Сьогодні під головуванням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Онуфрія відбулося останнє у цьому навчальному році засідання Вченої ради Київської духовної академії.

Підводячи підсумки навчального року, Блаженніший владика сказав надважливі слова, які ми, духовенство і миряни, не завжди беремо до уваги. Мова йде про виховання священника.

Так, за висловом Предстоятеля, "виховання майбутніх пастирів робиться для слави Божої". Тобто, завдання духовних шкіл виховувати не просто тих, хто знає догмати, розуміє Святе Письмо чи вміє правильно звершувати Богослужіння, а давати виховання тим, хто своїм життям та особистим прикладом прославлятиме ім'я Боже. Це, фактично, реалізація того заклику, який прозвучав із вуст Христа: "Тож нехай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони побачили ваші добрі діла й прославили Отця вашого, Який на небесах" (Мф. 5, 16).

Зрозуміло, що таке завдання набагато складніше, ніж передача виключно інтелектуальних знань. Адже тут без власного прикладу не обійтись. І тому на викладачах лежить величезна відповідальність за тих, хто проходить навчання в стінах наших духовних шкіл.

Разом з тим, це є завданням і для кожного священника – незалежно від того, де він несе своє священницьке служіння. І це також є завданням для мирян. Ми усі повинні жити так, щоб через нас і нами прославлявся Господь. Тоді у світі, що оточує нас, буде більше любові та милосердя, взаєморозуміння та злагоди.

Зрештою, вираз "слава Божа" може сприйматися і в есхатологічному вимірі – як той день, коли Христос "сяде на престолі Своєї слави" (Мф. 25, 31). А значить, ми маємо бути ще й свідками Його Другого Пришестя, жити в Його очікуванні та сповіщати про Нього всім народам землі.

Залишається тільки приєднатися до цих слів нашого Блаженнішого Предстоятеля та побажати кожному священнику і мирянину, незважаючи на різноманітні життєві обставини, бути достойними слави Божої!

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив, що для нього спокій і релігійна злагода важливіші ніж те, що може статися в результаті рішень суду з питання перейменування УПЦ.

Міністр відзначив, що для нього "особливо важливо, коли ми проводимо діалог із главами церков, збереження толерантної ситуації, яка на сьогодні склалася".

З огляду на політичні переконання та конфесійну приналежність Олександра Ткаченка, його слова не приходиться трактувати як підтримку УПЦ. Проте, як чиновник, він прекрасно розуміє, що діалог з УПЦ вести все одно прийдеться. Адже, незважаючи на всі спроби різноманітних політичних сил знівелювати вплив Української Православної Церкви на суспільство, вона залишається найбільшою релігійною конфесією в Україні. Іншими словами, за УПЦ стоять мільйони віруючих, не рахуватись з якими просто не можливо.

Саме тому міністр культури зазначив, що будь-які "драматичні рухи" в питанні перейменування Української Православної Церкви "можуть збурити суспільство та зумовити хвилі підтримки або протестів з того чи іншого боку". А ще вони порушать Конституцію України, основні демократичні принципи та свободи.

Міністр також сказав, що в Україні поки що зберігається спокій і релігійна злагода.

Від себе додамо, що і спокій, і релігійна злагода, особливо з огляду на постійну агресію по відношенню до УПЦ з боку деяких ЗМІ та окремих політиків, з огляду на продовження захоплення наших храмів – це тільки мрія.

Проте виявляється, що навіть така ситуація, без катастрофічних загострень та конфліктів, для міністра культури важливіша, "ніж те, що може статися в результаті рішень суду".

"Спокій і релігійна злагода" – ось ті два критерії, які переважують можливі політичні "дивіденди" чи аргументи тих сил, які зацікавлені в протилежній ситуації. В цьому випадку Олександр Ткаченко мислить як чиновник, який має хоч трохи турбуватися про народ. А чиновники, як ми вже неодноразово переконуємося останнім часом, повинні діяти по принципу медичних працівників – "не зашкодь".

