьому щось протиставити. Вимог дотримали, добру волю показали. Тільки-от кому це в підсумку допомогло?
Вона вкотре показала, наскільки неактуальним є Договір про звичайні збройні сили в Європі.
Наприклад, він досі сприймає південні області України і Крим як флангову зону, звідки СРСР міг почати швидкий наступ на держави НАТО. Цю територію в тексті ДЗЗСЄ досі йменують Одеським військовим округом, який був в СРСР. До неї досі застосовують обмеження на кількість танків (400) та артилерії (500).
Іншими словами, ДЗЗСЄ досі побудований за блоковою логікою часів «холодної війни», і Україна в ній — можливий ворог НАТО.
Як би не завершився контрнаступ(и) і яким би не було договірне оформлення миру в Європі за підсумками війни, ці обмеження і логіку треба переглядати.
Бо інспекції щодо дотримання Україною цих вимог проводили не так давно — у 2017 році, коли росія вже 3 роки як зруйнувала флангову зону, а Україна доводила, що має цьому щось протиставити. Вимог дотримали, добру волю показали. Тільки-от кому це в підсумку допомогло?
Продовження про ДЗЗСЄ
У 1999 році було укладено т.зв. Адаптований договір про звичайні збройні сили в Європі.
Що він змінив?
Замість блокових (НАТО — Варшавський договір) запровадив національні обмеження на кількість озброєнь — танків, броньованих машин, артилерії, літаків і гелікоптерів. Ніби все правильно, бо після 1991 року блоків уже не існувало.
Що з ним не так?
Флангові обмеження все одно продовжили діяти. Україна не мала права розташовувати в південних областях і Криму більше ніж 400 танків і 500 одиниць артилерії. Тобто НАТО і далі розглядала нас як потенційного ворога.
Обмеження діяли і для Київського військового округу СРСР, нині нашої території: тут Україна мала право на не більше ніж 2250 танків, 2500 броньованих машин і 1500 одиниць артилерії. При цьому територія округу межувала з Московським військовим округом рф, на який не наклали таких обмежень. Тобто Договір обмежив ті збройні сили, що були розташовані ближче до НАТО, щоб убезпечити Альянс. Нікого не цікавило, що СРСР розпався і треба переглядати ці умови.
Договір ратифікували лише 4 держави. Це Україна, Казахстан, Білорусь і… росія. Члени НАТО не ратифікували, бо росія відмовилася вивести війська з Придністров’я і Грузії. А потім рф використала це як привід призупинити дію Договору у 2007 році.
Україна добровільно наклала на себе ще більші обмеження на кількість зброї у 2006 році попри економічний підйом. Про цей акт миротворчості з нашого боку треба нагадувати всім, хто досі звинувачує Україну в провокуванні росії. Тоді ми ще доводили НАТО, що Україна — нормальна держава, яка не збирається ні на кого нападати.
Що в підсумку?
Якщо після війни і має з’явитися демілітаризована зона, про яку сказав Буданов, то саме у вигляді нового ДЗЗСЄ, де весь західний кордон росії — фланговий район із обмеженнями на розташування її танків, артилерії, авіації тощо. І переговори про його створення слід вести саме НАТО. Флангові обмеження для України після війни можна зберегти, щоб росіяни перестали скаржитися на «наступ Америки» — але лише за умови безпекових гарантій для України від НАТО.
А деталі розсудить контрнаступ.
У 1999 році було укладено т.зв. Адаптований договір про звичайні збройні сили в Європі.
Що він змінив?
Замість блокових (НАТО — Варшавський договір) запровадив національні обмеження на кількість озброєнь — танків, броньованих машин, артилерії, літаків і гелікоптерів. Ніби все правильно, бо після 1991 року блоків уже не існувало.
Що з ним не так?
Флангові обмеження все одно продовжили діяти. Україна не мала права розташовувати в південних областях і Криму більше ніж 400 танків і 500 одиниць артилерії. Тобто НАТО і далі розглядала нас як потенційного ворога.
Обмеження діяли і для Київського військового округу СРСР, нині нашої території: тут Україна мала право на не більше ніж 2250 танків, 2500 броньованих машин і 1500 одиниць артилерії. При цьому територія округу межувала з Московським військовим округом рф, на який не наклали таких обмежень. Тобто Договір обмежив ті збройні сили, що були розташовані ближче до НАТО, щоб убезпечити Альянс. Нікого не цікавило, що СРСР розпався і треба переглядати ці умови.
Договір ратифікували лише 4 держави. Це Україна, Казахстан, Білорусь і… росія. Члени НАТО не ратифікували, бо росія відмовилася вивести війська з Придністров’я і Грузії. А потім рф використала це як привід призупинити дію Договору у 2007 році.
Україна добровільно наклала на себе ще більші обмеження на кількість зброї у 2006 році попри економічний підйом. Про цей акт миротворчості з нашого боку треба нагадувати всім, хто досі звинувачує Україну в провокуванні росії. Тоді ми ще доводили НАТО, що Україна — нормальна держава, яка не збирається ні на кого нападати.
Що в підсумку?
