НАША ПРАВОСЛАВНА МОЛОДЬ НАДИХАЄ…
Декілька днів тому мав зустріч з православною молоддю нашої єпархії. Приурочили ми її до початку нового навчального року. Але наше спілкування вийшло далеко за рамки навчального процесу. Вразили глибокі і водночас прості запитання, які цікавлять наших юнаків та дівчат. Взагалі після декількох годин обміну думками з «Молодими серцями» і сам стаєш молодшим…
Церковна молодь – вона особлива, вона і в тренді модних новинок, і водночас помірно консервативна у поглядах. Вона ходить до церкви в джинсовому одязі та з рюкзаком за плечима, але її очі і серце сповнені благоговіння перед святинею. Розстебнута куртка, светр і кросівки – все це зовсім не заважає їй відчути благодатний дух святого місця. Для неї важливі не лише обряди і церемонії, але перш за все те, що відбувається всередині – сенс та зміст богослужіння. У молитві вона шукає спокій серед хаосу сучасного життя.
Сучасна молода людина приносить до храму свої переживання і запити. Її молитва може бути без слів − у вигляді тихого мовчазного моменту. Вона також занурюється в церковну музику, що з'єднує сучасні мотиви з традиційними гімнами, створюючи особливу атмосферу єдності часів та епох. В її очах відображається світлий погляд, що сяє в темряві – це нове покоління, яке не відвертається від коренів, а намагається знайти в них натхнення для сьогодення. Це покоління, яке не сліпо вірить ЗМІ, а вміє розвінчувати міфи, яке вміє шукати правду в соцмережах, яке вміє думати, аналізувати, робити висновки… Ця молодь добре знає історію страждань і воскресіння Христа, а тому знає, що приходить час, коли і Церква має зійти на власну Голгофу для того, щоб здобути Воскресіння.
Життєвий світогляд наших молодих і допитливих вірян, їхні всебічна зацікавленість та широкий кругозір, які будуються на христоцентричних духовних підвалинах, дають впевненість того, що у нашої Української Православної Церкви та Держави України є майбутнє!
І воно світле, перспективне, процвітаюче… І, дай Боже, мирне!
Декілька днів тому мав зустріч з православною молоддю нашої єпархії. Приурочили ми її до початку нового навчального року. Але наше спілкування вийшло далеко за рамки навчального процесу. Вразили глибокі і водночас прості запитання, які цікавлять наших юнаків та дівчат. Взагалі після декількох годин обміну думками з «Молодими серцями» і сам стаєш молодшим…
Церковна молодь – вона особлива, вона і в тренді модних новинок, і водночас помірно консервативна у поглядах. Вона ходить до церкви в джинсовому одязі та з рюкзаком за плечима, але її очі і серце сповнені благоговіння перед святинею. Розстебнута куртка, светр і кросівки – все це зовсім не заважає їй відчути благодатний дух святого місця. Для неї важливі не лише обряди і церемонії, але перш за все те, що відбувається всередині – сенс та зміст богослужіння. У молитві вона шукає спокій серед хаосу сучасного життя.
Сучасна молода людина приносить до храму свої переживання і запити. Її молитва може бути без слів − у вигляді тихого мовчазного моменту. Вона також занурюється в церковну музику, що з'єднує сучасні мотиви з традиційними гімнами, створюючи особливу атмосферу єдності часів та епох. В її очах відображається світлий погляд, що сяє в темряві – це нове покоління, яке не відвертається від коренів, а намагається знайти в них натхнення для сьогодення. Це покоління, яке не сліпо вірить ЗМІ, а вміє розвінчувати міфи, яке вміє шукати правду в соцмережах, яке вміє думати, аналізувати, робити висновки… Ця молодь добре знає історію страждань і воскресіння Христа, а тому знає, що приходить час, коли і Церква має зійти на власну Голгофу для того, щоб здобути Воскресіння.
Життєвий світогляд наших молодих і допитливих вірян, їхні всебічна зацікавленість та широкий кругозір, які будуються на христоцентричних духовних підвалинах, дають впевненість того, що у нашої Української Православної Церкви та Держави України є майбутнє!
І воно світле, перспективне, процвітаюче… І, дай Боже, мирне!
ЯКОГО КОЛЬОРУ ЛЮДЯНІСТЬ?
Минулого тижня, та й не тільки минулого, стрічка новин була переповнена повідомленнями про страшні смерті наших українських дітей: «російська ракета вбила ангелів», «російська ракета знищила сім’ю»… Подібних заголовків було десятки, якщо не сотні.
Людське серце неспроможне безболісно прийняти ці факти, всередині все вирує від безсилля перед страшною війною, перед ворожими ракетами, які нищать все на своєму шляху.
Водночас майже непомітною залишилась новина про намагання на Хмельниччині примусово виселити з домівки сім’ю з чотирма малолітніми дітьми, з яких одна дитинка інвалід, а найменшій і року немає. Вже тиждень ці дітки сидять без світла, не тому що у їхньому невеличкому селі такі затяжні графіки відключень електроенергії, а тому що її просто відрізали… Залучені до цієї процедури виселення і правоохоронні органи, і органи місцевого самоврядування, і місцеві жителі…
А тепер давайте чесно відповімо на питання: Хіба це не вбивство сім’ї? Тільки не російською ворожою зброєю, а руками таких же співгромадян та своїх же односельчан, які роками приходили за духовною підтримкою до батька цієї сім’ї – священника, пастиря, наставника. Зараз діти вкрай налякані, вони не розуміють, чому і за що так вчиняють з ними. Якби це була звичайна сім’я, а не священнослужителя Української Православної Церкви, на захист прийшли б десятки журналістів, активістів, представників різних соціальних служб тощо. На превеликий жаль, у правовій, демократичній Державі, яка задекларувала у Конституції дотримання базових прав людини, і яка прагне інтеграції в європейське суспільство, сім’я простого сільського священника залишилася абсолютно беззахисною. Над цією сім’єю можна знущатися, плюндрувати, принижувати і навіть вчиняти фізичне насилля. Бо її «провина» - це дотримання і збереження чистоти православної віри в Єдиного Істинного Бога, Який закликає до любові та прощення.
Ми щодня вжахаємося злочинам, які чинять росіяни, пишемо співчутливі коментарі під різними постами… Але іншою рукою скоюємо не менш жахливі злочини – морально вбиваємо наших співгромадян лише за те, що вони вірні Святій Церкві Христовій. Невже ці прості, беззахисні, віруючі люди становлять загрозу для нашого суспільства? Коли ж ми втратили людяність і порядність?!
Людяність і порядність – це основа, на якій будується будь-яке суспільство. Це вибір, який ми робимо кожного дня. Наші вчинки визначають нас більше, ніж наші слова. Якими б патріотичними гаслами ми не прикривались, а без людяності – ми не українці, ми не християни. А власне людяність починається з дрібниць: поважати кожного, незалежно від обставин; прощати кожного, незалежно від умов; і допомагати усім без очікувань дій у відповідь. Порядність − це те, що робить нас не просто людьми, а гідними людьми своєї Батьківщини. Це світло, яке осяює наш шлях навіть у найтемніші часи. То ж не втрачаймо людяності навіть у часи страшної кровопролитної війни.
АДЖЕ ЛЮДЯНІСТЬ ЗАВЖДИ МАЄ КОЛІР ЛЮБОВІ❤️
Минулого тижня, та й не тільки минулого, стрічка новин була переповнена повідомленнями про страшні смерті наших українських дітей: «російська ракета вбила ангелів», «російська ракета знищила сім’ю»… Подібних заголовків було десятки, якщо не сотні.
Людське серце неспроможне безболісно прийняти ці факти, всередині все вирує від безсилля перед страшною війною, перед ворожими ракетами, які нищать все на своєму шляху.
Водночас майже непомітною залишилась новина про намагання на Хмельниччині примусово виселити з домівки сім’ю з чотирма малолітніми дітьми, з яких одна дитинка інвалід, а найменшій і року немає. Вже тиждень ці дітки сидять без світла, не тому що у їхньому невеличкому селі такі затяжні графіки відключень електроенергії, а тому що її просто відрізали… Залучені до цієї процедури виселення і правоохоронні органи, і органи місцевого самоврядування, і місцеві жителі…
А тепер давайте чесно відповімо на питання: Хіба це не вбивство сім’ї? Тільки не російською ворожою зброєю, а руками таких же співгромадян та своїх же односельчан, які роками приходили за духовною підтримкою до батька цієї сім’ї – священника, пастиря, наставника. Зараз діти вкрай налякані, вони не розуміють, чому і за що так вчиняють з ними. Якби це була звичайна сім’я, а не священнослужителя Української Православної Церкви, на захист прийшли б десятки журналістів, активістів, представників різних соціальних служб тощо. На превеликий жаль, у правовій, демократичній Державі, яка задекларувала у Конституції дотримання базових прав людини, і яка прагне інтеграції в європейське суспільство, сім’я простого сільського священника залишилася абсолютно беззахисною. Над цією сім’єю можна знущатися, плюндрувати, принижувати і навіть вчиняти фізичне насилля. Бо її «провина» - це дотримання і збереження чистоти православної віри в Єдиного Істинного Бога, Який закликає до любові та прощення.
