Отож, у чому проблема jus ad bellum I jus in bellum або ж права на війну та права у війні. Це лише на мою думку, хоча не можу сказати, що побачила там достатню єдність думок. Все ж, право, що застосовується у збройних конфліктах дуже далеке до ідеалу чи навіть до завершеності.

Вважається, що завдання міжнародного гуманітарного права – це зробити війни більш гуманними. Однак, реально зробити війни гуманнішими можна хіба не розв’язуючи їх.

Ну бо нахіба починається війна? Щоб перемогти.

Війна не ведеться заради гуманності навіть коли це щось миротворче. Тобто, міжнародне право направлене на запобігання війнам (ні) шляхом проголошення миру основою основ світобудови, прописуванням способів як можна вирішити конфлікт, не застосовуючи зброю. Міжнародне гуманітарне право має такі норми, яких не вигідно притримуватись щоб виграти + таке-сяке покарання, тому можна вважати, що воно теж має запобігати війнам. Можна сказати, що досягненням міжнародного права є війни, що не почалися, але те, чого нема – неможливо дослідити.

Якщо ж війна уже почалася, то дотримуватися всіх норм права – практично неможливо. Війна така штука, що рідко розв’язується слабкими проти сильних. І як нескладно зрозуміти, якщо дотримуватися норм, то виграш буде за чисельністю і дальністю зброї або чисельністю мішеней та рівнем їх захищеності. Але уявіть собі випадок, де одна країна розв’язала війну, вистріляла всі свої снаряди по військових базах іншої країни і капітулювала. Це ж дурня якась.

Якби війни велися в ім’я честі, то можливо щось вдалося б регулювати (і то не факт, бо все одно мета – перемога). Жага перемоги підштовхує як на надзвичайні звершення, так і на надзвичайну жорстокість.

Тому країни у війні шукають не те, як дотриматися приписів міжнародного права, а як обійти їх так, щоб не отримати покарання. І це не така проблема, бо багато що залежить від дипломатії і міжнародній спільноті загалом не проблема підтримати сильнішу сторону (міжнародна спільнота колегіально ухвалює рішення і її неможливо покарати за неправомірне рішення ухвалене законним способом). Покарання у міжнародному праві це окремий момент, який, звісно, теж впливає на можливість чи неможливість розв’язання війн (поки що не дуже).

Так от проблема права на війну та права у війні це його неправильна, на мій погляд, орієнтованість. Нібито, для забезпечення гуманності, має бути все одно, для чого ведеться війна, однак, думаю, що мета війни є важливим моментом. Треба розуміти, що війни ведуться перш за все – для перемоги. Отже, право має бути таким, щоб давати можливість перемогти, але мінімізувати можливість перемоги для зловмисного агресора.

Далі вже можна виділити, що значить перемога. Тобто, що є предметом війни: територія, економічні ресурси, людські ресурси тощо. Може бути, звісно, і війна на знищення, як у нас зараз. Війна, щоб змусити підкоритися будь-якою ціною.

Цю думку можна ще розвивати, як мені здається. Однак, суть така, що держави будуть намагатися обійти норми права, що їм невигідні (як в принципі це роблять і окремі люди), а не пристосовуватимуться до них. Захищаючи населення під час війни треба враховувати нащо взагалі ведеться війна, щоб ті норми були ефективними. Й обов’язково має бути адекватний механізм притягнення до відповідальності, а не так як воно є зараз.

Я не відчуваю себе ще трохи і магістром права. Я відчуваю себе людиною, що дивом пройшла природній відбір (ц) я

Випадкових нотаток вам у стрічку

Можливо, колись я їх знайду і вони виявляться не такими беззмістовними, як може здатися зараз.

Я знайшла мости. Багато карпатських мостів: від звичайних дошок, перекинутих над струмком і до височезних віадуків. Мене вражають карпатські мости, котрі стоять кількадесят (а іноді й кількасот) років.

Абсолютно заперечую проти того, щоб вважати локальні підвісні мости чимось примітивним і ненадійним. Звісно, вони ламаються, як і будь-які інші споруди, але мені здається, що це дуже цікаві об’єкти.