На жаль, представники діючої влади прийняли країну в тому стані, в якому вона залишилася від попередників. І дуже би хотілося, щоб теперішні можновладці намагалися виправити помилки, які були зроблені раніше, а не повторювали їх. Адже добробут в країні починається із намагання вести діалог, зі спроб почути один одного, з бажання об'єднати народ, а не розділяти його за політичними чи релігійними переконаннями. І якщо наші чиновники це зрозуміють – то краще буде всім.

Об авторах канона Пасхи

Накануне Вознесения давайте ещё раз вспомним о прекрасном каноне Пасхи, пение которого мы слушали на протяжении всех этих дней. Тем более, что вчера в некоторых храмах совершалось Богослужение по Пасхальному чину, как в день Светлого Христова Воскресения – с пением Пасхального канона, часов Пасхи и предначинательных стихов.

Многие знают, что автором канона Пасхи, центральной части Пасхальной заутрени, является преподобный Иоанн Дамаскин. Преподобный Никодим Святогорец называл святого Иоанна "соименный благодати певец". Однако в то же время, он отметил, что большая часть канона Пасхи отсылает нас к иному автору, который для Никодима Святогорца является "сиреной, обладающей талантом ритора".

Действительно, Пасхальный канон во многом перекликается со словом святителя Григория Богослова на Святую Пасху. Вот несколько цитат из этого прекрасного творения проповеднического гения великого Богослова нашей Церкви:

"Я стоял и смотрел: и вот муж, восшедший на облака... сказал: «Ныне спасение миру, миру видимому и миру невидимому! Христос из мертвых — восстаньте с Ним и вы; Христос во славе Своей, — восходите и вы; Христос из гроба, — освобождайтесь от уз греха; отверзаются врата ада, истребляется смерть, отлагается ветхий Адам, совершается новый: кто во Христе, тот новая тварь (2 Кор. 5, 17); обновляйтесь».

Так говорил он, а другие воспели то же, что и прежде, когда явился нам Христос через дольнее рождение: Слава в вышних Богу, и на земле мир, во человеках благоволение (Лук. 2, 14).

С ними и я (о если бы иметь мне и голос, достойный ангельской песни и оглашающий концы мира!) вещаю вам таю Пасха! Господня Пасха! Я еще скажу в честь Троицы: Пасха! Она у нас праздников праздник и торжество торжеств; настолько превосходит все торжества, не только человеческие и земные, но даже Христовы и для Христа совершаемые, насколько солнце превосходит звезды.

Прекрасно у нас и вчера блистало и сияло все светом, каким наполнили мы и частные дома, и места общественные, когда люди, всякого почти рода и всякого звания, щедрыми огнями осветили ночь, в образ великого света, света, каким небо сияет свыше, озаряя целый мир своими красотами, света премирного, который в ангелах, первой светлой природе после Первого Естества, из Него источается, — и Света в Троице, Которой составлен всякий свет, от неделимого Света разделяемый и украшаемый.

Но прекраснее и блистательнее нынешняя светозарность, потому что вчерашний свет был предтечей великого и воскресшего Света, и как бы предпраздничным весельем; а ныне празднуем само воскресение, не ожидаемое еще, но уже совершившееся и примиряющее собой весь мир".

Рекомендую почитать это слово, чтобы еще раз пережить радость Пасхальной встречи. Особенно накануне Вознесения Христа от земли на небо.

https://www.paskha.ru/holies/bogoslov.html

«Владыка всех – Христос обитает на небе и управляет миром, и жертва Ему – душа, обращающая к Нему взоры, и одна для Него пища – спасение верующих». Святитель Иоанн Златоуст

С наступающим праздником Вознесения Господня!

Вознесіння Господнє - шлях в Царство Небесне

Християнство - це релігія, яка стверджує, що Бог весь час перебуває з людиною. Святитель Григорій Богослов якось зазначив, що Господь ближче до нас, ніж тіло до душі. Дійсно, коли ми намагаємось дати відповідь на питання про те, що саме зробив Бог задля нашого спасіння, то втрачаємо мову перед неймовірною таємницею Боговтілення.