Ми щодня вжахаємося злочинам, які чинять росіяни, пишемо співчутливі коментарі під різними постами… Але іншою рукою скоюємо не менш жахливі злочини – морально вбиваємо наших співгромадян лише за те, що вони вірні Святій Церкві Христовій. Невже ці прості, беззахисні, віруючі люди становлять загрозу для нашого суспільства? Коли ж ми втратили людяність і порядність?!
Людяність і порядність – це основа, на якій будується будь-яке суспільство. Це вибір, який ми робимо кожного дня. Наші вчинки визначають нас більше, ніж наші слова. Якими б патріотичними гаслами ми не прикривались, а без людяності – ми не українці, ми не християни. А власне людяність починається з дрібниць: поважати кожного, незалежно від обставин; прощати кожного, незалежно від умов; і допомагати усім без очікувань дій у відповідь. Порядність − це те, що робить нас не просто людьми, а гідними людьми своєї Батьківщини. Це світло, яке осяює наш шлях навіть у найтемніші часи. То ж не втрачаймо людяності навіть у часи страшної кровопролитної війни.
АДЖЕ ЛЮДЯНІСТЬ ЗАВЖДИ МАЄ КОЛІР ЛЮБОВІ❤️
ЗНАЙТИ СВОЇХ
АБО ЯК ЛІКУВАТИ РАНИ
Цього тижня Сейм Республіки Польща ухвалив рішення, яке засуджує викрадення дітей Росією. А вчора в Києві відбувся четвертий Саміт перших леді та джентльменів, який також присвячений безпеці дітей під час війни. Прозвучало багато розповідей, пропозицій, побажань. Безумовно, такі заходи вкрай важливі та необхідні для України, для нашого майбуття. Адже наслідки війни для дітей вельмимасштабні – від фізичних травм до глибоких психологічних потрясінь. І дійсно, найголовніше завдання дорослих − повернути безтурботне дитинство і щасливу юність нашим українським дітям.
Читаючи ці новини, мені на думку спала нещодавня зустріч з одним священником, сім’я якого пережила справжню війну – війну за Православну віру, за Святу Церкву, за ім’я Христа. Священник розповів, що у їхньому селі був відібраний храм, чому передували відомі всім події, від яких вже так наболіло, що на деталях зупинятися ми не будемо. Стіни забрали, а релігійна громада збереглася. Спочатку молились у гаражі, зараз добудовують невеличкий, але вже свій храм. І тут голос священника змінився… «Навіть уявити важко, скільки довелося пережити нашим дітям в школі. Постійні цькування, образи, обмови, заниження оцінок… Наші діти не мали права на якісь дитячі пустощі, поведінка мала бути завжди ідеальною. І це ще більше дратувало багатьох. Єдиним бажанням доньок було швидше закінчити дев’ять класів і податися у велике місто, щоб там загубитися у натовпі… Ми хвилювалися, щоб ця свобода їх не оп’янила і не згубила. Але розуміли, що дитинство у них украдене несправедливо і безповоротно, глибокі психологічні травми, напевно, вже невиліковні. А тому бажали, нехай юність буде сповна їхньою, як самі зажадають. А самі продовжували за них молитися, довіривши ці юні серця в руки Божі… Нарешті перші канікули дома. Ми налаштувались слухати розповіді про приваби великого міста: танці, вечірки, тусовки. А вони з невимовною радістю майже в унісон сказали: «Мамо, тато, ми там такі як й інші! А ще поруч з гуртожитком ми знайшли наш храм і там збирається церковна молодь. Ми знайшли своїх!». Далі були розповіді про успішність в навчанні, про похвальні подячні дописи куратора для батьків за виховання дітей. Непрохані сльози зросили наші батьківські очі, серце виривалося з грудей від вдячності Богові. Від тих заляканих, загнаних в куток дітей не залишилось і сліду».
«Ми знайшли своїх!» - ще довго чулись мені ці слова. І ці свої - вилікували. Як важливо у житті знайти своїх людей, своїх друзів і стати для когось також своїм. Звичайна людяність, проста повага, дружня підтримка – ось найдієвіші ліки, які здатні вилікувати навіть найглибші рани. А ще віра в Бога – без Його підтримки важко впоратись, точніше неможливо взагалі. Ці діти не просто пережили, а виграли війну у дорослих, − дорослих, які через власні амбіції, надумані звинувачення наносили глибокі сердечні травми дітям. І таких сімей з подібними життєвими історіями в нашій Церкві, на жаль, чимало. Але лікування одне і незмінне – ЛЮБОВ❤️.
Любов’ю ми зцілюємося, любов’ю ми прощаємо, любов’ю ми живемо!
Щиро бажаю цим юним християнкам, які можливо впізнають себе у цьому дописі, успіхів у навчанні та реалізації їхніх добрих задумів!
АБО ЯК ЛІКУВАТИ РАНИ
Цього тижня Сейм Республіки Польща ухвалив рішення, яке засуджує викрадення дітей Росією. А вчора в Києві відбувся четвертий Саміт перших леді та джентльменів, який також присвячений безпеці дітей під час війни. Прозвучало багато розповідей, пропозицій, побажань. Безумовно, такі заходи вкрай важливі та необхідні для України, для нашого майбуття. Адже наслідки війни для дітей вельмимасштабні – від фізичних травм до глибоких психологічних потрясінь. І дійсно, найголовніше завдання дорослих − повернути безтурботне дитинство і щасливу юність нашим українським дітям.
Читаючи ці новини, мені на думку спала нещодавня зустріч з одним священником, сім’я якого пережила справжню війну – війну за Православну віру, за Святу Церкву, за ім’я Христа. Священник розповів, що у їхньому селі був відібраний храм, чому передували відомі всім події, від яких вже так наболіло, що на деталях зупинятися ми не будемо. Стіни забрали, а релігійна громада збереглася. Спочатку молились у гаражі, зараз добудовують невеличкий, але вже свій храм. І тут голос священника змінився… «Навіть уявити важко, скільки довелося пережити нашим дітям в школі. Постійні цькування, образи, обмови, заниження оцінок… Наші діти не мали права на якісь дитячі пустощі, поведінка мала бути завжди ідеальною. І це ще більше дратувало багатьох. Єдиним бажанням доньок було швидше закінчити дев’ять класів і податися у велике місто, щоб там загубитися у натовпі… Ми хвилювалися, щоб ця свобода їх не оп’янила і не згубила. Але розуміли, що дитинство у них украдене несправедливо і безповоротно, глибокі психологічні травми, напевно, вже невиліковні. А тому бажали, нехай юність буде сповна їхньою, як самі зажадають. А самі продовжували за них молитися, довіривши ці юні серця в руки Божі… Нарешті перші канікули дома. Ми налаштувались слухати розповіді про приваби великого міста: танці, вечірки, тусовки. А вони з невимовною радістю майже в унісон сказали: «Мамо, тато, ми там такі як й інші! А ще поруч з гуртожитком ми знайшли наш храм і там збирається церковна молодь. Ми знайшли своїх!». Далі були розповіді про успішність в навчанні, про похвальні подячні дописи куратора для батьків за виховання дітей. Непрохані сльози зросили наші батьківські очі, серце виривалося з грудей від вдячності Богові. Від тих заляканих, загнаних в куток дітей не залишилось і сліду».
«Ми знайшли своїх!» - ще довго чулись мені ці слова. І ці свої - вилікували. Як важливо у житті знайти своїх людей, своїх друзів і стати для когось також своїм. Звичайна людяність, проста повага, дружня підтримка – ось найдієвіші ліки, які здатні вилікувати навіть найглибші рани. А ще віра в Бога – без Його підтримки важко впоратись, точніше неможливо взагалі. Ці діти не просто пережили, а виграли війну у дорослих, − дорослих, які через власні амбіції, надумані звинувачення наносили глибокі сердечні травми дітям. І таких сімей з подібними життєвими історіями в нашій Церкві, на жаль, чимало. Але лікування одне і незмінне – ЛЮБОВ❤️.
Любов’ю ми зцілюємося, любов’ю ми прощаємо, любов’ю ми живемо!
Щиро бажаю цим юним християнкам, які можливо впізнають себе у цьому дописі, успіхів у навчанні та реалізації їхніх добрих задумів!
ДЕМОКРАТІЯ - ВАЖКА ПРАЦЯ ЛЮДЕЙ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ
15 вересня щороку відзначається Міжнародний день демократії.
Таке рішення було ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН у 2007 році з метою привернути увагу до цінності свободи думки та дотримання прав людини.
