хочу таку саму історію гіту

#вірші
Ліна Костенко:
Про найдорожчих
Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.
А спомин — це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.

А може, спомин — це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа?..

То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб’ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане,
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу,
Є братова, але вона стара.

Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.

Тому ми люди. І життя навколо.
Тому є людство. Нація. Сім’я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.

#вірші
Ліна Костенко:
Про поезію та силу слова
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

#вірші
Ліна Костенко:
Про життя
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

#вірші
В. Шекспір (переклад Віктора Марача)
8
Чом музики ти прагнеш лиш сумної,

Хоч радість бачить радісне у всім,

Чом лиш печаль бринить тобі струною,

І навіть втіху ти знаходиш в цім?

Чи не тому, що ці чарівні звуки

В акорді дружнім докором звучать

Твоїй самотності, й сердечні муки

Як лікувати, вони ніжно вчать.

#вірші
В. Шекспір (переклад Віктора Марача)
10
Скажи по правді, чи когось ти любиш,

Хоч є немало люблячих тебе,

Та так бездумно молодість ти губиш,

Що ясно всім: не любиш ти й себе.

Ненавидиш себе й свої розтрати,

Та цим свою лиш множиш самоту.

Ти прагнеш той притулок зруйнувати,

Що лагодити мав би за мету.

Одумайся – й образи я забуду,

Не докори – лелій в душі любов,

Будь, яким є, відкинь з очей полуду

І стань до себе милосердним знов.

#вірші
В. Шекспір (переклад Віктора Марача)
13
О, будь собою! Ним ти можеш буть

Не довше, ніж живеш на цьому світі.

До смерті ж готуватись не забудь:

В кімсь повторись – нехай це будуть діти.

Тоді твоя не кінчиться краса,

По смерті не лишивши навіть згадку –

Вона в майбутнє перейде уся,

Твій образ повторивши у нащадку.

Хіба ж не милий нам батьківський дім,

Його ми від негод оберігаєм,

Від буревіїв і суворих зим,

В нім смерті подиху не відчуваєм.

#вірші
В. Шекспір (переклад Віктора Марача)
23
Як той актор невпевнений на сцені,

Що з остраху з своєї ролі збивсь,

Чи той безумець, що в злобі шаленій

Безвольним і засліпленим зробивсь –

Так я, сором’язливий, забуваю,

Що про любов сказати було б слід;

Від ніжності більш мовчазним буваю,

Не в змозі подолать любові гніт.

То ж хай хоч книга до тебе говорить,

Німий посланець, мовою віршів;

Що рветься з серця, хай вона повторить,

Сказавши більш, аніж лавина слів.

Що пише – вмій читать – любов німа:

Очима чути вчить вона сама.