#сон
Сьогодні снилося про те, що я приймав участь у довготривалому космічному польоті.
ідея польоту була такою, що летять ~50 людей мого віку (уві сні мені було ~45) а також багато людських ембріонів пришвидшеного росту. (вони вирощувалися у спеціальних капсулах)
Спочатку подорож була спокійна і без складнощів. Ми їли, пили, спали, навчалися та підтримували корабель у робочому стані. Складнощі почалися коли почали підростати ембріони - спочатку це було непомітно, але згодом все чіткіше проглядалося: замість нормального пришвидшеного розвитку дітлахів їхні тіла та когнітивні функції росли неправильно, як із синдромом дауна. Спочатку, коли ми це виявили у перших дітлахів - подумали, що це малоймовірний збіг, але час показав, що це було із кожнісіньким екземпляром.
увесь політ будувався на основі того, що перше покоління(ми) буде навчати ембріонів всього, щоб вони підтримували корабель і згодом, коли ми прилетимо до колонії - ми вже постаріємо і будемо керувати цим новим поколінням, як все правильно там облаштувати. але сталося, що сталося.
Згодом ми дійшли висновку, що вся проблема була у жахливій конструкції корабля. відомо, що у космосі для захисту від радіації треба мати захисний шар. у нашому випадку цим шаром була вода - вона добре поглинала радіацію. але є одне але: ця вода одночасно слугувала як оточуюча середа для розвитку ембріонів... тому вони всі були "зламані" радіацією.
(тут вже погано пам'ятаю) ми вирішили не мучити а ні себе, а ні цих швидкоростучих - приспати їх і викинути у шлюз. місія була майже провалена, бо якщо ми зробимо власних дітей - вони будуть замалі, щоб будувати колонію, а ми будемо застарі...
і на цьому моменті я прокинувся
Сьогодні снилося про те, що я приймав участь у довготривалому космічному польоті.
ідея польоту була такою, що летять ~50 людей мого віку (уві сні мені було ~45) а також багато людських ембріонів пришвидшеного росту. (вони вирощувалися у спеціальних капсулах)
Спочатку подорож була спокійна і без складнощів. Ми їли, пили, спали, навчалися та підтримували корабель у робочому стані. Складнощі почалися коли почали підростати ембріони - спочатку це було непомітно, але згодом все чіткіше проглядалося: замість нормального пришвидшеного розвитку дітлахів їхні тіла та когнітивні функції росли неправильно, як із синдромом дауна. Спочатку, коли ми це виявили у перших дітлахів - подумали, що це малоймовірний збіг, але час показав, що це було із кожнісіньким екземпляром.
увесь політ будувався на основі того, що перше покоління(ми) буде навчати ембріонів всього, щоб вони підтримували корабель і згодом, коли ми прилетимо до колонії - ми вже постаріємо і будемо керувати цим новим поколінням, як все правильно там облаштувати. але сталося, що сталося.
Згодом ми дійшли висновку, що вся проблема була у жахливій конструкції корабля. відомо, що у космосі для захисту від радіації треба мати захисний шар. у нашому випадку цим шаром була вода - вона добре поглинала радіацію. але є одне але: ця вода одночасно слугувала як оточуюча середа для розвитку ембріонів... тому вони всі були "зламані" радіацією.
(тут вже погано пам'ятаю) ми вирішили не мучити а ні себе, а ні цих швидкоростучих - приспати їх і викинути у шлюз. місія була майже провалена, бо якщо ми зробимо власних дітей - вони будуть замалі, щоб будувати колонію, а ми будемо застарі...
і на цьому моменті я прокинувся
#сон
Усі події відбуваються зі мною у майбутньому.
Все починається з того, що я сідаю у 115-ту маршрутку, збираюся їхати із центру додому. Машина заводиться, половина місць в маршрутці вільні, надворі стоїть теплий, сонячний, безхмарний літній день.
Спочатку маршрутка їде за звичайним маршрутом, але дивні речі почалися, коли ми заїхали на центральний міст. Я подивився у вікно і на місці річки Дніпро була невеличка, зеленувата річечка. Було видно, як хтось то "Дніпро" вбрід по пояс переходить. На місці, де раніше були широкі води тепер пісок і де-інде проростає травичка.