Хтось може зауважити, що перші прояви демократії були ще на Небі, коли денниця використав дану Творцем свободу і забажав бути богом. Але насправді, це була не свобода, а гординя, яка й згубила його навіки.
У справжньої демократії є своє обличчя – це мораль і обов’язок. Істинна демократія - це спосіб життя, за якого більшість громадян ухвалює рішення, але, разом із тим, і меншість завжди почута.
Крім того, демократія – це повага до інакодумців. Як писала англійська письменниця Евелін Холл, «я не згідна з жодним словом, яке ви кажете, але готова померти за ваше право це говорити».
Не може бути демократичного суспільства, в якому панує примус, топчуться права одних громадян, а звеличуються інші.
Демократія - це спроба максимально наблизитися до проблем іншої людини, і не нівелювати їх, знищивши саму людину, а спробувати вирішити, щоб це рішення принесло користь всім членам суспільства.
Для демократії цінними однаково є права дітей і дорослих, науковців і простих робітників, віруючих і невіруючих, бідних і багатих. І в цьому сенсі не можна говорити про демократію, коли права одних вважаються важливішими за права інших.
І тільки там є справжня демократія, де народ і влада мають як права, так і обовʼязки. Зрештою, як казав відомий ірландський драматург Бернард Шоу, «демократія - це механізм, який гарантує, що нами керують не краще, ніж ми на це заслуговуємо».
То чия ж влада у демократії? Однозначно влада демократії – це влада справедливості, чесності, відповідальності. Це не влада гордості чи амбіцій.
ДЕМОКРАТІЯ - ЦЕ ВАЖКА ПРАЦЯ ЛЮДЕЙ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ‼️
15 вересня щороку відзначається Міжнародний день демократії.
Таке рішення було ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН у 2007 році з метою привернути увагу до цінності свободи думки та дотримання прав людини.
Хтось може зауважити, що перші прояви демократії були ще на Небі, коли денниця використав дану Творцем свободу і забажав бути богом. Але насправді, це була не свобода, а гординя, яка й згубила його навіки.
У справжньої демократії є своє обличчя – це мораль і обов’язок. Істинна демократія - це спосіб життя, за якого більшість громадян ухвалює рішення, але, разом із тим, і меншість завжди почута.
Крім того, демократія – це повага до інакодумців. Як писала англійська письменниця Евелін Холл, «я не згідна з жодним словом, яке ви кажете, але готова померти за ваше право це говорити».
Не може бути демократичного суспільства, в якому панує примус, топчуться права одних громадян, а звеличуються інші.
Демократія - це спроба максимально наблизитися до проблем іншої людини, і не нівелювати їх, знищивши саму людину, а спробувати вирішити, щоб це рішення принесло користь всім членам суспільства.
Для демократії цінними однаково є права дітей і дорослих, науковців і простих робітників, віруючих і невіруючих, бідних і багатих. І в цьому сенсі не можна говорити про демократію, коли права одних вважаються важливішими за права інших.
І тільки там є справжня демократія, де народ і влада мають як права, так і обовʼязки. Зрештою, як казав відомий ірландський драматург Бернард Шоу, «демократія - це механізм, який гарантує, що нами керують не краще, ніж ми на це заслуговуємо».
То чия ж влада у демократії? Однозначно влада демократії – це влада справедливості, чесності, відповідальності. Це не влада гордості чи амбіцій.
ДЕМОКРАТІЯ - ЦЕ ВАЖКА ПРАЦЯ ЛЮДЕЙ ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ‼️
Сьогодні, 21 вересня, у нашому місті Хмельницькому лунала молитва у найдавнішому храмі на честь Різдва Пресвятої Богородиці з нагоди престольного свята🙏
Хочу ПОДЯКУВАТИ УСІМ за сьогоднішній святковий день! ДЯКУЮ Преосвященним митрополитам Конотопському і Глухівському Роману та Вознесенському і Первомайському Олексію за те, що подолали сотні кілометрів заради того, щоб бути молитовно з нами в цей день!
ДЯКУЮ отцю настоятелю архімандриту Пахомію за те, що спільними трудами віруючих людей відновив святиню з попелу та вже 33 роки є настоятелем цього храму!
ДЯКУЮ нашому духовенству за сьогоднішнє і щоденне ревне служіння!
ДЯКУЮ нашим палким вірянам, які прибули звідусіль на святкування та показали своєю присутністю, що ми - одна велика духовна сімʼя!
ДЯКУЮ УСІМ ЗАГАЛОМ І КОЖНОМУ ЗОКРЕМА ЗА СЬОГОДНІШНІЙ БЛАГОСЛОВЕННИЙ І СВЯТКОВИЙ ДЕНЬ! 🙏❤️
Хочу ПОДЯКУВАТИ УСІМ за сьогоднішній святковий день! ДЯКУЮ Преосвященним митрополитам Конотопському і Глухівському Роману та Вознесенському і Первомайському Олексію за те, що подолали сотні кілометрів заради того, щоб бути молитовно з нами в цей день!
ДЯКУЮ отцю настоятелю архімандриту Пахомію за те, що спільними трудами віруючих людей відновив святиню з попелу та вже 33 роки є настоятелем цього храму!
ДЯКУЮ нашому духовенству за сьогоднішнє і щоденне ревне служіння!
ДЯКУЮ нашим палким вірянам, які прибули звідусіль на святкування та показали своєю присутністю, що ми - одна велика духовна сімʼя!
ДЯКУЮ УСІМ ЗАГАЛОМ І КОЖНОМУ ЗОКРЕМА ЗА СЬОГОДНІШНІЙ БЛАГОСЛОВЕННИЙ І СВЯТКОВИЙ ДЕНЬ! 🙏❤️
ДЛЯ ГОСПОДА МОЖЛИВО ВСЕ, АЛЕ НЕ ДЛЯ ВСІХ
На днях ми відсвяткували день народження Пресвятої Богородиці – Матері нашого Спасителя. Наступного дня вшановували Її батьків Іоакима та Анну. Сучасникам важко уявити, скільки всього довелось пережити цьому праведному подружжю, яке не могло народити дитину. Адже бездітні сім’ї в очах тогочасного суспільства вважалися найганебнішими – це і постійні звинувачення, приниження, обмовки про якісь гріхи, через які нібито Господь карає бездітністю. Напевно, праведні Іоаким та Анна неодноразово впадали у відчай, розпач, проте не втрачали надії на милість Бога, Якому вірили і довірились сповна. А ще – не полишали один одного, а разом несли цей важкий хрест впродовж багатьох років...
І за своє чисте життя отримали найвищу нагороду – народили Матір Самого Бога. Недаремно, саме у день вшанування праведних Іоакима і Анни у нашій Церкві відзначається як день сім’ї, день родини. Дійсно, хіба може бути більш ідеальнішою сім’я, ніж та, в якій народилась Матір Спасителя всього світу?! Хіба можуть бути більш ідеальнішими родинні стосунки, ніж ті, за які Господь нагородив стати родиною по плоті з Самим Богом? Це важко навіть осягнути розумом, проте для Господа все можливо.
Для Господа можливо дарувати дитя тим, кому винесений безумовний вирок бездітності. Для Господа можливо подарувати сім’ю тим, хто зневірився її мати. Для Господа можливо огорнути родинним теплом тих, хто замерз серед людської байдужості. Для Господа можливо втішити подружжя, яке в очах людей нежиттєздатне та безславне.
Для Господа можливо все, але не для всіх. Лише для тих, хто вірить і довіряє Йому, хто виконує Його настанови, не дивлячись на обставини і умови за яких доводиться жити. Хто переступає людські осуди, прямуючи до істини; хто не дивиться в сторону розбрату, а слідує за праведністю; хто закриває очі на заздрість, а відкриває на милосердя. Серця таких людей сповнені зовсім іншим – миром і великою любов’ю.
Сьогодні і серед нас є воістину святі сім’ї – це люди, які народили і виховали порядних дітей; які зуміли серед тисяч спокус зберегти сімейні стосунки; які подарували сім’ю сиротам, які пригорнули у свою родину обездолених. І таких святих серед нас багато, а щоб побачити їх потрібно нам самим бути хоча б трохи святими − жити благочестивим життям, взірець якого показали нам праведні Іоаким і Анна.
І ніколи, навіть у найбезнадійніших ситуаціях, не втрачати надію на Бога. АДЖЕ ДЛЯ ГОСПОДА МОЖЛИВО ВСЕ!🙏
На днях ми відсвяткували день народження Пресвятої Богородиці – Матері нашого Спасителя. Наступного дня вшановували Її батьків Іоакима та Анну. Сучасникам важко уявити, скільки всього довелось пережити цьому праведному подружжю, яке не могло народити дитину. Адже бездітні сім’ї в очах тогочасного суспільства вважалися найганебнішими – це і постійні звинувачення, приниження, обмовки про якісь гріхи, через які нібито Господь карає бездітністю. Напевно, праведні Іоаким та Анна неодноразово впадали у відчай, розпач, проте не втрачали надії на милість Бога, Якому вірили і довірились сповна. А ще – не полишали один одного, а разом несли цей важкий хрест впродовж багатьох років...
