моя покійна б. Маша (Марія Батуринець у дівоцтві, 1940-2014) тримає на руках б. Надю, рідну сестру. це ось по селу ходив фотограф і робив світлини тим, в кого були копійки. рік запитаю.
в сім'ї Батуринців було шестеро дітей: один помер в дитинстві, один повісився, один застрелився, один спився і, здається, замерз в нас в селі на вулиці. бабуся теж померла непросто.
добре пам'ятаю всіх, окрім того, хто повісився. а ще прадіда Андрія і прабабу Настю, бо жила з нею. б. Маша виховувала мене на сімейних історіях про їх роботящість, чесність і скрути, замість казок -- розповіді про те як прабаба поралася біля печі, прадід вів господарство, діти допомагали старшим і т.д.. при цьому мене вона запрограмувала вчитися-вчитися-вчитися, бо сама після 7 класів вчитися далі не змогла (а була неймовірно розумною). коли я після школи отримала стипендію і поїхала в берлін, вона не заспокоїлася і продовжувала застерігати мене від безділля і гульок. вчора був її ДН, і да, я все ще живу її заповідями, хіба лиш більш анархічно.
в сім'ї Батуринців було шестеро дітей: один помер в дитинстві, один повісився, один застрелився, один спився і, здається, замерз в нас в селі на вулиці. бабуся теж померла непросто.
добре пам'ятаю всіх, окрім того, хто повісився. а ще прадіда Андрія і прабабу Настю, бо жила з нею. б. Маша виховувала мене на сімейних історіях про їх роботящість, чесність і скрути, замість казок -- розповіді про те як прабаба поралася біля печі, прадід вів господарство, діти допомагали старшим і т.д.. при цьому мене вона запрограмувала вчитися-вчитися-вчитися, бо сама після 7 класів вчитися далі не змогла (а була неймовірно розумною). коли я після школи отримала стипендію і поїхала в берлін, вона не заспокоїлася і продовжувала застерігати мене від безділля і гульок. вчора був її ДН, і да, я все ще живу її заповідями, хіба лиш більш анархічно.
❤10
оце приїхала додому вперше за два роки і таке враження, шо скоро вмру -- настільки щемко записувати, хоча ж записую років з 12. тьотя позавчора подарувала прабабині рушники і сорочки, які я ще не бачила до того. б. Надя каже, що прабаба не вишивала, а ми ж всі пам'ятаємо, ніби вишивала. постійно хочеться плакати (wie immer) і вже чи то продовжувати рід, чи то відхреститися від усього (нормальна дихотомія). і це я захворіла та застрягла в Шостці, не доїхавши до села.
Шостка стала ще жахливішою, бо природні руїни прикривають руїнами такого несмаку, який навіки затримується лиш на периферії. моє любиме озеро в центрі остаточно загородили, а воно розлилося мов в останні часи. мер міста (він в нас незмінний як путін, рілі) краде й найобує. тріщини розростаються. всі мовчать. але -- салони краси, ювелірні, продуктові -- їх ніби ще побільшало. говорять російською. на мене в хустці дивляться як на дуру -- точнісінько як дивились в 2008. і не сум, а сміх, бо тепер мені майже 30 і я точно знаю, що все так не буде. найперше -- все так не буде в мені. я би знов вдалася до герметичної поезії, але це вже хай за 7 км звідси, на благословенній ображіївській землі.
гори, моє болото
Шостка стала ще жахливішою, бо природні руїни прикривають руїнами такого несмаку, який навіки затримується лиш на периферії. моє любиме озеро в центрі остаточно загородили, а воно розлилося мов в останні часи. мер міста (він в нас незмінний як путін, рілі) краде й найобує. тріщини розростаються. всі мовчать. але -- салони краси, ювелірні, продуктові -- їх ніби ще побільшало. говорять російською. на мене в хустці дивляться як на дуру -- точнісінько як дивились в 2008. і не сум, а сміх, бо тепер мені майже 30 і я точно знаю, що все так не буде. найперше -- все так не буде в мені. я би знов вдалася до герметичної поезії, але це вже хай за 7 км звідси, на благословенній ображіївській землі.
гори, моє болото
❤9🔥1
умні люде, хто в цім розуміється, скажіть, як нашвидкуруч скласти опитувальник, щоб от приблизно про все в людини в селі розпитати -- і особисте, і локальне? які є поради щодо ситуативної комунікації імпровізованих інтерв'ю?
бо я знаю, як говорити про гулаг, депортації і тюрми -- з політв'язнями чи репресованим, але це специфічні розмови. приблизно розумію, що і як можна випитати у родичів, а от з малознайомими, якщо я не знаю +- їх біографій, все вилітає з голови.
бо я знаю, як говорити про гулаг, депортації і тюрми -- з політв'язнями чи репресованим, але це специфічні розмови. приблизно розумію, що і як можна випитати у родичів, а от з малознайомими, якщо я не знаю +- їх біографій, все вилітає з голови.
нашвидкуруч
-- все прабаби Насті, окрім останнього. з початку вторгнення допускала, що не побачу всі наші речі, і тепер думаю, чи вивезти їх поки в берлін про всяк випадок (дуже не хочу).