Іншими словами, Господь не просто «зробив щось» аби визволити нас від гріха та смерті, а Він сам став одним із нас, щоб пережити всі ті страждання, які переживає людина, взяти їх на Себе, і зруйнувати смерть та зло. Жодна інша релігія не говорить більше про це.

Хресна смерть Христа разом з тим, стала і нашою славою. Людська плоть, зранена та зневажена злобою і ненавистю не тільки воскресла, але й вознеслася на небо і посіла праворуч Отця. Цим самим Спаситель вказав на те вічне і величне покликання, яке Творець спрямував до свого творіння. Людина – це не випадковий результат еволюції та, тим паче, не помилка природи, а результат благого задуму Всемогутнього Бога, Який створив нас для слави, а не для ганьби.

Вознесіння Христа – це не акт завершення. Воно не свідчить про кінець, а вказує тільки на початок. Вознісшись на небо, Господь не залишив нас самих на землі, а покликав із Собою. Він приготував або проторував нам шлях до слави Свого Небесного Отця.

Піднісши Свою людську природу до престолу Божества, Христос підкреслив Своє єдинство з нами. Це означає, що в скорботах, в сльозах та болі – ми не одні. Це означає, що зло цього світу є тільки тимчасовим явищем, є примарою, яка може зруйнувати царство земне та ніколи не зруйнує Царство Небесне.

Саме до цього Царства нас кличе сьогодні Христос. І яким би важким не здавалося життя на землі, завжди потрібно пам’ятати, що на ньому все не закінчується. Нашою кінцевою метою є не могила і тління, а Небо та вічність!
Зі святом Вознесіння Господнього!

Сегодня день памяти святителя Луки (Войно-Ясенецкого). Удивительный святой, яркий человек и очень сильная личность. Давайте вспомним эпизод из его жизни, который показывает силу веры святителя Луки и его бесстрашие перед лицом гонителей Церкви.

Так, во время слушания так называемого Дела врачей, сфабрикованного властями, между святителем (тогда он был еще священником) и представителем властей, чекистом Петерсом, произошел такой диалог:

"Как это вы верите в Бога, поп и профессор Ясенецкий-Войно? - спросил святителя Луку чекист Петерс. Разве вы его видели, своего Бога?".

"Бога я действительно не видел, гражданин общественный обвинитель, - отвечал святой. - Но я много оперировал на мозге и, открывая черепную коробку, никогда не видел там также и ума. И совести там тоже не находил".

Хлопчика, який сфотографований разом із батьками, звуть Деон Драйер.

Його мати повинна була народити двійню. Однак, лікарі їй порадили зробити аборт. Причина – найважча форма розщеплення хребта, діагностована у одного із двох ще ненароджених немовлят. За словами лікарів, якщо дитина народиться, то вона ніколи не зможе ходити, і все своє життя залишиться прикутою до інвалідного візка.

Проте, його батьки вирішили перетерпіти будь-які труднощі, але аборт не робити...

Тепер Деон любить бігати та чудово грає в гольф. Його ж сім'я ставить собі за мету підвищити обізнаність інших людей про те, що аборт – це не вихід із ситуації. І навіть при таких важких діагнозах, як у Деона, життя може бути повноцінним.

Зрештою, лікарі помилилися. І слава Богу, що їх помилка не стала фатальною для хлопчика.
Тому що, його батьки зробили правильний вибір.

Голова Верховної Ради України Дмитро Разумков у відповідь на запитання про ставлення до законопроєкту про ЛГБТ заявив, що є прихильником сімейних цінностей.

«Ми повинні мати толерантне ставлення до всіх, але я все ж таки є прибічником родинних цінностей» – зокрема, сказав він.