Якщо після війни і має з’явитися демілітаризована зона, про яку сказав Буданов, то саме у вигляді нового ДЗЗСЄ, де весь західний кордон росії — фланговий район із обмеженнями на розташування її танків, артилерії, авіації тощо. І переговори про його створення слід вести саме НАТО. Флангові обмеження для України після війни можна зберегти, щоб росіяни перестали скаржитися на «наступ Америки» — але лише за умови безпекових гарантій для України від НАТО.
А деталі розсудить контрнаступ.
Words of the day
A clarion call — чіткий, настійний заклик, сигнал, настанова
China has sounded the clarion call for its diplomacy.
Від Китаю пролунав чіткий сигнал про активізацію його дипломатичних зусиль.
(Із сайту Генерального консульства КНР в Йоганнесбурзі, про російсько-українську війну)
#wordsoftheday
A clarion call — чіткий, настійний заклик, сигнал, настанова
China has sounded the clarion call for its diplomacy.
Від Китаю пролунав чіткий сигнал про активізацію його дипломатичних зусиль.
(Із сайту Генерального консульства КНР в Йоганнесбурзі, про російсько-українську війну)
#wordsoftheday
📌Які помилки зробив Захід до і після 24 лютого?
📌Що не так із 5 статтею НАТО?
📌Як завершиться війна?
Дам небанальні відповіді на ці та инші питання в наступному відео на ютуб-каналі, яке з’явиться вже за кілька днів.
Якщо маєте суміжні питання, напишіть в коментарях, відповіді вміщу в ролику.
Meanwhile поставте 🔔 на ютубі, щоб не пропустити вихід відео!
📌Що не так із 5 статтею НАТО?
📌Як завершиться війна?
Дам небанальні відповіді на ці та инші питання в наступному відео на ютуб-каналі, яке з’явиться вже за кілька днів.
Якщо маєте суміжні питання, напишіть в коментарях, відповіді вміщу в ролику.
Meanwhile поставте 🔔 на ютубі, щоб не пропустити вихід відео!
Побачив цей фрагмент вчорашнього інтерв’ю Столтенберга — і зрозумів, що нове відео на ютубі точно було потрібне.
«Вступ до НАТО до завершення війни не на часі», — каже Столтенберг🙄
Окей. Але що для НАТО стане завершенням війни? Вихід на кордони 1991 року? Мирний договір?
В Альянсі свідомо не дають відповіді на це запитання, бо досі бояться ризиків. Вони існуватимуть, навіть якщо Україна поверне всі території.
«Вступ до НАТО до завершення війни не на часі», — каже Столтенберг🙄
Окей. Але що для НАТО стане завершенням війни? Вихід на кордони 1991 року? Мирний договір?
В Альянсі свідомо не дають відповіді на це запитання, бо досі бояться ризиків. Вони існуватимуть, навіть якщо Україна поверне всі території.
Хто стежить за моїм Інстаграмом, той знає, що сьогодні там вийшли сторіс про турне китайського дипломата Лі Хуея.
Чекайте продовження на ютубі вже незабаром.
Чекайте продовження на ютубі вже незабаром.
Зняв для вас новий ролик уночі під звуки падіння шахедів.
Перегляд усіляко вітається!
https://youtu.be/CVlKTIQ76s8
Перегляд усіляко вітається!
https://youtu.be/CVlKTIQ76s8
YouTube
Китайський дипломат в Україні: допомога для росії?
Спецпредставник КНР Лі Хуей щойно завершив своє європейське турне. На що воно було спрямоване? Захист росії в незаконній агресії проти України? Чи в Китаю є ширші інтереси? Шукайте відповіді в цьому відео!
Часові мітки:
00:00 – початок
00:39 – три важливі…
Часові мітки:
00:00 – початок
00:39 – три важливі…
Чуємо багато думок про те, чи вигідна російська війна для Китаю🇨🇳
Якщо йдеться про дешеву нафту — так.
Але візит Лі Хуея показує, що тема значно глибша.
Якщо йдеться про дешеву нафту — так.
Але візит Лі Хуея показує, що тема значно глибша.
Таку карту України було розроблено в межах проєкту «Регіональний розвиток та державна регіональна політика в Україні: стан і перспективи змін у контексті глобальних викликів та європейських стандартів політики» у 2014 році. Фінансував його ЄС. Так у Брюсселі бачать нас європейські економісти.
Проблема в тому, що війна найбільше зачіпає промислово найрозвинутіші регіони (помаранчевий колір 🟠), забираючи в них перспективи для розвитку і залучення інвестицій. І ці перспективи не покращають автоматично від припинення бойових дій.
А отже, важливий шмат роботи – переконування ЄС у тому, що цю карту треба відкласти вбік і використовувати можливості регіонів із середнім рівнем розвитку (🟢 і 🟣). Вони, до речі, є.
Над цим і працюємо в Центрі економічного відновлення.
Проблема в тому, що війна найбільше зачіпає промислово найрозвинутіші регіони (помаранчевий колір 🟠), забираючи в них перспективи для розвитку і залучення інвестицій. І ці перспективи не покращають автоматично від припинення бойових дій.
А отже, важливий шмат роботи – переконування ЄС у тому, що цю карту треба відкласти вбік і використовувати можливості регіонів із середнім рівнем розвитку (🟢 і 🟣). Вони, до речі, є.
Над цим і працюємо в Центрі економічного відновлення.