І за своє чисте життя отримали найвищу нагороду – народили Матір Самого Бога. Недаремно, саме у день вшанування праведних Іоакима і Анни у нашій Церкві відзначається як день сім’ї, день родини. Дійсно, хіба може бути більш ідеальнішою сім’я, ніж та, в якій народилась Матір Спасителя всього світу?! Хіба можуть бути більш ідеальнішими родинні стосунки, ніж ті, за які Господь нагородив стати родиною по плоті з Самим Богом? Це важко навіть осягнути розумом, проте для Господа все можливо.
Для Господа можливо дарувати дитя тим, кому винесений безумовний вирок бездітності. Для Господа можливо подарувати сім’ю тим, хто зневірився її мати. Для Господа можливо огорнути родинним теплом тих, хто замерз серед людської байдужості. Для Господа можливо втішити подружжя, яке в очах людей нежиттєздатне та безславне.
Для Господа можливо все, але не для всіх. Лише для тих, хто вірить і довіряє Йому, хто виконує Його настанови, не дивлячись на обставини і умови за яких доводиться жити. Хто переступає людські осуди, прямуючи до істини; хто не дивиться в сторону розбрату, а слідує за праведністю; хто закриває очі на заздрість, а відкриває на милосердя. Серця таких людей сповнені зовсім іншим – миром і великою любов’ю.
Сьогодні і серед нас є воістину святі сім’ї – це люди, які народили і виховали порядних дітей; які зуміли серед тисяч спокус зберегти сімейні стосунки; які подарували сім’ю сиротам, які пригорнули у свою родину обездолених. І таких святих серед нас багато, а щоб побачити їх потрібно нам самим бути хоча б трохи святими − жити благочестивим життям, взірець якого показали нам праведні Іоаким і Анна.
І ніколи, навіть у найбезнадійніших ситуаціях, не втрачати надію на Бога. АДЖЕ ДЛЯ ГОСПОДА МОЖЛИВО ВСЕ!🙏
РАДУЙСЯ МАТИ БОЖА, ЗИМНЕНСЬКОЇ ОБИТЕЛІ І ВСІХ ПРАВОСЛАВНИХ ВІДРАДО ТА ВТІХО!
Повертаюся зі славного і давнього Зимненського жіночого монастиря, що на Волині, всього за декілька кілометрів до кордону з Польщею. Обитель, у якій сьогодні вшановується ікона Зимненської Пресвятої Богородиці, нараховує більше тисячі років своєї історії. Історії драматичної та болючої, історії турбулентних злетів і падінь, проте історії невмирущої, бо ще три десятки років тому обитель мала вигляд напівзруйнованих сірих і холодних стін, а сьогодні - це райський куточок неба на землі!
Очевидно, що все це - дія і прояв Промислу Божого, глибокого і динамічного, непідвладного людському розуму. Проте Бог ніколи не діє напряму, а завжди через людей. 33 роки тому Він обрав двох послушниць Корецького жіночого монастиря, яким тоді було також близько тридцяти. Обрав і привів на закинуте, але просякнуте історією і благодатною присутністю святе місце, на якому почалося духовне життя ще з часів нашого великого Хрестителя і Просвітителя князя Володимира. Через них, цих двох молодих інокинь, Він зробив те, що не під силу людині, але можливо тільки Йому - відродив у співпраці волі Своєї і щоденних людських трудів славетну Зимненську обитель, яка сьогодні кличе у свої намолені і виплакані, відбудовані і прикрашені стіни тисячі вірян і паломників.
Повертаюся на місце свого служіння Богу і Його Святій Церкві, але везу з собою отримане в обителі ТЕПЛО!
ТЕПЛО від рук Матінки Божої, Яка завжди по-материнськи зігріває усіх нас!
ТЕПЛО від нічної молитви, яку зрозуміє і відчує тільки той, хто хоча б одного разу молився у храмі під покровом ночі! ТЕПЛО від щирих і гостинних сердець ігумені Стефани та монахині Миколаї, тих самих двох юних інокинь, через яких Спаситель світу явив славу Своєї Пречистої Матері на Святій горі землі Волинської!
ТЕПЛО від молитовного спілкування з нашими вірянами, очі яких горять любов’ю і добротою у благодатному відчутті свята на честь Преблагословенної Цариці неба і землі!
МАТИ БОЖА, ЗБЕРЕЖИ СВОЮ ОБИТЕЛЬ ЗИМНЕНСЬКУ ДО КІНЦЯ ЦЬОГО ВІКУ! 🙏
Повертаюся зі славного і давнього Зимненського жіночого монастиря, що на Волині, всього за декілька кілометрів до кордону з Польщею. Обитель, у якій сьогодні вшановується ікона Зимненської Пресвятої Богородиці, нараховує більше тисячі років своєї історії. Історії драматичної та болючої, історії турбулентних злетів і падінь, проте історії невмирущої, бо ще три десятки років тому обитель мала вигляд напівзруйнованих сірих і холодних стін, а сьогодні - це райський куточок неба на землі!
Очевидно, що все це - дія і прояв Промислу Божого, глибокого і динамічного, непідвладного людському розуму. Проте Бог ніколи не діє напряму, а завжди через людей. 33 роки тому Він обрав двох послушниць Корецького жіночого монастиря, яким тоді було також близько тридцяти. Обрав і привів на закинуте, але просякнуте історією і благодатною присутністю святе місце, на якому почалося духовне життя ще з часів нашого великого Хрестителя і Просвітителя князя Володимира. Через них, цих двох молодих інокинь, Він зробив те, що не під силу людині, але можливо тільки Йому - відродив у співпраці волі Своєї і щоденних людських трудів славетну Зимненську обитель, яка сьогодні кличе у свої намолені і виплакані, відбудовані і прикрашені стіни тисячі вірян і паломників.
Повертаюся на місце свого служіння Богу і Його Святій Церкві, але везу з собою отримане в обителі ТЕПЛО!
ТЕПЛО від рук Матінки Божої, Яка завжди по-материнськи зігріває усіх нас!
ТЕПЛО від нічної молитви, яку зрозуміє і відчує тільки той, хто хоча б одного разу молився у храмі під покровом ночі! ТЕПЛО від щирих і гостинних сердець ігумені Стефани та монахині Миколаї, тих самих двох юних інокинь, через яких Спаситель світу явив славу Своєї Пречистої Матері на Святій горі землі Волинської!
ТЕПЛО від молитовного спілкування з нашими вірянами, очі яких горять любов’ю і добротою у благодатному відчутті свята на честь Преблагословенної Цариці неба і землі!
МАТИ БОЖА, ЗБЕРЕЖИ СВОЮ ОБИТЕЛЬ ЗИМНЕНСЬКУ ДО КІНЦЯ ЦЬОГО ВІКУ! 🙏
🙏 Сьогодні став учасником великого торжества православної віри в Одесі. Молитовно відзначали 200 років Успенському чоловічому монастирю. Очолив свято наш Предстоятель - Блаженніший Митрополит Онуфрій.
Скільки всього пережила ця обитель за два століття: і злидні, і занепад, і закриття, і обновленців… Пережила як належить, пережила і вистояла, а сьогодні продовжує жити і розквітати. Її намолені стіни памʼятають славнозвісного подвижника і духівника - преподобного Кукшу, який після Афону, Києво-Печерської та Почаївської Лавр, Хрещатицького монастиря на Буковині, провів тут останні чотири роки свого життя. А ще її вікові стіни памʼятають один особливий чернечий постриг у далекому 1962 році. Тоді себе на вівтар служіння Богові у ангельському чині віддав священник Віктор Сабодан, якому Божим Промислом довелося 22 роки бути Предстоятелем Української Православної Церкви. До речі, приймав у постризі для духовної опіки майбутнього Первосвятителя української землі також преподобний Кукша, якому тоді було майже 90 років.
Сьогодні відновлені і новозбудовані монастирські храми і будівлі є окрасою всієї Одеси. Такими вони стали завдяки багаторічним невтомним трудам митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, який протягом останніх тридцяти років вклав всю свою душу в цю 200-річну обитель. Імʼя владики Агафангела назавжди увійде в новітню історію монастиря, де кожен куточок рясно прикрашений плодами його невтомної праці.
Сьогоднішнє торжество стало святом віри і благочестя, які невмируще живуть у віруючих серцях нашого незламного українського народу!
Скільки всього пережила ця обитель за два століття: і злидні, і занепад, і закриття, і обновленців… Пережила як належить, пережила і вистояла, а сьогодні продовжує жити і розквітати. Її намолені стіни памʼятають славнозвісного подвижника і духівника - преподобного Кукшу, який після Афону, Києво-Печерської та Почаївської Лавр, Хрещатицького монастиря на Буковині, провів тут останні чотири роки свого життя. А ще її вікові стіни памʼятають один особливий чернечий постриг у далекому 1962 році. Тоді себе на вівтар служіння Богові у ангельському чині віддав священник Віктор Сабодан, якому Божим Промислом довелося 22 роки бути Предстоятелем Української Православної Церкви. До речі, приймав у постризі для духовної опіки майбутнього Первосвятителя української землі також преподобний Кукша, якому тоді було майже 90 років.
