Те відчуття, коли витрата на одного підара 10+ дронів.

А зранку слід сказати собі: сьогодні мені доведеться зустрітися з людьми нав’язливими, невдячними, зухвалими, підступними, заздрісними та егоїстичними. Усі ці вади з’явилися в них через незнання того, що є справжнім добром і злом.

Який буддийський іноді цей Марк Аврелій. І життєвий)

https://music.youtube.com/watch?v=kzXDEs6ivxs&si=aXjT5rnCkc1btlM6

Час поговорити про #ТЦКUltras.

Показником якості ідеї і тексту в полі соцмереж для мене є наявність оцих от двох представників емоційної знакової системи: 🤮🤡.

Коли я їх бачу, то розумію, що комусь зараз боляче, а значить сила прикладається точнісінько в область тригера.

Відмівши усілякі широко політичні і глибоко абстрактні роздуми про причинно-наслідкові звʼязки військового часопростору (а як їх не відкинути, якщо ми, запевняю вас, не володіємо ніякою інформацією, аби мати змогу аргументовано перебирати язика на цю тему?), зосередимось на дуже конкретних фактах, які кожен військовослужбовець, що хоч якось був дотичним до бойової роботи, знає…

Перше — нам не вистачає людей. Аби вистачало, ми всі ходили б у відпустки, не сміялися б зі слова «демобілізація», мали б регулярні ротації та періоди відновлення.

Друге — підтримання достатнього мобілізаційного рівня є першочерговою умовою існування нас як державної нації (бо це є первинною умовою здатності продовжувати війну).

Скільки не отримай дронів чи бк, яких крутих позицій не побудуй, і як героїчно і професійно не воюй, але для виконання задач, що обумовлюють наше виживання (не кажучи вже про перемогу), потрібна чимала кількість людей.

Спосіб яким ми продовжуємо тягти цю лямку якраз і полягає в розтягуванні лямки, що саме собою є не нормальною ситуацією, а знову ж таки ненависною необхідністю, яка додає імовірності нашому загальному виживанню.

Простіше кажучи, я ваш героїзм «на увазі мав», і аби ним не займатись, нам треба набагато більше бійців, бо достатня кількість особового складу означає менше робоче навантаження на окрему людину і розвʼязує руки в питаннях відпочинку, відновлення, ведення достойного людини збалансованого життя.

І от підводжу вас до того, що через все вищерозмальоване, питання того як ефективно і справедливо відбувається мобілізація, є ключовим при будь-яких інших ідеально рівних умовах.

Коли ти переступаєш поріг, що відділяє тебе від статусу цивільного, відбувається магічна метаморфоза — ти тепер з нами в одному човні, його пиздують торпедами зусібіч, і він, курва, підводний.

Перше що ти захочеш, так це нормальних людей, поруч, друге — побільше зброї і БК, а третє — елементарного розуміння з боку тих, хто дивиться на все це як на інтерактивний серіал про морський бій з елементами гри в кальмара.

І тут цікаве: бо вчора ти був таким самим оленем, який займав позицію спостерігача і проводив своє життя в режимі очікування якоїсь розвʼязки, помноженого на страх того, що тебе візьмуть за сраку і змусять воювати.

Але ось ти з нами, і о чудо, тепер тебе цікавить чи достойні поряд люди, чи достатньо тебе навчають і забезпечують, чи добре платять. Простіше кажучи, тепер тебе цікавлять права військовослужбовців, а не якоїсь там абстрактної людини, котру не можна перетворювати на «БУСінку» (а хтось думав, що «ухілєс» це альфа і омега зневаги?).

Спростимо ще. Коли дороги назад нема або її ціна така, що ти не готовий платити, життєві вибори стають значно простіші. І ось ти вже думаєш про те, як би гарно і красиво облаштуватися на війні — вбивати побільше підарів чи приносити користь іншим чином, і не загнутися та не здеградувати самому.

І ось вже ти сам намагаєшся зібрати пазл справедливості, копаючись у питаннях по типу «чому ж я тут, а Інокентій Залупа, з яким я вчився в школі, ні?»… Де ж справедливість?! А, ой, вчорашнім Інокентієм був теж ти сам… невдобно вийшло.

В ідеальному світі, де все робиться красиво і правильно, бусифікація та всі інші достоїнства гостинності, не мали б місця бути… А ще в цьому ідеальному світі, черги в ТЦК стояли б 4 роки, а не 4 тижні.

Тому, що ми говоримо суворій масовій мобілізації? — Трикратне Так.