Мова йде про законопроєкт №5488, який передбачає покарання за прояв "нетерпимості" по відношенню до представників ЛГБТ-спільноти. Це означає, що будь-яка критика гендерної чи ЛГБТ-ідеології, тим паче відкрита незгода з нею, може мати певні наслідки – у вигляді накладення штрафів або навіть позбавлення волі строком до 8-ми років. Наразі, законопроєкт перебуває у профільному комітеті і цілком ймовірно може з'явитися і у Верховній Раді.

Тому, позиція Дмитра Разумкова щодо підримки ним сімейних цінностей дає певну надію на те, що згадуваний законопроєкт не стане законом. Також сподіваємось, що позицію Голови Верховної Ради поділяє і більшість народних обранців та політиків, від рішень яких залежить добробут нашого народу та країни.

Підкреслимо, що позиція Церкви стосовно неприйняття ЛГБТ-ідеології продиктована не тезою про те, що Україна не готова до її запровадження та розповсюдження, а фактом, що ця ідеологія протирічить Закону Божому та є пропагандою гріха. Саме тому, незалежно від "готовності" суспільства сприйняти одностатеві стосунки як норму, Церква завжди стоятиме на захисті традиційної сім'ї, в якій діти виховуються татом та мамою. Тому, що ми твердо переконані - встановлені Богом норми є незмінними та непорушними.

Держава повинна забезпечувати рівні права для всіх своїх громадян. Вона має захищати закон та карати тих, хто його порушує. Права та свободи, прописані у Конституції України, є непорушним фундаментом цивилізованого суспільства.
Одним із таких є право на сповідування віри в Бога. Згідно Конституції, людина не може переслідуватися за свої релегійні переконання чи за відсутність їх. Основний Закон України також дозволяє людині бути вірянином будь-якої релігійної організації, що не є забороненою у нашій державі. Втручання політиків у справи Церкви, примус, позбавлення свободи віросповідання або будь-які утиски віруючих – всі ці речі є неприпустимими у цивилізованій та демократичній країні.

Проте на практиці, на жаль, ми зустрічаємо інше – і відсутність рівного ставлення до всіх релігійних конфесій з боку чиновників та політиків, і утиски однієї конфесії на користь іншої, і відсутність правильної реакції на порушення прав віруючих. Ми неодноразово були свідками, коли органи правопорядку відверто ігнорували фізичне насильство по відношенню до вірних УПЦ, або навіть самі ставали учасниками правопорушень. На жаль, державна влада не надала значення мільйону підписів, зібраних мирянами проти антицерковних законів. Саме тому, віруючі вирішили більше не мовчати, а об'єднатися і стати на захист Церкви. Тим більше, що історичних прикладів дієвості таких об'єднань більше, ніж достатньо.

Православні християни можуть захищати Церкву за допомогою найсильнішої зброї – молитви. Саме тому, завтра о 9 годині ранку віруючі Української Православної Церкви зберуться біля Верховної Ради на молитовне стояння. Вперше в історії нашої держави саме віруючі подадуть на розгляд народним обранцям звернення із законопроектами, які мають на меті зруйнувати те беззаконня по відношенню до нашої Церкви, свідками якого ми стали в наш час.

В цій ситуації ми не можемо залишатися байдужими. Стати на захист Церкви – це значить стати на захист своєї рідної Матері. Безпосередня участь у акції, яку організовує громадська організація "Миряни", а також її молитовна підримка в усіх куточках України – це можливість сповідувати свою власну віру у Христа Воскреслого.

Нехай благословіння Господнє завжди перебуває над тими, хто молитвою та життєвим прикладом стверджує Православну віру на нашій землі!

"Иногда человек молится, по-видимому, усердно, но молитва его не приносит ему плодов покоя и радости сердца о Дусе Святе. Отчего? Оттого, что, молясь по готовым молитвам, он не каялся искренно в тех грехах, которые он учинил в тот день, которыми осквернил свое сердце, этот храм Христов, и коими прогневал Господа. Но вспомни он о них да раскайся, со всею искренностью осудив себя беспристрастно – и тотчас водворится в сердце «мир... превосходяй всяк ум» (Флп. 4, 7).