Ви бачите міст, склепаний зі стріли крану, труб невідомого походження, металевих або навіть мотузкових тросів, до якого прибиті (або й просто покладені на троси) нерівні дошки. Коли ступаєш на цей підвісний міст – він починає хитатися і видавати страшні звуки.

Я бачу диво архітектури, склепане з підручних матеріалів, яке, втім, тримається далеко не на доброму слові. Що таке природа Карпат? Це коли вдень +30, вночі +5, або вдень -5, а вночі -30. Це мінлива погода, коли от зараз жарить сонцем, а за кілка хвилин почнеться буря. Це доволі таки стабільні повені. Це постійно бурхливі потоки води, яка не просто обтікає опори, але б’є по них. Плюс до всього – це сейсмічно активний регіон, де хоч і не спостерігається абсолютно руйнівних землетрусів, але мені вдавалося бути свідком, як весь посуд вивалився на підлогу, навряд чи сторічні мости це зовсім не відчули. Одним словом, це дуже агресивне природне середовище, яке спричиняє швидке зношування багатьох будівельних матеріалів.

Щоб ви розуміли, мені довелося переходити підвісним мостом невідомого віку, у той час як два нових мости (зведені у 90-х – 00-х) були знесені повінню два місяці тому. Паралельно по цьому мосту проїхав жигуль, хоча мені здається, так не можна було. Якби то була вантажівка, то пішла б плавати в річку Стрий. Якби не пішла – я б здивувалась.

З віадуками те саме. Це дійсно старі мости, їх будували ще за Австро-Угорщини, часто ще й залізничні. Мене дуже дивують ті, що зроблені з каменю, а не із залізобетону, бо вони все ще не завалились через ерозію і впливи води.

Власне, так, мені подобаються карпатські мости. Оце от еко-бруталізм, а не коробки з зеленими насадженнями.

Що ще я знайшла?

Ліжникова пральня! Теж крута анархо-примітивістська річ, яка насправді взагалі не примітивна.

Це значить такий будиночок, зведений прямо на річці, всередині якого знаходиться брутальна хитромудра конструкція. Брутальна, бо вона явно витесана з цільного дерева. Хитромудра, бо вона дивним чином працює за схемою: кидаєш ліжник у спеціальний резервуар, на нього спрямовується потік води, потік води вибиває з ліжника весь бруд і готово. Здається, в деяких таких є ще сушарка, але я не перевіряла всі.

Але тепер вертаємось до тої ж теми що з мостами. Тут жорсткі природні умови, цей міні-будиночок з його конструкціями мало б змити першою ж повінню. Однак він стоїть, наперекір обставинам. І це далеко не нові споруди.

Поки я не змогла розкрити таємницю «а як так?», але це не значить, що не зроблю цього в майбутньому.

Натупне.

Гори дуже круто оживають!

Пам’ятаю часи, коли з варіантів «куди поїхати відпочити» був хіба Буковель. Туди їхало все що попало і вже в далекому 2007 році мене майже подавили лижники, котрі їхали натовпом, бо натовп був всюди. Після такого інциденту було вирішено знайти менш людне місце.

Не те щоб воно одразу знайшлося, але кінець світу 2012 відкрив портал в паралельний світ, де виявилося Славсько. На той час це був дуже дивний курорт з двома старими підйомниками і парою готелів, номери в яких можна було зняти на місці, не займаючи черги за півроку наперед. А ще то було місце зі снігом, хоча всі села навколо стояли не засніжені.

Того ж року ми знайшли Урич з фортецею Тустань. На той час там не було рівно нічого. Жодної плати за вхід, ніяких кіосків з їжею, хіба півтора продавця виробів з дерева і каменю. Для нас тоді стало несподіванкою, що то взагалі фортеця, бо ми зупинилися на «ого, дивіться які скелі». Лазити можна було вздовж і впоперек, якщо впадеш-уб’єшся – більше лазити не будеш. Знайшли фестиваль «Ту Стань», який тоді був, якщо чесно, більш видовищним, бо дещо хаотичним і виглядав як орда дядьків, яка штурмує аматорську дерев’яну споруду, в якій сидить така ж орда випадкових дядьків. Після фестивалю можна було дуже добре поспати в багажнику через відсутність достойних аналогів.