Не доїхавши до кінця мосту ми на цьому ж мості розвернулися і поїхали в протилежну сторону - у сторону центру.
Я підійшов до водія і поставив запитання "чому ми розвернулися?", на що водій відповів мені "уся дорога перекрита, шляху немає".
Дивно, але цим я задовольнився і сів на своє місце. Біля мене сидів хтось із знайомих і ми почали із ним висувати теорії, що там могло такого статися, що перекрили головну дорогу? Мабуть все не згадаю, але здогадки були такі: "сталося велике ДТП", "когось затримали на КПП", "хтось врізався у КПП", "був приліт" і "у когось день народження".
Тим часом 115-та з'їхала з мосту і якимось чудом опинилася на набережній (там, де зазвичай люди ходять). В голові я подумав "О, як раз перед тим, як йти додому хотів прогулятися по набережній".
Маршрутка рухалася у сторону скляного шару, на самій набережній людей не було і все було якесь занедбане та підроздовбане. Напрямок нашого руху мене знов збентежив і я вдруге підійшов до водія: "то яким шляхом ми їдемо зараз?", на що він мені "та ніяким. Увесь проспект перекритий, а тому і весь маршрут..." і я завершив його фразу: "тому маршрутка нікуди не поїде." Водій схвально кивнув і зупинився неподалік парку. Ми вийшли із маршрутки і попленталися у бік центрального мосту, йти пішки.
Через де-який час ми дісталися кінця мосту і замість широкої дороги все було перекрито помаранчевими резиновими смужками з дірочками. Самої дороги майже не було, бо на ній розташовувалися мед. палатки: вони були високі, білі та займали місця приблизно на 10 кв. метрів кожна. При чому смуги були не тільки по периметру, а і пронизували увесь "табір" наскрізь. Підійшовши ближче я помітив дві речі:
1. кожна смужка дуже точно стояла на місці і мала паралельно проведену таку саму смужку на відстані 10-15 сантиметрів.
2. було таку враження, що ці смужки нічого не перекривають, бо через них вільно переходили люди, діти і це було дивно.
Далі ми попрощалися з моїм товаришем і він пішов. Я наважився піти вздовж цих палаток щоб зрозуміти, що відбувається.
На дворі вже був вечір і трішки хмарно, я йшов і йшов, піднімаючи перед собою і опускаючи за собою помаранчеві смужки. Повз мене бігало багато дітлахів, навіть де-які були на велосипедах. Через де-який час я наважився зайти до однієї із палаток, щоб хоча б когось щось спитати. Всі палатки були відкриті, а у тієї, в яку я вирішив зайти, дві паралельні помаранчеві смужки йшли просто наскрізь палатки.
Вже сутеніло.
В палатці було темнувато, але очі швидко звикли. Вона розділялася на дві частини: праворуч від входу були імпровізовані двері із тканини, що заліплювалися липучкою, там були койки з пацієнтами. таким чином палатка ділилася на дві кімнати, одна від одної відділені великим шматком тканини. В іншій же кімнаті, в який я опинився при вході, був великий пристрій невідомого мені призначення, маленький пузатий екран і консольна панель. Я увійшов, оглянув пристрій: на вигляд він був зроблений із металу, за формою фін був як витягнутий конус, що лежав на боку; цей конус складався із нерівномірних "модулів", що були недбало прикріплені одне до одного - від малого до великого таким чином утворювалась форма конуса. При чому його "вістря" було наведено точнісінько поміж двох помаранчевих стрічок.
Усі події відбуваються зі мною у майбутньому.
Все починається з того, що я сідаю у 115-ту маршрутку, збираюся їхати із центру додому. Машина заводиться, половина місць в маршрутці вільні, надворі стоїть теплий, сонячний, безхмарний літній день.