В молитвах церковных есть перечисление грехов, но не всех, и часто о тех-то самых и не бывает упомянуто, коими мы связали себя: надо непременно самому перечислить их на молитве с ясным сознанием их важности, с чувством смирения и с сердечным сокрушением.

Оттого-то в молитвах вечерних и говорится при перечислении грехов: или то-то, или это сделал худого, т. е. предоставляется на нашу волю упоминать те или иные грехи".

Святой праведный Иоанн Кронштадтский (память 14 июня)

Молитовне стояння віруючих Української Православної Церкви, яке відбулося сьогодні в Києві, є вкрай важливою подією для усіх нас. Його мета немає нічого спільного з політикою. Більше того, вона полягає не в тому, щоб показати владі внутрішній потенціал нашої Церкви, і навіть не в тому, щоб продемонструвати що нас багато та з нами не можна не рахуватися, а в тому, щоб зустрітися із чудом.

Молитва – це завжди надія на чудо. Це свідчення про те, що світ, в якому ми живемо, незважаючи на всю його недосконалість та зовнішню відданість злу, наповнений чудом. Ми, віруючі люди, добре знаємо, що тільки завдяки чуду цей світ існує. Адже за великим рахунком, справжня любов – то є чудо. Дружба, милосердя, взаємоповага і все, що тільки є добрим та благим, – все це є чудом.

І тому, зібравшись на молитовне стояння під стінами Верховної Ради, віруючі люди в черговий раз звернулися до нашої влади, яку самі ж обирали, з проханням побачити в нас людей. Народні обранці мають зрозуміти нарешті, що Українська Православна Церква – це не якась структура чи організація, а живі люди, які являють собою присутність Христа на землі. Живі люди, в яких потрібно побачити своїх матерів, братів та сестер.

І можливо, як тільки політики перестануть бачити в Церкві "релігійну організацію", у їхньому житті також з'явиться чудо. Чудо любові до Бога та ближніх.

Сьогодні було оприлюднено велике інтерв'ю Президента України Володимира Зеленського, значна частина якого присвячена стосункам України та Росії.

Глава нашої держави, відповідаючи на питання про розв'язання мовної та церковної проблем в країні сказав, що "коли говорять про церкву чи про мову, я думаю: у нас війна".

Володимир Зеленський закликав насамперед вирішити питання: "що спочатку?" І дав зрозуміти, що "церковну проблему" можна вирішувати після того, як буде закінчено війну: "Є конкретика: закінчимо війну, хочемо налагодити відносини. Скільки можна? Це ж покоління будуть страждати. Хочуть вони чи не хочуть – це вже потім. Ось про що розмова".

По-перше, не зовсім зрозуміло, чому для того аби припинити порушення Конституції стосовно Української Православної Церкви і відмінити дію антицерковних законів, потрібно спочатку закінчити війну на Донбасі. За великим рахунком, недотримання основного Закону України, який гарантує свободу віросповідання, не можна виправдовувати бойовими діями на сході нашої держави.

По-друге, незрозуміло чому для того, щоб припинити порушення прав Української Православної Церкви потрібно спершу налагодити стосунки з РФ. Віруючі УПЦ є громадянами України, а відтак їхні права не мають залежати від добрих чи поганих взаємовідносин нашої держави із будь-якими іншими державами.

Українська Православна Церкви завжди виступала і виступатиме за мир та припинення війни в нашій країні. Саме її миротворча позиція може бути взята за основу та приклад у спробі зупинити бойові дії на Донбасі. Сподіваємося, що наш Президент, за якого ми свого часу голосували, все таки почує мільйони голосів своїх співгромадян.

Предстоятель Антиохийской Православной Церкви Блаженнейший Патриарх Иоанн Х заверил делегацию УПЦ в своей поддержке верующих нашей Церкви.

«Передайте Блаженнейшему Онуфрию всю мою любовь и уважение, моему возлюбленному брату. И мы знаем его любовь и поддержку. И вы будьте уверены в том, что мы всегда с вами", – сказал Антиохийский Патриарх.