За короткий час, що я у війську (третій рік пішов), покращилось стільки всього, що я на таке навіть не сподівався (хоча бабок треба більше, тут не посперечаєшся). А от питома вага новоприбулих якось не збільшується, так щоб це відчував простий боєць.

То ж все до біса просто — нема достатньої мобілізації — нема нас.

А я от люблю це життя і дуже сильно хочу ще побути, бо ж жить нада інтєрєсна і я не перестаю це робити, доки є змога.

І саме тому будь-яка діяльність, спрямована на зрив мобілізації це постріл собі в коліно. І знаєте, стріляти собі в коліно дуже легко, коли це коліно абстрактне… бо ось це «собі».. ну де ж це «собі»? Де я, а де армія? Хехе..

В тому і відповідь. Опинишся в армії, і всі абстракції заграють конкретикою, і умоглядне коліно почне віддавати цілком реальним болем. І тобі дуже не захочеться в нього стріляти.

От настільки усе просто.

Час хуярити на улюблену роботку! Хотів би я сказати…

Але ж я «противник концепции работы в целом», як казав мій друг.

Тому просто побажаю вам гарного дня і сподіватимусь, що, і мій складеться.

Так, ну за день вже бачив як привітання зі святом приймають нормально, бачив як кажуть (і жінки і чоловіки), що вітати з цим святом — це блядство. Бачив тих, кому ці питання глибоко байдужі. Ще бачив якийсь мітинг проти змін в цивільному кодексі, що стосувався прав жінок.

З чого доходжу висновку, що порядку в датськім королівстві не було й не буде))

Але все ж, на наступний рік прийму стратегічне рішення поздоровляти жінок в інший день. До того часу якраз почитаю які там зараз альтернативи.

Спостерігаю хвилю еміграцій українських «фінансових блогерів». В силу свого глибокого зацікавлення темою грошей, податків, фінансів та економіки загалом, я спостерігав за багатьма з них.

Озвучені причини виїзду стандартні і зрозумілі: а от міндіч краде, а ТЦК та поліція людей на вулицях хапає, а депутати можуть за кордон їздити і світло собі проводити в хати і воду і т.д. А вони не можуть. Немає справедливості.

Єдина воістину справжня причина, яку вони прямо ніколи не називають — небажання витрачати свій час на службу в армії і влазити загалом у справи, де передбачається ризик для життя і здоровʼя. Можна навіть додумати, що вони цілком би це робили аби було заради чого. Аби було більш справедливо.

Всі ці люди мислять цілком раціонально, їхні аргументи мають під собою ґрунт. Як я вже колись писав — єдина причина лишатись в Україні полягає в бажанні лишатись в Україні.

І як сказав Валерій Маркус в одному зі своїх інтервʼю (або не інтервʼю, бо я бачив нарізку, не знаю, що саме за формат), ми воюємо за Україну в якій хотілося б жити і за яку можна померти. І України такої наразі нема.

І отут мені хочеться трохи та й додати. Україна «така» є. Вона лежить в просторі вибору на користь чогось більшого за себе, попри голоси оголеної логіки та сухого раціоналізму. Якби мені хотілося підпорядкувати своє життя суто згаданим сутностям, достатньо було б падіння на коліна перед статистикою та молитви до калькулятора. Достатньо було б скористатися однією з трьох можливостей виїзду, які мені випадали від самого початку повномасштабки і ціна котрих варіювалась від вдячності (розуміння боргу послуги) до 10k$.

Але мені приємно бути людиною, котра більше за це. Іноді воно і вдається. Це той вибір, який я вже згадував. Іноді життя допомагає його зробити, в інших випадках особистість має достатню силу аби самостійно рватись у потрібний бік. Я ж завжди був десь посередині, як і личить буддисту.

Але давайте трохи розглянемо справедливість в межах заданого контексту. Що справедливо, а що ні, може бути розсуджено лише відносно міри справедливості. І міра справедливості — це дуже неоднозначний феномем в голові кожного. Хіба справедливо усе згадане тими упослідженими особами, що покинули Україну? Думаю, що ні. А хіба справедливо, що для того аби покинути країну, треба неабияк ризикнути або ж заплатити, при тому що багато хто не має ресурсу для жодного з варіантів? Вважаю, що ні. Цікаво, що люди, котрі віддали достатньо відчутні кошти задля виїзду, зневажають людей, котрим платили за той виїзд. Втім вони скористалися цією можливістю.