Спочатку маршрутка їде за звичайним маршрутом, але дивні речі почалися, коли ми заїхали на центральний міст. Я подивився у вікно і на місці річки Дніпро була невеличка, зеленувата річечка. Було видно, як хтось то "Дніпро" вбрід по пояс переходить. На місці, де раніше були широкі води тепер пісок і де-інде проростає травичка.
Не доїхавши до кінця мосту ми на цьому ж мості розвернулися і поїхали в протилежну сторону - у сторону центру.
Я підійшов до водія і поставив запитання "чому ми розвернулися?", на що водій відповів мені "уся дорога перекрита, шляху немає".
Дивно, але цим я задовольнився і сів на своє місце. Біля мене сидів хтось із знайомих і ми почали із ним висувати теорії, що там могло такого статися, що перекрили головну дорогу? Мабуть все не згадаю, але здогадки були такі: "сталося велике ДТП", "когось затримали на КПП", "хтось врізався у КПП", "був приліт" і "у когось день народження".
Тим часом 115-та з'їхала з мосту і якимось чудом опинилася на набережній (там, де зазвичай люди ходять). В голові я подумав "О, як раз перед тим, як йти додому хотів прогулятися по набережній".
Маршрутка рухалася у сторону скляного шару, на самій набережній людей не було і все було якесь занедбане та підроздовбане. Напрямок нашого руху мене знов збентежив і я вдруге підійшов до водія: "то яким шляхом ми їдемо зараз?", на що він мені "та ніяким. Увесь проспект перекритий, а тому і весь маршрут..." і я завершив його фразу: "тому маршрутка нікуди не поїде." Водій схвально кивнув і зупинився неподалік парку. Ми вийшли із маршрутки і попленталися у бік центрального мосту, йти пішки.
Через де-який час ми дісталися кінця мосту і замість широкої дороги все було перекрито помаранчевими резиновими смужками з дірочками. Самої дороги майже не було, бо на ній розташовувалися мед. палатки: вони були високі, білі та займали місця приблизно на 10 кв. метрів кожна. При чому смуги були не тільки по периметру, а і пронизували увесь "табір" наскрізь. Підійшовши ближче я помітив дві речі:
1. кожна смужка дуже точно стояла на місці і мала паралельно проведену таку саму смужку на відстані 10-15 сантиметрів.
2. було таку враження, що ці смужки нічого не перекривають, бо через них вільно переходили люди, діти і це було дивно.
Далі ми попрощалися з моїм товаришем і він пішов. Я наважився піти вздовж цих палаток щоб зрозуміти, що відбувається.
На дворі вже був вечір і трішки хмарно, я йшов і йшов, піднімаючи перед собою і опускаючи за собою помаранчеві смужки. Повз мене бігало багато дітлахів, навіть де-які були на велосипедах. Через де-який час я наважився зайти до однієї із палаток, щоб хоча б когось щось спитати. Всі палатки були відкриті, а у тієї, в яку я вирішив зайти, дві паралельні помаранчеві смужки йшли просто наскрізь палатки.
Вже сутеніло.
В палатці було темнувато, але очі швидко звикли. Вона розділялася на дві частини: праворуч від входу були імпровізовані двері із тканини, що заліплювалися липучкою, там були койки з пацієнтами. таким чином палатка ділилася на дві кімнати, одна від одної відділені великим шматком тканини. В іншій же кімнаті, в який я опинився при вході, був великий пристрій невідомого мені призначення, маленький пузатий екран і консольна панель. Я увійшов, оглянув пристрій: на вигляд він був зроблений із металу, за формою фін був як витягнутий конус, що лежав на боку; цей конус складався із нерівномірних "модулів", що були недбало прикріплені одне до одного - від малого до великого таким чином утворювалась форма конуса. При чому його "вістря" було наведено точнісінько поміж двох помаранчевих стрічок.
Незабаром зайшла жінка, років 30-35, привіталась та сіла на стільчик, що стояв біля пристрою. За нею зайшов чолов'яга, він виглядав років на 50, мене він, наче і не помітив. У мене в голові промайнула думка, що жінка - то або пацієнт, або мати пацієнта, а чолов'яга - то доктор.