Сьогодні відновлені і новозбудовані монастирські храми і будівлі є окрасою всієї Одеси. Такими вони стали завдяки багаторічним невтомним трудам митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, який протягом останніх тридцяти років вклав всю свою душу в цю 200-річну обитель. Імʼя владики Агафангела назавжди увійде в новітню історію монастиря, де кожен куточок рясно прикрашений плодами його невтомної праці.
Сьогоднішнє торжество стало святом віри і благочестя, які невмируще живуть у віруючих серцях нашого незламного українського народу!
Сьогодні день святих, імена яких є дороговказами у нашому житті: ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ та СОФІЯ-премудрість.
Віра — це як світло, що веде нас крізь темряву. Віра — це мости, які з'єднують серця. Віра допомагає нам знайти сенс у випробуваннях, адже, як каже Святе Письмо: «Не бійся, я з тобою» (Іс. 41:10). Віра — це перший крок до здійснення мрії.
Надія — це наш компас у житті, що вказує на краще майбутнє. Як стверджує святий апостол Павло: «Надія ж не осоромить» (Рим. 5:5). У сучасному світі, сповненому невизначеності, надія на Божу милість надає нам сили й впевненості. Надія завжди знаходить шлях, навіть коли все здається втраченим. Відомий поет і мислитель Мартін Лютер Кінг казав: «Надія — це щаслива зоря, що веде нас вперед».
Любов — це найвища чеснота, що об'єднує нас усіх. «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8), і кожен із нас покликаний відображати цю Божественну любов у своїх вчинках. Любов — це найсильніша сила, яка змінює світ. Любов немає меж, і саме вона робить нас людьми. Святитель Феофан Затворник зазначав: «Любов — це те, що надає змісту всьому нашому існуванню».
А мудрість — це знання, яке втілюється в діях, це вміння чути, що не сказано. Як каже Книга Притч: «Софія-премудрість виголошує на вулиці, на площах підносить голос свій» (1:20), нагадуючи нам, що мудрість завжди поруч, і ми маємо звертатися до неї, щоб знаходити правильні рішення у сучасному світі, де часто панує плутанина. Премудрість полягає не у знанні всього, а у вмінні розуміти. Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає як застосувати свої знання. Мудрість – це коли досвід минулого веде до розуміння сьогодення, це здатність зберігати спокій у бурі. Мудрість не терпить впертості та самовпевненості. «Тому що впертість невігласів уб’є їх, і безтурботність нерозумних погубить їх, а той, хто слухає мене, буде жити безпечно і спокійно, не боячись зла» (Притч.1:32-33).
Бажаю усім вам, щоб ваша віра була сильною, надія — незламною, а любов — безмежною. Нехай Софія освітлює ваш шлях, даруючи мудрість у кожному виборі.
Віра — це як світло, що веде нас крізь темряву. Віра — це мости, які з'єднують серця. Віра допомагає нам знайти сенс у випробуваннях, адже, як каже Святе Письмо: «Не бійся, я з тобою» (Іс. 41:10). Віра — це перший крок до здійснення мрії.
Надія — це наш компас у житті, що вказує на краще майбутнє. Як стверджує святий апостол Павло: «Надія ж не осоромить» (Рим. 5:5). У сучасному світі, сповненому невизначеності, надія на Божу милість надає нам сили й впевненості. Надія завжди знаходить шлях, навіть коли все здається втраченим. Відомий поет і мислитель Мартін Лютер Кінг казав: «Надія — це щаслива зоря, що веде нас вперед».
Любов — це найвища чеснота, що об'єднує нас усіх. «Бог є Любов» (1 Ін. 4:8), і кожен із нас покликаний відображати цю Божественну любов у своїх вчинках. Любов — це найсильніша сила, яка змінює світ. Любов немає меж, і саме вона робить нас людьми. Святитель Феофан Затворник зазначав: «Любов — це те, що надає змісту всьому нашому існуванню».
А мудрість — це знання, яке втілюється в діях, це вміння чути, що не сказано. Як каже Книга Притч: «Софія-премудрість виголошує на вулиці, на площах підносить голос свій» (1:20), нагадуючи нам, що мудрість завжди поруч, і ми маємо звертатися до неї, щоб знаходити правильні рішення у сучасному світі, де часто панує плутанина. Премудрість полягає не у знанні всього, а у вмінні розуміти. Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає як застосувати свої знання. Мудрість – це коли досвід минулого веде до розуміння сьогодення, це здатність зберігати спокій у бурі. Мудрість не терпить впертості та самовпевненості. «Тому що впертість невігласів уб’є їх, і безтурботність нерозумних погубить їх, а той, хто слухає мене, буде жити безпечно і спокійно, не боячись зла» (Притч.1:32-33).
Бажаю усім вам, щоб ваша віра була сильною, надія — незламною, а любов — безмежною. Нехай Софія освітлює ваш шлях, даруючи мудрість у кожному виборі.
Forwarded from Хмельницька єпархія УПЦ
ПРИВІТАННЯ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО ВІКТОРА З ДНЕМ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
Дорогі наші захисники і захисниці України!
Сьогодні ми відзначаємо Ваш день — день, коли вшановуємо вашу мужність, самопожертву та безстрашність. Ви стоїте на передовій захисту нашої країни, її свободи та незалежності. Ваша служба є не лише військовим обов’язком, а й надвідповідальним покликанням, яке вимагає великої сили духу та віри.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» – ці слова з Євангелія по-особливому звучать сьогодні, у час війни. Але по-особливому вони звучать для Вас, адже саме Ви сьогодні виборюєте перемогу та мир для кожного з нас. Ви самовіддано жертвуєте своїм звичним життям і виборюєте мирне небо над нашою українською землею, виборюєте перемогу над російською агресією, боретесь за право кожному з нас благополучно жити на своїй Богом даній землі. Ваша мужність та відвага вражають кожного українця. Кожен день, що ви присвячуєте боротьбі за свободу та територіальну цілісність, є прикладом самопожертви і безмежної любові до рідної країни.
Як казав блаженний Августин: «Війна — це час для миру, а мир — це час для віри». Нехай ваша віра і відвага ведуть Вас у боротьбі за правду, а Божа милість завжди буде з Вами. «Слава і честь і мир всякому, хто робить добро» (Рим.2:10).
У цей нелегкий час від себе особисто, духовенства та вірян Хмельницької єпархії Української Православної Церкви, хочу висловити Вам щирі слова підтримки та вдячності. Ми молимося за ваші успіхи, за вашу безпеку та швидке повернення додому. Нехай Господь дарує Вам сил, мудрості та спокою, а Ваші серця завжди залишаються наповненими надією, насамперед, надією на Божу допомогу у цій жорстокій і несправедливій війні.
Важливо пам'ятати, що Ви не самі. Весь український народ стоїть за Вами і підтримує Вас, − кожен в міру своїх сил і можливостей. Разом, з вірою в серці та силою духу, ми зможемо подолати всі труднощі. То ж щиро бажаю, щоб Ваша віра у перемогу була незламною, а підтримка від близьких та усього суспільства - постійною.
З першого дня війни ми щоденно молимося за Вас, за всіх, хто захищає нашу рідну землю, хто своєю працею наближає довгоочікуваний переможний мир! Будьте певні, що наша молитва з глибини віруючих сердець підійматиметься до неба і надалі, а підтримка залишатиметься незмінною. Нехай цей день стане символом нашої спільної надії на перемогу добра і справедливості.
Бережіть себе, і нехай Бог Вас береже, а Його всесильна благодать завжди буде з Вами!
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Дорогі наші захисники і захисниці України!
Сьогодні ми відзначаємо Ваш день — день, коли вшановуємо вашу мужність, самопожертву та безстрашність. Ви стоїте на передовій захисту нашої країни, її свободи та незалежності. Ваша служба є не лише військовим обов’язком, а й надвідповідальним покликанням, яке вимагає великої сили духу та віри.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» – ці слова з Євангелія по-особливому звучать сьогодні, у час війни. Але по-особливому вони звучать для Вас, адже саме Ви сьогодні виборюєте перемогу та мир для кожного з нас. Ви самовіддано жертвуєте своїм звичним життям і виборюєте мирне небо над нашою українською землею, виборюєте перемогу над російською агресією, боретесь за право кожному з нас благополучно жити на своїй Богом даній землі. Ваша мужність та відвага вражають кожного українця. Кожен день, що ви присвячуєте боротьбі за свободу та територіальну цілісність, є прикладом самопожертви і безмежної любові до рідної країни.
