13 квітня 1887 року народився Іван Кавалерідзе - скульптор та режисер, автор пам’ятників Княгині Ользі та Ярославу Мудрому у Києві.

«Княгиня Ольга» Кавалерідзе бачить війну не вперше. Монументальну композицію, в якій ще є Кирило і Мефодій та апостол Андрій, у Києві встановили 1911 року. Проєкт Кавалерідзе і його колеги Сніткіна тоді виграв на оголошеному напередодні конкурсі. Коли 1919 року більшовики захопили Київ, постать Ольги було знесено. Апостол Андрій, Кирило і Мефодій протрималися до 1923, але потім їх також знесли. Відновили пам’ятник 1996 року.

Кавалерідзе (1887-1978) - один з найцікавіших, але водночас малодосліджених авангардистів 20 ст.. Як і Архипенка, його захопив кубізм; разом з Довженком і Дзиґою Вертовим він став творцем українського радянського кіно.

Кавалерідзе називають «забутим аутсайдером» українського авангарду, «музеєфікованою мумією українського радянського мистецтва», мовляв, його канонізували, але так і не зрозуміли…

"Чому зараз, коли у Києві виставок багато, як грибів після дощу, варто йти на Шматка? Тому що його мистецтво щире, яскраве і з гумором. Навіть доглядальниця залів у Київській картинній галереї сказала, що за час війни нічого подібного у них не виставлялося", - Катерина Лебедєва

у Київській картинній галереї до 12 травня триватиме виставка художника Анатолія Шматка "Простір фантазій"

Катерина Лебедєва, мистецтвознавиця й журналістка, пише, що як і Марія Примаченко у ХХ столітті, Шматок надихається природою, снами, новинами із зовнішнього світу; образи у нього виходять влучними, різнобарвними

"З цими персонажами приємно було б поспілкуватися чи зустрічати їх іноді на вулиці", - Катерина Лебедєва

більше про митця та його персональну виставку читайте та дивіться у новому матеріалі

📣 бієнальне:

#5 Естет Газети у далекому 2019 році був присвячений 58-й Венеційській бієнале. Для обкладинки тоді обрали світлину старої мотузкової фабрики Le Corderie di Arsenale, яку тепер всі називають просто Арсенале, й нині це — одна з двох перманентних локацій найбільшого у світі фестивалю мистецтва. Для номера газети я написала статтю на два розвороти про найцікавіші, на мою скромну редакторську думку, національні павільйони й про українську присутність на бієнале (про "Ceконд хенд" і "Маркет" Жанни Кадирової та "Мрію" Відкритої Групи, яка тоді так і не пролетіла над Садами Джардіні)

завдяки тому номеру зав'язалися теплі контакти з організаторами фестивалю та багатьма колегами. Відчутним був інтерес до українського мистецтва. Домовлялися зустрітися вже на "59-й" й за бокалами белліні обговорити можливі інтерв'ю, подкасти, матеріали... але на початку 2022, десь з підвалу чи "з-за двох стін", я писала колегам, що у нас — війна, і наші богемні плани доведеться відкласти до кращих часів

коли "59-та" була у розпалі, Естет Газета, друковане медіа про українське мистецтво, переходила у (такий підозрілий мені) онлайн. Першими на сайті з'явилися матеріали про зруйнований музей в Іванкові й українську присутність на тогорічній Венеційській бієнале. Колеги тоді дуже підтримали попри дистанційність, надсилали світлини, коментарі, матеріали про рекордний hammer-price на роботу Марії Примаченко на благодійному аукціоні бієнале й про увагу, прикуту до "Фонтану виснаження" Павла Макова

цьогоріч у моєму інбоксі — листи від колег, запрошення й нагадування про "богемні плани". Попри те, що кращі часи так і не настали (й боротися за них, ймовірно, доведеться ще дуже довго), сподіваюся, що тепер мені вдасться написати кілька матеріалів "з полів", так би мовити

перший (вступний) — вже на сайті

«Зболений я цілий», Юрій Шаповал

"...передумовою створення картини стала драматична подія, про яку мені розповіли очевидці. Вона вразила мене! Місце - село Олександрівка на Херсонщині, що було окуповане і потерпало від постійних обстрілів. Минулого літа руйнування в селі були особливо значними. Люди ховалися та покидали поселення. Свійські тварини, які не загинули від вибухів, вирушили до сусіднього села Станіслава у пошуках людей та порятунку. Недоєні корови, птиця, свині, які звикли жити біля людей, ішли санітарною колоною. Тікали від вогню і диму, залишаючи за собою червоні сліди крові на шляху. Поранені тварини трималися біля вцілілих. Хто зумів, забрався до корови на хребет. Йшли так, щоб дійшли усі... До людей. Жителі Станіслава рано-вранці побачили моторошну картину. У центрі села згуртувалося багато чужих покалічених тварин, які мовчки стояли, дивлячись зболеними очима. Від побаченого в очевидців покотилися сльози, яких наче вже і не лишилося за час війни"