"я даже їє не кляла!"

резистентність ображунів до зовнішніх подразників інколи вражає.

всім, хто готується до свят (і не забуває донатити, звісно)

Дніпропетровщина
@chornytsi

оці всі рубці на тілі, шрами -- як я їх люблю за незаплановані спомини.
глибока виямка в кістці правої гомілки -- падіння на сходинки перед хатою. їх вимостили білими кахлями, а до того вони чи з цементу були, чи що, але з чогось крихкого, бо мурахи щоліта влаштовували на них комуну і рейв, ми заливали водою їх ходи (сучі діти!) і виловлювали отих, що з крильцями. сиділи-лежали на порозі, вгадуючи в хмарах сюжети й істот. вечорами (перед тим як мити ноги в тазіку) та ранками (як виганяли пасти корів) в скло веранди врізалися рогаті жуки, а до лампи липли метелики [це один з візуально-авдіальних ритмів, що синонімічні моєму щастю. слова роблять все недолугим, розповідь в тг знецінює, але я трохи соліпсистка і -- найголовніше -- маю спогад в собі].
я люблю Ображіївку мислити як Макондо, тому що

тому що у всіх топосів є класифікація, і Ображіївка, якби тексти про неї існували, була би зафіксована [ентомологічні вправи] як простір, заповнений сумновеселими постатями, що одночасно живі й мертві. я не була в інших селах вагомо довго та не знаю, наскільки тамтешнє божевілля вписується в канон магічного реалізму. наше -- цілком.

цвяхи, дріт, скло, металеві пластини в формах, наближених до форм букв латини, якими ми грали "в зоопарк" посеред піску, коси, сапки, граблі, серпи, гілки верби, сусідські паркани, зрештою, вугілля на осінньому городі (дід саме спалив бадилля) -- все залишило сліди на наших тілах. колись я мала звичку записувати рандомні спогади в зелений зошит. о, звісно, російською. і тепер нашаровую пам'ять [а його слід перекласти й спалити], роздивляюся в дзеркалі лінії й орнаменти тіла (до герменевтики ми так і не дійшли), пригадуючи все, що проростає в мені з села і з моїх рідних

я різала гарбузи і розрізала ліву руку між великим і вказівним пальцем, баба Валя і баба Слава промивали її над діжкою з дощовою водою не набагато чистішою водою. п'яний хірург в Шостці наклав три шви. здається, тої осені картоплю я вже не вибирала.

п'ятою наступила на ржавий цвях, забираючись по драбині на горище [про безкінечність горища нашої хати написала, може, десять листів різним людям в різні часи і все ще маю що розказати з потаємного. навіщо? бо це як здалека зі спини перехрестити мандрівника, коли той вирушає в дорогу. цінність ніколи не тут, а що знаєш сам -- передай далі]

я чомусь вірю в якихось містичних дітей та онуків, котрим буде важливий кожен мій шрам -- так само як мені важливий кожен шрам (буквально!) моїх бабусь, кожен клаптик паперу з їх почерком, кожен розказаний варіант історії про німців, що жили по сусідству, кожна версія звичної пісні.
мене
це
рятує
і це врятує моїх гіпотетичних дітей. хоча здавалося б, в нинішній свистоплясці текстів і не текстів тоне все. але -- так: цінність ніколи не тут.

безперервність свідчень, з якої вихоплюєш навмання історію про те, як прабаба Настя жувала жованку з цукром, спльовувала в марлю і давала своїм дітям як соску, -- вона існує, а ти фіксуй, як вмієш, аби згодом пояснити собі себе. марля з дитинства -- один з найлюбиміших матеріалів [і це теж тема моїх есеїв десь там німецькою мовою], все доросле життя роблю з неї скульптурне й площинне -- ось звідки. óбрази Марії в поезії -- спадок від бабусі, котрій вона ввижалася в саду. я так сильно люблю всіх, кого люблю, бо мене любили всі три покоління, а любов є вітром, полум'ям, водою -- всіма можливими формами руху.

ну і

я ніколи не була геть дурною, але лиш ось після вторгнення, роздивившись всі фрагменти, усвідомила, як моя сім'я стала російськомовною +- на мені (і це не моя провина, не беремо зайвого на себе). заради цього варто було все життя стягувати в щілини бетонних сходинок своєї пам'яті крихти всього, що сучі діти обронили, розглядаючи хмари.

і ще раз текстом:

ми збирали на Мавік 3Т для 13 ДШБ на Бахмутський напрямок. вчора в моїй банці було 14000 грн і цим внеском ми закрили загальний збір. Альона сьогодні вже купила дрон

а це щойно був розіграш намист за донат, переміг номер 85 -- Поліна, котра написала в коментарі отак ♡

Поліно, якщо ви це читаєте, напишіть, будь ласка, мені @gamolina

Згадалась розповідь однієї бабусі, Мотрі Панасівни, від якої записував пісні, 32-го року народження. Її село, дяка мабуть важкодоступній місцевості, колективізація та нереальні хлібозаготівлі не торкнулись у 1932-33 рр так сильно, як інші регіони. Як розкуркулювали батька, вона й сама трохи пам’ятала. Можливо спробую знайти цей запис та опублікувати на ютюбі. Так от їй її матір розповідала, як до їх нього села та далі на північ йшли купа голодних людей, шукаючи щось їстівне. Одного разу матір Мотрі Панасівни стояла коло печі, поралась. За роботою не помітила, як до сінців заповзла голодна людина, та нерозрізняючи, почала їсти «свиняче» – їжу, помиї для свиней. Коли матір Мотрі Панасівни помітила це, то силоміць відтягла та нагодувала. Отак і рятували одні українці інших

"Село Ображіївка, рік невідомий
Може хтось вгадає місцевість" -- з фб (посилання в коментарях)


маааам?
це ж може бути, буквально, ледь не кожна вулиця, але тре дивитись на цю хату й паркан, чи шо?

"на вєку як на довгай нивє"

так каже баба Слава

#Ображіївка

#Берлін
@vitsche_berlin знову робить вертеп 15.12. і тепер нас там співатиме більше. оголошення-запрошення ще буде, а поки ми готуємо костюми, ось звідтам колядка

Поліська колядка: "Ой господару, на твойму двору рай ся розвився".
"Древо" (с. Хмелiвка, Олевський район, Житомирська обл.)

@folklore21