Як казав блаженний Августин: «Війна — це час для миру, а мир — це час для віри». Нехай ваша віра і відвага ведуть Вас у боротьбі за правду, а Божа милість завжди буде з Вами. «Слава і честь і мир всякому, хто робить добро» (Рим.2:10).
У цей нелегкий час від себе особисто, духовенства та вірян Хмельницької єпархії Української Православної Церкви, хочу висловити Вам щирі слова підтримки та вдячності. Ми молимося за ваші успіхи, за вашу безпеку та швидке повернення додому. Нехай Господь дарує Вам сил, мудрості та спокою, а Ваші серця завжди залишаються наповненими надією, насамперед, надією на Божу допомогу у цій жорстокій і несправедливій війні.
Важливо пам'ятати, що Ви не самі. Весь український народ стоїть за Вами і підтримує Вас, − кожен в міру своїх сил і можливостей. Разом, з вірою в серці та силою духу, ми зможемо подолати всі труднощі. То ж щиро бажаю, щоб Ваша віра у перемогу була незламною, а підтримка від близьких та усього суспільства - постійною.
З першого дня війни ми щоденно молимося за Вас, за всіх, хто захищає нашу рідну землю, хто своєю працею наближає довгоочікуваний переможний мир! Будьте певні, що наша молитва з глибини віруючих сердець підійматиметься до неба і надалі, а підтримка залишатиметься незмінною. Нехай цей день стане символом нашої спільної надії на перемогу добра і справедливості.
Бережіть себе, і нехай Бог Вас береже, а Його всесильна благодать завжди буде з Вами!
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Forwarded from Хмельницька єпархія УПЦ
ПРИВІТАННЯ МИТРОПОЛИТА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКОГО ВІКТОРА З ДНЕМ ВЧИТЕЛЯ!
Дорогі наші вчителі!
У цей світлий день щиросердно вітаю Вас з Днем вчителя! Ви - провідники світла, які ведуть до мудрості та істини. Святе Письмо говорить: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Ви щодня даруєте це слово, виражене в знаннях, і відкриваєте перед учнями нові горизонти.
Колись один мудрець сказав: «Справжній вчитель – це той, хто залишає слід у серці». Кожен з нас, незалежно від віку та становища, тепло береже у своєму серці спогади про своїх вчителів та наставників, про тих, хто своєю самовідданою працею прищепив любов до знань. І ця цікавість до пошуку чогось нового відкриває нові горизонти, допомагає знайти себе, улюблену справу та впевнено крокувати дорогою життя. Воістину, ваше навчання і наставництво – це скарби, які залишаються на все життя. Ваша роль у житті кожного учня безцінна!
Кожна професія по-своєму важлива та відповідальна. Проте, у вашій праці є справжня місія: виховувати, вчити, надихати. Ви не просто передаєте знання, а й формуєте характер, прищеплюєте любов до навчання. Тож, з усім, що робите, робіть від щирого серця, як для Господа. Хай кожен урок, кожне слово, промовлене вами, будуть натхненні любов’ю та вірою в непереможну силу добра, а у ваших класах завжди панує атмосфера тепла, розуміння та підтримки.
Сьогоднішні українські вчителі виховали покоління, яке нині самовіддано бореться з ворогом за Україну, її народ та землю. Справжній патріотизм, зароджений ще зі шкільних років від мудрих наставників, спонукає до героїчних вчинків заради власної Батьківщини, заради повернення мирного життя, як це було у дитинстві сьогоднішніх наших мужніх воїнів. Ми віримо, що ці дні швидко повернуться в Україну, і наші діти навчатимуться не у бомбосховищах, а у затишних аудиторіях.
Щиро бажаю вам сил і наснаги нести цю високу місію у такий складний час. Нехай кожен новий день приносить задоволення від вашої праці, а ваші серця нехай залишаються відкритими для нових ідей і пошуків. Дякуємо вам за вашу важливу місію, за ваше терпіння і любов до тих, кого ви навчаєте. Молимо Господа, щоб благословив вас мудрістю, душевним миром, любов’ю і повагою від ваших учнів.
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
Дорогі наші вчителі!
У цей світлий день щиросердно вітаю Вас з Днем вчителя! Ви - провідники світла, які ведуть до мудрості та істини. Святе Письмо говорить: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Ви щодня даруєте це слово, виражене в знаннях, і відкриваєте перед учнями нові горизонти.
Колись один мудрець сказав: «Справжній вчитель – це той, хто залишає слід у серці». Кожен з нас, незалежно від віку та становища, тепло береже у своєму серці спогади про своїх вчителів та наставників, про тих, хто своєю самовідданою працею прищепив любов до знань. І ця цікавість до пошуку чогось нового відкриває нові горизонти, допомагає знайти себе, улюблену справу та впевнено крокувати дорогою життя. Воістину, ваше навчання і наставництво – це скарби, які залишаються на все життя. Ваша роль у житті кожного учня безцінна!
Кожна професія по-своєму важлива та відповідальна. Проте, у вашій праці є справжня місія: виховувати, вчити, надихати. Ви не просто передаєте знання, а й формуєте характер, прищеплюєте любов до навчання. Тож, з усім, що робите, робіть від щирого серця, як для Господа. Хай кожен урок, кожне слово, промовлене вами, будуть натхненні любов’ю та вірою в непереможну силу добра, а у ваших класах завжди панує атмосфера тепла, розуміння та підтримки.
Сьогоднішні українські вчителі виховали покоління, яке нині самовіддано бореться з ворогом за Україну, її народ та землю. Справжній патріотизм, зароджений ще зі шкільних років від мудрих наставників, спонукає до героїчних вчинків заради власної Батьківщини, заради повернення мирного життя, як це було у дитинстві сьогоднішніх наших мужніх воїнів. Ми віримо, що ці дні швидко повернуться в Україну, і наші діти навчатимуться не у бомбосховищах, а у затишних аудиторіях.
Щиро бажаю вам сил і наснаги нести цю високу місію у такий складний час. Нехай кожен новий день приносить задоволення від вашої праці, а ваші серця нехай залишаються відкритими для нових ідей і пошуків. Дякуємо вам за вашу важливу місію, за ваше терпіння і любов до тих, кого ви навчаєте. Молимо Господа, щоб благословив вас мудрістю, душевним миром, любов’ю і повагою від ваших учнів.
З повагою та вдячністю
+ ВІКТОР
митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
1000-й день війни в Україні… війни після 77-річного затишшя, гаслом якого стало «ніколи знову»… Проте знову піхота, ракети, авіація, мобілізація, евакуація, кров і смерть… Знову герої та зрадники, захисники і перебіжчики, добровольці та перевертні.
Війна завжди приносить біль, страждання та непоправні втрати, але вона також дає важливі уроки, які, хоч і мають високу ціну, можуть змінити людей і націю. Уроки війни часто болючі, проте вони несуть глибокі прозорливі істини, які допомагають оцінити справжні цінності та переосмислити важливість життя. Які ж уроки нам, православним християнам, дала ця тисяча днів війни?
Насамперед, у перші дні війни ми вже по-іншому усвідомлюємо цінність миру та свободи. Війна нагадує, що мир — це не просто відсутність насильства, а дар, який треба берегти та цінувати. Ми починаємо по-новому розуміти, наскільки важливі мир і свобода, як багато сил потрібно витратити, щоб забезпечити їх. Війна вчить, що свобода — це не само собою зрозуміле благо, і вона може бути втрачена, якщо ми не будемо її захищати.
Війна відкриває для нас справжню силу єдності. Коли цілий народ стикається з зовнішньою загрозою, люди з різних куточків країни, з різними поглядами та переконаннями, можуть об'єднатися в одній меті — зберегти свою землю, свою культуру, свою гідність. Війна вчить важливості підтримки одне одного, навіть в найтемніші часи. Взаємодопомога стає основою виживання.
Кожен день війни нагадує, яке тендітне життя, і як важливо зберігати в собі людяність навіть серед хаосу і насильства. Християнські і моральні принципи стають важливими як ніколи раніше. Війна змушує ставити питання про те, як зберегти свою людяність, своє християнське покликання, навіть коли обставини вимагають від нас надлюдських зусиль. Вона вчить співчуття до тих, хто страждає, і розуміння важливості кожного життя.
Війна відкриває справжній героїзм — людей, які віддають своє життя за інших, за Батьківщину. Вона вчить нас, що інколи найбільший подвиг — це здатність залишатися сильним, стійким, не зламатися перед обличчям загрози. Це визнання жертв, яких готові понести герої, і тих безстрашних людей, які в найскладніші моменти стають на захист не лише фізичного простору, а й духовних цінностей.
Війна змушує переглянути свої пріоритети. Вона показує, що матеріальне багатство, кар'єра, соціальний статус — все це може втратити сенс перед лицем великих втрат. Війна вчить цінувати прості радощі життя, час, проведений з родиною, здоров'я, а також важливість духовного зростання і внутрішньої сили.