Очень важные слова, ибо в условиях чрезвычайного давления "партнеров" Фанара на другие Поместные Православные Церкви, поддержка Патриарха Иоанна выглядит как своего рода акт исповедничества.

Сегодня Патриарх говорил то, что подсказывало ему сердце, поэтому мы надеемся, что эти слова Его Блаженства прозвучат ещё не один раз. Мы искренне желаем многих и преблагословенных лет жизни Предстоятелю Антиохийской Церкви. Мы смиренно молимся, чтобы Господь помог ему устоять в своей позиции. Ведь только тот, кто претерпел до конца, тот спасется!

Сегодня Церковь отмечает день памяти святого князя Игоря Черниговского и Киевского.

Управлять Киевом князю довелось недолго – всего две недели. Киевские войска предали своего князя и перешли на сторону Изя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, а Игоря, пойманного через 4 дня где-то в болотах под Киевом, бросили в "поруб" – сруб без окон и дверей, из которого человека можно было освободить только "вырубив" оттуда.

Князь в "порубе" заболел и, будучи близок к смерти, попросил постричь его в монашество. Он принял схи­му в Киевском Фе­о­до­ров­ском мо­на­сты­ре и, укрепляемый благодатью, выздоровел.

Казалось бы, никакой опасности для своих политических соперников бывший князь, а теперь схимник, не представлял. Но злоба человеческая не руководствуется здравым смыслом. В 1147 г. ки­ев­ское ве­че по­ста­но­ви­ло распра­вить­ся с кня­зем-ино­ком. Интересно, что вече пытались вразумить и мит­ро­по­лит Киевский, и священство, и даже пра­вив­ший в Ки­е­ве в то время князь Изя­с­лав Мсти­сла­вич, а осо­бен­но его брат князь Вла­ди­мир, но безрезультатно.

Во вре­мя Ли­тур­гии, разъяренная толпа схва­ти­ла молившегося перед иконой страдальца и ­расправилась с ним. При этом, даже мертвое тело мученика подвергалось избиениям и издевательствам.

В тот же день тело святого Иго­ря бы­ло пе­ре­не­се­но в храм свя­то­го Ми­ха­и­ла, где киевляне стали свидетелями чуда – «Бог явил над ним зна­ме­ние ве­ли­ко, за­жглись све­чи все над ним в церк­ви той».

О чем говорит нам эта история?

1. Междоусобицы не могут решить никаких проблем, а только создают их. Вражда разобщает правителей, ослабляет государства, уничтожает благосостояние народа.

2. Если правители поощряют злобу и междоусобицы, то народ превращается в злобную и неуправляемую толпу, остановить которую не может даже тот, кто призван руководить этим народом.

3. Злоба и ненависть отнимают у человека ум, не дают ему трезво и здраво мыслить, парализуют волю и двигают к самым необъяснимым поступкам.

4. Имена гонителей и убийц князя Игоря канули в лету. О них никто и никогда не вспомнит. А святого князя будут помнить еще десятки и сотни поколений. Потому что тот, кто отдает свою жизнь Богу, получает взамен вечность.

Пам’яті митрополита Митрофана (Юрчука) (1962-2021)

Новопреставлений митрополит Луганський і Алчевський Митрофан був непересічною особистістю. Не тому, що декілька років виконував обов'язки проректора Київських духовних шкіл. І не тому, що свого часу здобув якісну освіту закордоном та входив до різноманітних богословських комісій. І навіть не тому, що багато років був постійним членом Священного Синоду Української Православної Церкви, керуючим справами та головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків нашої Церкви. Все це важливо, але все – зовнішнє.

Виконуючи величезну кількість покладених на нього обов'язків, владика Митрофан ніколи не забував про своє монашеське покликання, яке було фундаментом його життя. Крім того, владика вміло поєднував у собі адміністративну відповідальність і повну відсутність "начальницького тону".