А хіба справедливо, що загальною масою українства, війна назвалась війною лише в 2022 році? І чи справедливо те, що багато хто воював без усілякого оформлення, виплат та інших прав і пільг, що належні військовослужбовцю (і далі воюють, до речі)? Чи справедливо те, що чимала кількість прекрасних особистостей згинула через нелюдське ставлення невмілого командування? Чи може справедливо те, що люди не бачать ротацій і відпусток через недостатню кількість особового складу, котрий міг би прийти на зміну?

То до чого я веду?

Життя, як ми бачимо, повне несправедливості. Це перше.
Друге, що варто зрозуміти — у несправедливості завжди є імʼя. Не в загальної абстрактної несправедливості, а в кожної конкретної. Але перед тим як шукати її ззовні і складати список, я радив би кожному поглянути в дзеркало. Ми не ідеальні. До якої б групи не належали — усі ми не позбавлені вад та помилок.

Поряд з усією несправедливістю і потворністю, завжди ходить її протилежність. Справедливість і краса. Вчинку.
Ми всі перебуваємо під тиском розпеченого молоту обставин, котрий одних перетворює на діаманти, а інших чавить до стану пилу й золи. Пливемо в карколомному просторі-часі, де буква й дух закону переживають болісні трансформації.
Ми проживаємо невизначеність, мінливість, та ще й негативні їх ітерації.

То що ж з тією справедливістю? Чи може вона бути однією для всіх? Гадаю, що ні. Нам доведеться прийняти факт того, що певні вибори неминуче розділятимуть людей. Прийняти, що благами нашої боротьби користуватимуться ті, хто робили усе аби цієї боротьби уникнути. Прийняти, що нам не вдасться бути хорошими для всіх.

А ще прийняти те, що міра справедливості врешті решт буде встановлена тими, хто зараз виборює саму можливість жити. І чи варто їм зайвий раз оглядатись на тих, хто просто чекає розвʼязки? І навіть за таку варіацію буття нам ще доведеться поборотись.

Як взагалі буде відчуватись момент, коли усіх втікачів амністують? Коли ті, хто не дивились далі ніж власне благо, матимуть стільки ж прав, скільки ж ті, то ризикував усім задля самої лише віри в те, що країна може вистояти, бути кращою і справедливішою в тому числі?
Питання хто і що робив за час війни буде не раз поставлено в житті кожного, хто житиме або перебуватиме в Україні. І це нормально.

Знаєте мені дуже пощастило. Я бачив іншу Україну. Ту, за яку можна воювати і ризикувати. Продовжую бачити її щодня в обличчях тих, хто попри усі згадані несправедливості продовжує вести боротьбу і творити простір, де життя варте того аби жити. Де є щось більше за фінанси, раціоналізм і логіку, що помножені на інфантильність та нескінченне его.

То ж як воно жити в прекрасній Україні?
Як у обіймах коханої за першого акту апокаліпсису.
Неповторно й до гіркоти солодко.

Любителям бездумного поглинання приємнощів, що вічно тікають від усього, що хоч трохи обпікає необхідністю страждати, боротись, мінятись на карще, цього не зрозуміти. Бо зрозумівши, вони загинуть. Ніхто не хоче гинути. Але, як пишуть розумні книжки, аби проросло колосся, зерно має вмерти.

Ми дуже привʼязуємось до того, що вважаємо собою. Навіть до найгіршого в нас. Але ж такого звичного.
Можна зрозуміти усе. І страх і втечу, і зраду, і підлість. Та чи стають вони від того чеснотами? І куди покотиться світ, якщо якщо ми хвалитимемо власні слабкості й недоліки? Мабуть в тому ж напрямку, куди він і прямує вже довгий час.

Наостанок я хотів би побажати усім тим, хто навіть не потребує пояснень, і хто продовжуватиме жити сповна, попри вічну боротьбу, того, аби ви не забували, що нас достатньо. Можливо й небагато, але достатньо. І ми в кращому положенні за наших попередників. І мета наша зокрема в тому, аби наступники мали ще кращий фундамент, щоб сягнути більшого аніж вдалось нам.

Підтримуйте одне одного. Терпінням, мудрістю, співчуттям. Вчинками. Помічайте наш поступ. Все вдається.

З зимової сплячки вийшли на базову десятку.

https://music.youtube.com/watch?v=sGmmK7VTWho&si=MqzMbtc5BrX4pesD

Бог є. І він має гігантське почуття гумору. Бо інакше пояснити те, що я у війську знову займаюсь вичиткою статутів (і не військових), не видається можливим. Це просто іржавий меч іронії, вкритий зазубринами часу, проникає мені в печінку. Істеричний гомеричний сміх.
Veni, vidi, flevi блять...