Коли все здається втраченим, війна вчить нас не здаватися. Вона показує, як важливо не втрачати надію і віру в перемогу. І ця віра завжди дієвіша, якщо підкріплена довірою до Бога, до Його Всемудрого Промислу про Своє творіння. Навіть в умовах найбільших труднощів людська сила духу та віра можуть стати тим вогником, що веде через найтемніші часи. Урок війни — не втрачати надії на краще майбутнє, навіть коли здається, що все зруйновано.
А ще війна вчить нас важливості пам'яті про минуле, вшанування подвигів, героїв і жертв. Збереження історичної пам'яті — це не лише шана тим, хто віддав своє життя за Батьківщину, а й наука для майбутніх поколінь. Лише пам'ятаючи про минулі болі, ми можемо будувати краще майбутнє, не повторюючи помилок.
Війна вчить, що справжня перемога — це не лише військова, а й моральна, духовна, це перемога справедливості. Війна – це не пошук мнимих ворогів, а запекла боротьба з реальним ворогом. Це не перекладання відповідальності на інших, а рішучість у прийнятті рішень та відповідальність за власні вчинки. Перемога — це вміння відновлювати себе після руйнувань, будувати мир і злагоду на основі прощення, співчуття та людяності. А тому наш християнський обов'язок — це не лише боротьба за мир і справедливість, хоча це також вкрай важливе, але й збереження нашої любові до ближнього, навіть коли навколо нас — біль, втрата і руйнування.
У Святому Письмі ми читаємо: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Саме цей заклик має бути нашим дороговказом в часи війни.
Війна завжди приносить біль, страждання та непоправні втрати, але вона також дає важливі уроки, які, хоч і мають високу ціну, можуть змінити людей і націю. Уроки війни часто болючі, проте вони несуть глибокі прозорливі істини, які допомагають оцінити справжні цінності та переосмислити важливість життя. Які ж уроки нам, православним християнам, дала ця тисяча днів війни?
Насамперед, у перші дні війни ми вже по-іншому усвідомлюємо цінність миру та свободи. Війна нагадує, що мир — це не просто відсутність насильства, а дар, який треба берегти та цінувати. Ми починаємо по-новому розуміти, наскільки важливі мир і свобода, як багато сил потрібно витратити, щоб забезпечити їх. Війна вчить, що свобода — це не само собою зрозуміле благо, і вона може бути втрачена, якщо ми не будемо її захищати.
Війна відкриває для нас справжню силу єдності. Коли цілий народ стикається з зовнішньою загрозою, люди з різних куточків країни, з різними поглядами та переконаннями, можуть об'єднатися в одній меті — зберегти свою землю, свою культуру, свою гідність. Війна вчить важливості підтримки одне одного, навіть в найтемніші часи. Взаємодопомога стає основою виживання.
Кожен день війни нагадує, яке тендітне життя, і як важливо зберігати в собі людяність навіть серед хаосу і насильства. Християнські і моральні принципи стають важливими як ніколи раніше. Війна змушує ставити питання про те, як зберегти свою людяність, своє християнське покликання, навіть коли обставини вимагають від нас надлюдських зусиль. Вона вчить співчуття до тих, хто страждає, і розуміння важливості кожного життя.
Війна відкриває справжній героїзм — людей, які віддають своє життя за інших, за Батьківщину. Вона вчить нас, що інколи найбільший подвиг — це здатність залишатися сильним, стійким, не зламатися перед обличчям загрози. Це визнання жертв, яких готові понести герої, і тих безстрашних людей, які в найскладніші моменти стають на захист не лише фізичного простору, а й духовних цінностей.
Війна змушує переглянути свої пріоритети. Вона показує, що матеріальне багатство, кар'єра, соціальний статус — все це може втратити сенс перед лицем великих втрат. Війна вчить цінувати прості радощі життя, час, проведений з родиною, здоров'я, а також важливість духовного зростання і внутрішньої сили.
Коли все здається втраченим, війна вчить нас не здаватися. Вона показує, як важливо не втрачати надію і віру в перемогу. І ця віра завжди дієвіша, якщо підкріплена довірою до Бога, до Його Всемудрого Промислу про Своє творіння. Навіть в умовах найбільших труднощів людська сила духу та віра можуть стати тим вогником, що веде через найтемніші часи. Урок війни — не втрачати надії на краще майбутнє, навіть коли здається, що все зруйновано.
А ще війна вчить нас важливості пам'яті про минуле, вшанування подвигів, героїв і жертв. Збереження історичної пам'яті — це не лише шана тим, хто віддав своє життя за Батьківщину, а й наука для майбутніх поколінь. Лише пам'ятаючи про минулі болі, ми можемо будувати краще майбутнє, не повторюючи помилок.
Війна вчить, що справжня перемога — це не лише військова, а й моральна, духовна, це перемога справедливості. Війна – це не пошук мнимих ворогів, а запекла боротьба з реальним ворогом. Це не перекладання відповідальності на інших, а рішучість у прийнятті рішень та відповідальність за власні вчинки. Перемога — це вміння відновлювати себе після руйнувань, будувати мир і злагоду на основі прощення, співчуття та людяності. А тому наш християнський обов'язок — це не лише боротьба за мир і справедливість, хоча це також вкрай важливе, але й збереження нашої любові до ближнього, навіть коли навколо нас — біль, втрата і руйнування.
У Святому Письмі ми читаємо: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Саме цей заклик має бути нашим дороговказом в часи війни.
Ми повинні залишатися людьми навіть у найважчі часи, навіть коли здається, що навколо нас — лише темрява і безнадія. Адже «Господь — моє світло і спасіння моє, кого мені боятись?» (Пс. 27:1).
Ми не можемо змінити те, що сталося, але ми можемо зробити все можливе, щоб відновити наше переможне мирне майбуття. Але це можливо лише з Богом у серці! Це і є найголовніший урок на всі часи.
Ми не можемо змінити те, що сталося, але ми можемо зробити все можливе, щоб відновити наше переможне мирне майбуття. Але це можливо лише з Богом у серці! Це і є найголовніший урок на всі часи.
Архістратиг Михаїл - очільник воїнства небесного та покровитель війська земного
Сьогодні ми святкуємо величне і значуще свято — Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, − день, коли ми вшановуємо тих святих ангелів, які безупинно охороняють кожного з нас, нашу землю і ведуть нас до світла.
Цей день нагадує нам про велику силу небесного війська, яке невидимо для наших очей стоїть на сторожі добра і захищає людство від темних сил.
Церква вчить, що ангели — це не лише невидимі хранителі, а й вірні слуги Божі, які завжди на сторожі нашого благополуччя, ведуть нас через життєві випробування, допомагаючи долати труднощі. У Святому Письмі сказано, що Господь «…ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх» (Пс. 90:11). Вони поруч з нами завжди, навіть коли ми цього не помічаємо. Кожен з нас має свого ангела-хранителя, який не залишає нас у часи радості і горя, у часи випробувань і перемог. Лише ми, а ніхто інший, можемо своїми гріховними вчинками образити свого небесного охоронця і віддалити його з нашого життя. То ж пам’ятаймо про це і ніколи, за жодних обставин, не піддаваймося злим силам, які намагаються схилити нас на темну сторону і відірвати від Бога.
Цей день також є нагадуванням про ту невидиму, але реальну боротьбу, яку веде Святе Воїнство: святі мученики, що пролили свою кров за віру, святі апостоли, які не побоялися проповідувати Слово Боже навіть перед лицем небезпеки, і святі вірні воїни, які стояли на захисті рідної землі, правди і справедливості. Вони — приклад для кожного з нас, що в боротьбі за істину та любов до Бога ми завжди можемо покладатися на Його допомогу. І ми, на своєму рівні, покликані боротися за чистоту нашої віри, за мир на нашій землі, не дозволяючи злу і темряві брати над нами верх.
Кожен християнин покликаний служити іншим — бути готовим до самопожертви заради ближніх. Це не лише про фізичний захист, але й про збереження цінностей та свободи, яку дає Бог. Це служіння, яке може бути проявом справжньої віри і глибокої духовної зрілості. Захист своєї рідної країни — це не тільки політичний чи соціальний акт, а й вираз глибокої християнської любові до людей, і прояв відповідальності за мир і добробут у суспільстві. Молитва за мир не виключає необхідності фізичного захисту Батьківщини, але підкреслює, що захист має бути збалансований із прагненням до миру та примирення. Це означає, що навіть у важких умовах війни християни повинні не лише не припиняти молитви за мир, але й також приймати посильну участь у захисті держави як на передовій, так і в тилу, кожен на своєму місці та в міру своїх можливостей.
Нехай же Ангел-охоронець завжди буде з нами, а святі воїни та Небесне Воїнство, молитвами своїми за нас, допомагають у боротьбі за нашу Батьківщину, за мир і благополуччя в наших домівках. Нехай цей день буде для нас нагадуванням про силу духовного світу, який завжди поруч, і про нашу власну відповідальність за збереження Божого порядку на землі.