Його величезна любов до Христа і роками накопичена справжня житейська мудрість привели до Церкви багатьох людей. Тим більше, що його останній послух в якості голови ВЗЦЗ УПЦ випав на дуже непростий для Церкви час. Владика робив все від нього залежне, аби зберегти всеправославну, всенародну та всеукраїнську єдність. Він добре розумів всю рушійну глибину розділення і розбрату, несучи послух керуючого Луганською єпархією, яка вже шостий рік розділена вогнем війни. І від цього щоденно краялося його любляче батьківське серце.

Востаннє ми зустрічалися у нашій Святій Лаврі у приймальні Блаженнішого Митрополита Онуфрія декілька тижнів тому. Тоді владика Митрофан розповідав багато цікавого зі свого єпархіального життя, згадали і студенство, і молодість. Виявилося, що це була остання зустріч і останні миті живого спілкування тут на землі.

Вічна пам'ять і Царство Небесне новопреставленому митрополиту Митрофану!

П’ятидесятниця: любов, яка перемагає світ

Свято П'ятидесятниці, яке Церква відзначає сьогодні, в певному сенсі завершує (від слова «вершина») справу домобудівництва нашого спасіння. Саме сьогодні до кінця виконується обіцянка, яку Господь дав Своїм учням:«Хай не тривожиться ваше серце: вірте в Бога і в Мене вірте. У домі Мого Отця багато осель. А якби не так, то Я сказав би вам, оскільки йду приготувати вам місце. І коли піду та приготую вам місце, то Я знову прийду і візьму вас до Себе, щоби де Я, там і ви були» (Іоан. 14, 2-3).

В цих словах Спасителя ми можемо побачити одразу кілька важливих для кожного християнина речей. Господь закликає нас «не тривожитись». Тривога, насправді, є серйозною проблемою будь-якої людини. Ми не знаємо, що буде з нами завтра чи навіть через годину, нам невідома доля наших дітей, ми переживаємо за ситуацію в країні чи світі. Іншими словами, життя багатьох наших сучасників - це низка тривожних переживань, зрідка розбавлена більш-менш радісними подіями.

Апостоли теж тривожились. Вони боялись вийти на вулицю після смерті свого Учителя, так як переживали за своє життя. Однак саме вони, після Дня П’ятидесятниці, понесли звістку про Воскресіння Христа у світ. І підкорили його цією звісткою! Що ж сталося, куди поділася їхня тривога?

Вона зникла від віри. «Хай не тривожиться ваше серце: Вірте в Бога і в Мене вірте» – сказав їм Христос. І по суті, Його слова - це єдиний «рецепт» подолання будь-якої тривоги. Адже віра в люблячого Творця дає надію на краще. Надія ж, в свою чергу, сповнює серце любов’ю до Бога та ближнього, а любов руйнує зло, перемагає ненависть та робить світ кращим.

Більше того, Христос обіцяє взяти Своїх учнів в те місце, яке Бог-Отець приготував віруючим в Нього. І це є основною ціллю створення людини – не тільки навчити її любові, а подарувати любов у відповідь. Це означає, що Господь створив людину для того, щоб розділити з нею радість Свого буття, Він подарував людині життя для блаженства та щастя. І незважаючи на гріхопадіння Адама, Бог доводить Свій задум до логічного завершення – через дар Духа Святого робить кожного християнина причасником Божого єства: «Усе те, що потрібне для життя і побожності, подарувала нам Його Божа сила — пізнанням Того, Хто покликав нас власною славою і чеснотою. Через них даровані нам дорогоцінні та великі обітниці, щоби через них ви стали учасниками Божественної природи, уникнувши морального розтління, яке є у світі» (2 Пет. 1, 4).

Отож, вітаючи всіх сьогодні зі святом, хочу побажати, щоб Дух Святий дійсно наповнив наші серця любов’ю і миром, бо тільки так ми зможемо досягнути вічної радості!

https://blogs.korrespondent.net/blog/events/4369581/