#Сумщина
-- все прабаби Насті, окрім останнього. з початку вторгнення допускала, що не побачу всі наші речі, і тепер думаю, чи вивезти їх поки в берлін про всяк випадок (дуже не хочу).
#Сумщина
❤7
Forwarded from яворова лавичка
чи коли мені тут не хотілося плакати, до речі?
текстиль моєї сім'ї цінний перш за все тим, що я знала авторок, це не абстрактні анонімні жінки. найбільш на світі люблю ручну працю (від хліба до мережива -- своє, чуже) і історії людей, яких знаю. це все наткали, нашили, навишивали жінки, які мене виховували з народження і чиї долі я мала за щастя спостерігати і слухати. ці жінки, на жаль, мене не навчили ніякому путньому ремеслу, тільки працювати на городі і працювати в усіх інших сенсах -- над собою і незримим світом. ну ось мама навчила валяти, але вона ж іще молода, -- не рахується. а з текстилем вчилася сама років з 6 десь поза пра+бабусями. з того ж віку руки трясуться від голки і швів. про те, як створюються речі, можу слухати, говорити, читати днями і тижнями. чим би не займалася, що би не вивчала, найперше цікавлять речі загалом і тканини зокрема. бо через них люди мені зрозуміліші. і смерть їх, і життя, і любові, і вибори.
я не встигла розпитати прабабу, звідки вона брала взори, чи видозмінювала їх сама, чому частини вишиті білим -- то ниток не вистачало?, при якому світлі працювала, в кого чи де купувала нитки, чи фарбувала їх, як саме вибілювала льон і скільки це тривало, чи любила прати руками, хто навчив в'язати гачком, чи взагалі отримувала задоволення, а чи робила, бо так треба, чому не всіх дочок навчила, чи важлива ідеальна зворотна сторона, хто вишивав рушники для Михайлівської церкв, що робити з отим дерев'яним гачком для килимів. і ще сотні запитань. сотні, бо їх з часом лиш більшає. я будь-кого зі свого роду асоціюю з собою, і часто думаю, що жити було би легше, якби прабаба то все розказала. хоча й знаю, що ні.
а ще мене лякає мовчання, в яке вони всі відходили поволі. я тут нічого не врятую, але спробую.
текстиль моєї сім'ї цінний перш за все тим, що я знала авторок, це не абстрактні анонімні жінки. найбільш на світі люблю ручну працю (від хліба до мережива -- своє, чуже) і історії людей, яких знаю. це все наткали, нашили, навишивали жінки, які мене виховували з народження і чиї долі я мала за щастя спостерігати і слухати. ці жінки, на жаль, мене не навчили ніякому путньому ремеслу, тільки працювати на городі і працювати в усіх інших сенсах -- над собою і незримим світом. ну ось мама навчила валяти, але вона ж іще молода, -- не рахується. а з текстилем вчилася сама років з 6 десь поза пра+бабусями. з того ж віку руки трясуться від голки і швів. про те, як створюються речі, можу слухати, говорити, читати днями і тижнями. чим би не займалася, що би не вивчала, найперше цікавлять речі загалом і тканини зокрема. бо через них люди мені зрозуміліші. і смерть їх, і життя, і любові, і вибори.
я не встигла розпитати прабабу, звідки вона брала взори, чи видозмінювала їх сама, чому частини вишиті білим -- то ниток не вистачало?, при якому світлі працювала, в кого чи де купувала нитки, чи фарбувала їх, як саме вибілювала льон і скільки це тривало, чи любила прати руками, хто навчив в'язати гачком, чи взагалі отримувала задоволення, а чи робила, бо так треба, чому не всіх дочок навчила, чи важлива ідеальна зворотна сторона, хто вишивав рушники для Михайлівської церкв, що робити з отим дерев'яним гачком для килимів. і ще сотні запитань. сотні, бо їх з часом лиш більшає. я будь-кого зі свого роду асоціюю з собою, і часто думаю, що жити було би легше, якби прабаба то все розказала. хоча й знаю, що ні.
а ще мене лякає мовчання, в яке вони всі відходили поволі. я тут нічого не врятую, але спробую.
❤5
забігла провітрити
атрибуцій ніяких
ну, молодець
в дитинстві покладалася на пам'ять. десь записувала в старих щоденниках. треба б. Валю розпитати.
дитяча сорочка -- то від т.І., я її мала носити в дитинстві. фартушки і спідниці ображіївські. десь ще кілька речей зникло -- запитати у мами. бориславська сорочка така малесенька тепер.
найцікавіше текстильне в мене давно в берліні, бо час від часу працюю з ним. рукав на фото -- з нього в дитинстві відшивала візерунок і подарувала Петрові Бочеку, він кілька років тому помер.
атрибуцій ніяких
ну, молодець
в дитинстві покладалася на пам'ять. десь записувала в старих щоденниках. треба б. Валю розпитати.
дитяча сорочка -- то від т.І., я її мала носити в дитинстві. фартушки і спідниці ображіївські. десь ще кілька речей зникло -- запитати у мами. бориславська сорочка така малесенька тепер.
найцікавіше текстильне в мене давно в берліні, бо час від часу працюю з ним. рукав на фото -- з нього в дитинстві відшивала візерунок і подарувала Петрові Бочеку, він кілька років тому помер.
❤8