Фашик Донецький

Просто тицяючи пальцем, він вирішував, хто має жити, а хто — померти. Він страчував і старих, і молодих.
Він убив вісімнадцятилітню дівчину-мусульманку. Він убив старшого чоловіка, бо в того випала пляшка з во-дою, а також молодого чоловіка, бо той був одружений із сербською жінкою. А ще він уголос вів підрахунок: шістдесят вісім, сімдесят девʼять, вісімдесят три...

По-дейкували, що в травні 1992 року за вісімнадцять днів він власноруч стратив понад сто вʼязнів. Він вихвалявся, що мусив убити від двадцяти до тридцяти осіб, перед тим як випʼє ранкову каву.

А засудили його, бо вдалося
довести вбивство тринадцяти людей.

Єлісич міг бути чудовою людиною для своїх друзів і сусідів. І немає сумніву, що він був гарним рибалкою. Але, крім того, він був убивцею, і сам це визнав. Він був одним із трьох, хто визнав власні злочини перед Трибуналом.

Він сказав: «Я винен» у відповідь на тридцять одне звинувачення, але разом із тим не виявляв правдивого
розкаяння (а вдалося довести вбивства лише тринадцяти з цих тридцяти одного). І хоча більшість людей, яких він убив, були мусульманами, судді дійшли висновку, що було недостатньо доказів, аби визнати Єлісича винним у геноциді — себто в систематичному, свідому прагненні стерти мусульман із лиця землі. Вони стверджували, що через перверсивні риси характеру Єлісич, скоріше за все, вбивав би представників будь-якої етнічної групи.

Отож звинувачення в геноциді зняли, а Єлісича засудили до сорока років увʼязнення за порушення законів і традицій війни, а також за злочини проти людяності.

Захист слушно наголошував на тому, що Єлісич убивав лише в ті вісімнадцять днів у травні, але ніколи до того чи після.

Як же таке можливо, запитували судді, щоб людина перетворилася на монстра лише на вісімнадцять днів?

Як вони вважали, єдиним раціональним поясненням було те, що він убивав за наказом. Він виконував накази й боявся за своє життя.

І справді, так могло бути. І це чудово поєднувалося б із його любовʼю до риболовлі й тихим великодушним ставленням до інших, яке він виявляв.

Але позаяк було недостатньо доказів, аби довести, що він справді лише виконував накази, Трибунал дійшов висновку, що все було навпаки — себто Єлісич страчував вʼязнів із власної волі.
Хай там як, було достатньо доказів і ще однієї обставини.

Чимало вʼязнів заявляли, що Єлісич отримував очевидну насолоду від убивств: скажімо, вголос вів підра-хунок, пояснював свої методи, відкрито заявляв, що йому подобається те, що він робить

Війна докорінно все змінила. Є чимало людей, які на вигляд здаються цілком нормальними, але за певних обставин (як-от ті, що склалися під час війни) патологічна сторона особистості брала гору й починала домінувати в їхній поведінці. Чи може бути так, що Єлісич завжди мав цю патологічну сторону, і вона просто виявилася саме тоді, коли виникли сприятливі обставини?

Вперше за своє коротке життя Ґоран Єлісич опинився при владі. Маленька людина з Бієліни, механік із ферми, який щойно вийшов із вʼязниці, рибалка, по суті, ніхто, — і от він раптом отримує абсолютну владу.
Йому дали пістолет і змогу вільно ним користуватися, і нові можливості його спʼянили. Люди казали, що він раптом почав виглядати й поводитися так, ніби сидить на наркотиках. Очі засяяли дивним блиском; він був збуджений, знервований. І справді, влада над чиїмось життям і смертю може впливати сильніше, аніж будь-який наркотик. Для вʼязнів він був майже богом. Він піднісся високо, хизуючись своєю владою через убивства вʼязнів. І водночас це був той самий симпатичний юнак
Ґоран, одноліток моєї дочки.

Епілог або для тих, хто дочитав

В уривку з книги вы не прочитали нічого нового. Все банально насправді: вчорашні російські школярі тупо хочуть знищити тих, хто на думку їх, є ненодацією, недонародом, недолюдьми

Куріца нє птіца, Україна - нє заграніца. Вони, кацапи, виросли в умовах, коли це казали звідусіль. Але...

Хоч би хто шо не казав, що винна пропаганда і т д, що винні батьки, які погано виховали кацапів, я проста випалнял пріказ і т д, факт залишається фактом:

👇

👍367💯117🤬37❤8👏5💩3

23.9K views19:28