Чолов'яга представився професором (вже не згадаю ім'я) і почав щось на кшталт усної презентації: більшість із термінів і виразів я не розумів, але я майже повністю був впевнений, що це було щось про фізику. "... а отже для цього необхідно завантажити молекулу ДНК і буде (якийсь)-ефект, що взмозі показати минуле" - казав професор. Він підійшов до консолі натиснув кілька кнопок, потім до пристрою - щось на ньому повернув, натиснув, потім знов до консолі... Я не витримав і спитав "То що ж це за пристрій". Професор подивився на мене кілька секунд, посміхнувся і нічого не відповів. Біля консолі він дістав два важелі із передачею перпендикулярно - один він встановив у пристрій, інший, менший, у гніздо під екраном. Важелі він встановив так, щоб сівши по центру кімнати можна було обертати обидва. Він сів, з пристрою підтягнув до себе важіль і залізну трубку, як перископ, підтягнув до ока і почав обертати правий важіль (той, що у приєднаний до пристрою). Пристрій засвітився і замерехтів, з нього де-інде почали сипатись іскри, а телевізор почав видавати білий шум. Додав обертів, все замерехтіло ще яскравіше. Почав обережно прокручувати лівий важіль - на телевізорі з'явилась чітка картинка, була неначе послідовність кадрів із життя від дитячого до юнацтва, було видно водночас все життя - і злети і падіння, і веселі і сумні моменти... далі пішли кадри війни, стрілянини, сорому, жалю та смерті. після цього професор перестав крутити важелі...
Професор почав свої роз'яснення жінці із чого я зрозумів наступне: помаранчеві стрічки показують, де можливе проникнення "Променю". Природу Променю нам невідомо, але людське тіло (як і будь-що матеріальне) реагує на нього: при попаданні променю на людину та частина людини переміщується у часі. Наприклад якщо на вашу руку попаде такий промінь, то ваша рука або постарішає, або помолодшає. Примітно, що такі Промені виникають у невеликій області (до 5 кв. кілометрів), формуючи сітку, яка починається так само, як і закінчується - просто розсіюється. Хоча ми і не розуміємо природу цієї аномалії - а ні звідки вона взялася, а ні як її повторити - ми можемо передбачати її поведінку та якось використовувати її для власних потреб (те, що продемонстрував професор).
Вони вдвох вийшли. я пройшов у сусідню кімнату, де була зграйка дітей років десяти і, як я зрозумів, їхня вчителька. На дітях було видно наслідки дії Променю: у когось на голові була смужка лисини, у когось на руках були смуги загару... Вчителька їх немов би заспокоювала, розповідала їм різне, казала, що завтра повернеться. Звернула на мене увагу. Через де-який час стало зовсім темно. Ми із тією вчителькою вийшли з палатки, розмовляли про те, що сталося з її класом: її не зачепило, а велику кількість дітей вбило на місці, ті, що вижили - у палатці - були у передсмертному стані. Потім ми якось ніяково попрощалися і я пішов додому.
Наступне, що згадую, що вже ніч, я сплю і біля мене 10-річна донечка каже, що їй страшно. Я її обійняв і на цьому прокинувся.
Чолов'яга представився професором (вже не згадаю ім'я) і почав щось на кшталт усної презентації: більшість із термінів і виразів я не розумів, але я майже повністю був впевнений, що це було щось про фізику. "... а отже для цього необхідно завантажити молекулу ДНК і буде (якийсь)-ефект, що взмозі показати минуле" - казав професор. Він підійшов до консолі натиснув кілька кнопок, потім до пристрою - щось на ньому повернув, натиснув, потім знов до консолі... Я не витримав і спитав "То що ж це за пристрій". Професор подивився на мене кілька секунд, посміхнувся і нічого не відповів. Біля консолі він дістав два важелі із передачею перпендикулярно - один він встановив у пристрій, інший, менший, у гніздо під екраном. Важелі він встановив так, щоб сівши по центру кімнати можна було обертати обидва. Він сів, з пристрою підтягнув до себе важіль і залізну трубку, як перископ, підтягнув до ока і почав обертати правий важіль (той, що у приєднаний до пристрою). Пристрій засвітився і замерехтів, з нього де-інде почали сипатись іскри, а телевізор почав видавати білий шум. Додав обертів, все замерехтіло ще яскравіше. Почав обережно прокручувати лівий важіль - на телевізорі з'явилась чітка картинка, була неначе послідовність кадрів із життя від дитячого до юнацтва, було видно водночас все життя - і злети і падіння, і веселі і сумні моменти... далі пішли кадри війни, стрілянини, сорому, жалю та смерті. після цього професор перестав крутити важелі...