Так можна казати про більшість карпатських населених пунктів. А зараз – куди не поїдь: кемпінг з екобудиночками, готелі, риболовля, рафтинг, якісь інші, часом, дуже локальні, види розваг. Я залишаюся прихильником традиційного відпочинку в горах, що значить намагатися побільше взаємодіяти з природою – поменше з цивілізацією. А ще я категорично проти розваг, які завдають природі значної шкоди. Не тому що сентиментальність, а тому що такі розваги не перспективні: після певного рівня завданої шкоди – така розвага більше не може продовжуватись, оскільки або місце перестає бути привабливим для туристів, або просто цю розвагу вже неможливо там провести.

Водночас, мене дуже радує покращення економічної та інфраструктурної ситуації в цих місцях. Ще кілька років тому зі Східниці в Урич (а це на хвилинку – ледь 10 км) треба було їхати позашляховиком близько 40 хв. Як туди діставалися рятувальні служби на «буханках»? Ну, складно, напевно. Зараз же, нехай нову дорогу і будують від імені держави, за кошти якогось готелю але цею дорогою їздить і швидка, і ДСНС і інші служби. Села, з яких виїжджала вся молодь, почали користуватися своїми ресурсами, перетворюючи старі будинки на екологічні або історичні готелі. Це насправді приємно бачити.

В державі, окрім безпосередньої війни, відбувається дуже багато поганих речей, але коли бачиш, що щось-таки змінюється на краще, попри всі перешкоди – це мотивує.

Забула згадати про поля борщівника сосновського. У мене є конкретні питання щодо них.
Чому? Техніка вже дозволяє прибрати борщівник, не чіпаючи руками.
Для чого? Шкода борщівника більша, ніж яка б то не була користь (яка до того ж, не була доведена)
Борщівник росте в долинах, де земля в принципі придатна до обробки і на ній можна щось виростити. Нехай не елітну пшеницю, але якусь іншу культурну рослину.
Оцей от величезний простір, густо зарослий борщівником викликає в мене інстинк господарника - бажання це місце викупити і зроби з нього щось хороше

З Днем Незалежності, панове🇺🇦

Принесла вам сумнівного змісту інформацію, яку вияснила експериментальним шляхом. Так сталося, що основний канал попав у мою виключну монополію, тому в основному все там, але тут теж іноді щось буватиме. От наприклад, досить складна локальна інформація про те, як у тут живу, переважно не чуючи звуків, які знаходяться далі метра від мене (крім гучних низькочастотних звуків на кшталт потяга).

Зазвичай мені не дуже зручно слухати музику, голосові і взагалі все, шо звук. Я ще не в курсі, звідки він доноситься і починаю мотати головою в пошуках джерела.

Іноді його нема. Чого його нема? Бо я постійно чую звук, який видає кров у голові плюс якісь взагалі випадкові звуки. Не плутати зі звуковими галюцинаціями, з цим у мене проблем немає. Ну от просто якийсь шум, свист, який ще змінюється залежно від атмосферного тиску і пори року (наприклад, осіння версія – це звук лелек, які відлітають у вирій, а новорічна версія – це дзвіночки). Весело живу, так. Наскільки мені пояснили, то таке загалом нормально для людей, які мають проблеми зі слухом.

Власне через оцей от внутрішній звук, я часто не чую зовнішні звуки, бо їм складно перебити все це діло. Зате я можу робити внутрішні звуки і керувати ними за допомогою руху. Наприклад, якщо підняти голову, то можна зробити звук вище, а якщо опустити – нижче. Можна переривати його кліпанням або рухом очей і відповідно створювати певну мелодію. А ще, схоже, можна чути електрику. Перевіряти на собі я це не раджу, хіба з такими шокерами, які робили у формі жуйок в нульових. Ну тобто, щоб не гахнути себе 220 В.

От я ставлю телефон на зарядку, у мене там стерлося покриття і коли я його беру в руки, то мене може трошки вдарити током, або я, принаймні, відчуваю наявність електрики. Якщо проводити по кутах, де покриття найбільше стерлося – то можна зробити внутрішній звук, який мені нагадує гру на контрабасі. При чому можна регулювати гучність, тональність і відповідно робити самому собі музику.

Єдина проблема такої музики – ніхто більше її не чує і думає, що в то шиза 🌚