Професор почав свої роз'яснення жінці із чого я зрозумів наступне: помаранчеві стрічки показують, де можливе проникнення "Променю". Природу Променю нам невідомо, але людське тіло (як і будь-що матеріальне) реагує на нього: при попаданні променю на людину та частина людини переміщується у часі. Наприклад якщо на вашу руку попаде такий промінь, то ваша рука або постарішає, або помолодшає. Примітно, що такі Промені виникають у невеликій області (до 5 кв. кілометрів), формуючи сітку, яка починається так само, як і закінчується - просто розсіюється. Хоча ми і не розуміємо природу цієї аномалії - а ні звідки вона взялася, а ні як її повторити - ми можемо передбачати її поведінку та якось використовувати її для власних потреб (те, що продемонстрував професор).
Вони вдвох вийшли. я пройшов у сусідню кімнату, де була зграйка дітей років десяти і, як я зрозумів, їхня вчителька. На дітях було видно наслідки дії Променю: у когось на голові була смужка лисини, у когось на руках були смуги загару... Вчителька їх немов би заспокоювала, розповідала їм різне, казала, що завтра повернеться. Звернула на мене увагу. Через де-який час стало зовсім темно. Ми із тією вчителькою вийшли з палатки, розмовляли про те, що сталося з її класом: її не зачепило, а велику кількість дітей вбило на місці, ті, що вижили - у палатці - були у передсмертному стані. Потім ми якось ніяково попрощалися і я пішов додому.
Наступне, що згадую, що вже ніч, я сплю і біля мене 10-річна донечка каже, що їй страшно. Я її обійняв і на цьому прокинувся.
#сон
все почалося з переміщення у часі у 1988.
пам'ятаю, що тепнулись я, Єгор, Андрій, Юля і Макс; У 1988 був ще ранок-при-ранок, ледве світало.
Потім ми почали ходити по пустим вулицям, ринкам, вокзалам, фотографувались тощо... Поводились, неначе справжні туристи.
З часом почали виходити люди і нам необхідно було сховатись від них про всяк випадок і повертатись додому. Сховались за невеличким возом чи стойкою. Відкрили портал до майбутнього; По своїй незграбності перед тим як увійти в портал я зачепив якийсь кошик, але оскільки я йшов останній, то а ні підняти його, а ні розгледіти наслідки я не встиг.
Повернувшись у наш світ, як ми гадали, йшли по домівках. Але то був не наш світ, не наші домівки і не наші життя: Максу, Юлі і Єгора, по їх словам, взагалі не існувало; я і Андрій ніколи не були знайомі, бо ніколи не поступали в універ і наші життя теж перекосило до невпізнаності; щодо всього іншого: їжа - жахлива, навколо - тільки бидло, людей, яких я знав або не існує, або краще б я не дізнавався про їхнє тутешнє існування.
Тому ми вирішили повернутись у 1988 і поправити це безглуздя. Ми сховалися у одному із покинутих будинків, недалеко від того місця, де ми відправились у майбутнє. Всі залишились тут, окрім нас із Єгором - ми пішли на розвідку і стеження за "іншими нами". Залізли на той візок, за яким "інші ми" ховалися. Виявилося, що саме через той кошик все і змінилося...
про кошик: до міста 1988 приїхав один чолов'яга - хотів робити тут бізнес: продавати курячі яйця та куряче філе; для того, щоб отримати інвестиції від партнерів - необхідна була демонстрація продукту. чолов'яга збирався презентувати свій продукт і поклав його у в'язаний з лози кошик. Перед презентацією йому закортіло до вбиральні і кошик він лишив просто біля своєї вагонетки. Саме у той момент з'явилися "перші ми" і перевернули кошик...
*не пам'ятаю як ми це виправили😓*
повернулись ми у покинуту будівлю і вирішили, що все виправлено: повернулись знов у наш час.
але: (1) повернулись ми у одну і ту ж кімнату - вона була чиста, охайна і доглянута, (2) ми були вбрані у інший одяг, (3) випадково помітив, що на мені каблучка;
Був вечір - орієнтовно восьма година. Пройшовшись по хаті я натикнувся на якісь дитячі кімнати, знайшов якихось інших людей - здавалося, що тут вечірка. Я пройшов до виходу і за дверима побачив вечірнє небо у червоних хмарах. Я, намагаючись видавати себе за іншого, спитав:
- Уявімо, що я забув свої останні років... 20. Хто я є зараз і що б я робив?
на що мені відповіли з іронією:
- Якби ти забув останні 20 років - то купив би собі байк і був вільною людиною.
все почалося з переміщення у часі у 1988.
пам'ятаю, що тепнулись я, Єгор, Андрій, Юля і Макс; У 1988 був ще ранок-при-ранок, ледве світало.
Потім ми почали ходити по пустим вулицям, ринкам, вокзалам, фотографувались тощо... Поводились, неначе справжні туристи.
З часом почали виходити люди і нам необхідно було сховатись від них про всяк випадок і повертатись додому. Сховались за невеличким возом чи стойкою. Відкрили портал до майбутнього; По своїй незграбності перед тим як увійти в портал я зачепив якийсь кошик, але оскільки я йшов останній, то а ні підняти його, а ні розгледіти наслідки я не встиг.
Повернувшись у наш світ, як ми гадали, йшли по домівках. Але то був не наш світ, не наші домівки і не наші життя: Максу, Юлі і Єгора, по їх словам, взагалі не існувало; я і Андрій ніколи не були знайомі, бо ніколи не поступали в універ і наші життя теж перекосило до невпізнаності; щодо всього іншого: їжа - жахлива, навколо - тільки бидло, людей, яких я знав або не існує, або краще б я не дізнавався про їхнє тутешнє існування.
Тому ми вирішили повернутись у 1988 і поправити це безглуздя. Ми сховалися у одному із покинутих будинків, недалеко від того місця, де ми відправились у майбутнє. Всі залишились тут, окрім нас із Єгором - ми пішли на розвідку і стеження за "іншими нами". Залізли на той візок, за яким "інші ми" ховалися. Виявилося, що саме через той кошик все і змінилося...
про кошик: до міста 1988 приїхав один чолов'яга - хотів робити тут бізнес: продавати курячі яйця та куряче філе; для того, щоб отримати інвестиції від партнерів - необхідна була демонстрація продукту. чолов'яга збирався презентувати свій продукт і поклав його у в'язаний з лози кошик. Перед презентацією йому закортіло до вбиральні і кошик він лишив просто біля своєї вагонетки. Саме у той момент з'явилися "перші ми" і перевернули кошик...
*не пам'ятаю як ми це виправили😓*
повернулись ми у покинуту будівлю і вирішили, що все виправлено: повернулись знов у наш час.
але: (1) повернулись ми у одну і ту ж кімнату - вона була чиста, охайна і доглянута, (2) ми були вбрані у інший одяг, (3) випадково помітив, що на мені каблучка;
Був вечір - орієнтовно восьма година. Пройшовшись по хаті я натикнувся на якісь дитячі кімнати, знайшов якихось інших людей - здавалося, що тут вечірка. Я пройшов до виходу і за дверима побачив вечірнє небо у червоних хмарах. Я, намагаючись видавати себе за іншого, спитав:
- Уявімо, що я забув свої останні років... 20. Хто я є зараз і що б я робив?
на що мені відповіли з іронією:
- Якби ти забув останні 20 років - то купив би собі байк і був вільною людиною.