Хай благословить усіх нас Господь і охороняє ангелами Своїми!
Сьогодні ми святкуємо величне і значуще свято — Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних, − день, коли ми вшановуємо тих святих ангелів, які безупинно охороняють кожного з нас, нашу землю і ведуть нас до світла.
Цей день нагадує нам про велику силу небесного війська, яке невидимо для наших очей стоїть на сторожі добра і захищає людство від темних сил.
Церква вчить, що ангели — це не лише невидимі хранителі, а й вірні слуги Божі, які завжди на сторожі нашого благополуччя, ведуть нас через життєві випробування, допомагаючи долати труднощі. У Святому Письмі сказано, що Господь «…ангелам Своїм звелить, щоб охороняли тебе на всіх путях твоїх» (Пс. 90:11). Вони поруч з нами завжди, навіть коли ми цього не помічаємо. Кожен з нас має свого ангела-хранителя, який не залишає нас у часи радості і горя, у часи випробувань і перемог. Лише ми, а ніхто інший, можемо своїми гріховними вчинками образити свого небесного охоронця і віддалити його з нашого життя. То ж пам’ятаймо про це і ніколи, за жодних обставин, не піддаваймося злим силам, які намагаються схилити нас на темну сторону і відірвати від Бога.
Цей день також є нагадуванням про ту невидиму, але реальну боротьбу, яку веде Святе Воїнство: святі мученики, що пролили свою кров за віру, святі апостоли, які не побоялися проповідувати Слово Боже навіть перед лицем небезпеки, і святі вірні воїни, які стояли на захисті рідної землі, правди і справедливості. Вони — приклад для кожного з нас, що в боротьбі за істину та любов до Бога ми завжди можемо покладатися на Його допомогу. І ми, на своєму рівні, покликані боротися за чистоту нашої віри, за мир на нашій землі, не дозволяючи злу і темряві брати над нами верх.
Кожен християнин покликаний служити іншим — бути готовим до самопожертви заради ближніх. Це не лише про фізичний захист, але й про збереження цінностей та свободи, яку дає Бог. Це служіння, яке може бути проявом справжньої віри і глибокої духовної зрілості. Захист своєї рідної країни — це не тільки політичний чи соціальний акт, а й вираз глибокої християнської любові до людей, і прояв відповідальності за мир і добробут у суспільстві. Молитва за мир не виключає необхідності фізичного захисту Батьківщини, але підкреслює, що захист має бути збалансований із прагненням до миру та примирення. Це означає, що навіть у важких умовах війни християни повинні не лише не припиняти молитви за мир, але й також приймати посильну участь у захисті держави як на передовій, так і в тилу, кожен на своєму місці та в міру своїх можливостей.
Нехай же Ангел-охоронець завжди буде з нами, а святі воїни та Небесне Воїнство, молитвами своїми за нас, допомагають у боротьбі за нашу Батьківщину, за мир і благополуччя в наших домівках. Нехай цей день буде для нас нагадуванням про силу духовного світу, який завжди поруч, і про нашу власну відповідальність за збереження Божого порядку на землі.
Хай благословить усіх нас Господь і охороняє ангелами Своїми!
ГІДНІСТЬ – НЕ СИНОНІМ ГОРДОСТІ
21 листопада в Україні відзначається День гідності. Це новітнє свято в нашій історії. Однак ще далеко до його запровадження на державному рівні, почуття гідності завжди супроводжувало справжню людину. І тут варто наголосити, що гідність – це не синонім гордості.
Адже гідність закладена в природу людини Самим Творцем: «І створив Бог людину за образом Своїм і подобою Своєю» (Бут. 1,27). Ці слова Святого Письма вказують, що кожна людина, незалежно від її соціального статусу, раси, національності або інших характеристик, має внутрішню гідність, тому що вона є образом Бога. Це дає людині невід'ємне право на повагу, любов та свободу. Цей образ і подоба Божі — це не лише фізичні риси, а й духовні: здатність до морального вибору, розуму, волі та відносин з Богом й іншими людьми. Господь неодноразово у Новому Завіті закликає людей шанувати один одного, зберігати повагу до ближнього і не принижувати гідність інших.
«Є така тонка і ніжна, сильна й мужня, недоторкана і незламана річ − гідність людської особистості», − ці слова, написані Василем Сухомлинським, відомі ще зі шкільної парти. Так, людська гідність не залежить від зовнішніх умов чи досягнень людини, вона закріплена в її природному праві бути людиною, мати власні переконання, почуття та вчинки. Корінь такої гідності – у благородних переконаннях і думках, а плід – у вчинках.
І саме з особистої гідності народжується гідність народу – вільного, мужнього, незламного. Історія, як і людське життя, складається з моментів, коли потрібно вибирати між правдою і брехнею, між світлом і темрявою, між добром і злом.
Сьогодні українці обрали захист своєї гідності. Це ті люди, які стали на захист справедливості, не вагаючись, не роздумуючи, а йдучи на передову зі щирою вірою у перемогу. Це й ті люди, які нині захищають християнську гідність від всепоглинаючої брехні та розбрату. І як же інколи важко зберігати цю людську гідність у випробуваннях, стражданнях та переслідуваннях!
Проте, якби нас не намагалися поділити чи посварити, ми — єдиний народ, єдина сила, єдина воля. Ми — нащадки тих, хто століттями боронив рідну землю від чужинців та ворогів, ми продовжуємо їхню справу, не припиняючи вірити в силу правди, в силу свободи, в мудрість нашого народу. Тільки разом, в єдності та з надією на Божу допомогу, ми здолаємо будь-яку загрозу як на фізичному фронті, так і на духовному.
Нехай цей день буде нагадуванням для кожного з нас про те, що наша гідність — це не просто слово, це принцип, дороговказ для нашого життя. Гідність – це основоположна цінність, що є частиною Божого задуму про кожну людину. Через Христа людина отримує можливість піднятися до справжньої гідності, виявляючи Божу любов і праведність у своїх вчинках.
Тож нехай серце кожного з нас б’ється в унісон з пульсом нашої Батьківщини, а віра в її велич і непереможність стане тим світлом, яке освітлює шлях у майбутнє – майбутнє, яке можна побудували не на гордості, брехні чи приниженні інших, а на засадах любові, взаємоповаги та гідності, дарованої Богом!
21 листопада в Україні відзначається День гідності. Це новітнє свято в нашій історії. Однак ще далеко до його запровадження на державному рівні, почуття гідності завжди супроводжувало справжню людину. І тут варто наголосити, що гідність – це не синонім гордості.
Адже гідність закладена в природу людини Самим Творцем: «І створив Бог людину за образом Своїм і подобою Своєю» (Бут. 1,27). Ці слова Святого Письма вказують, що кожна людина, незалежно від її соціального статусу, раси, національності або інших характеристик, має внутрішню гідність, тому що вона є образом Бога. Це дає людині невід'ємне право на повагу, любов та свободу. Цей образ і подоба Божі — це не лише фізичні риси, а й духовні: здатність до морального вибору, розуму, волі та відносин з Богом й іншими людьми. Господь неодноразово у Новому Завіті закликає людей шанувати один одного, зберігати повагу до ближнього і не принижувати гідність інших.
«Є така тонка і ніжна, сильна й мужня, недоторкана і незламана річ − гідність людської особистості», − ці слова, написані Василем Сухомлинським, відомі ще зі шкільної парти. Так, людська гідність не залежить від зовнішніх умов чи досягнень людини, вона закріплена в її природному праві бути людиною, мати власні переконання, почуття та вчинки. Корінь такої гідності – у благородних переконаннях і думках, а плід – у вчинках.
І саме з особистої гідності народжується гідність народу – вільного, мужнього, незламного. Історія, як і людське життя, складається з моментів, коли потрібно вибирати між правдою і брехнею, між світлом і темрявою, між добром і злом.
Сьогодні українці обрали захист своєї гідності. Це ті люди, які стали на захист справедливості, не вагаючись, не роздумуючи, а йдучи на передову зі щирою вірою у перемогу. Це й ті люди, які нині захищають християнську гідність від всепоглинаючої брехні та розбрату. І як же інколи важко зберігати цю людську гідність у випробуваннях, стражданнях та переслідуваннях!
Проте, якби нас не намагалися поділити чи посварити, ми — єдиний народ, єдина сила, єдина воля. Ми — нащадки тих, хто століттями боронив рідну землю від чужинців та ворогів, ми продовжуємо їхню справу, не припиняючи вірити в силу правди, в силу свободи, в мудрість нашого народу. Тільки разом, в єдності та з надією на Божу допомогу, ми здолаємо будь-яку загрозу як на фізичному фронті, так і на духовному.
Нехай цей день буде нагадуванням для кожного з нас про те, що наша гідність — це не просто слово, це принцип, дороговказ для нашого життя. Гідність – це основоположна цінність, що є частиною Божого задуму про кожну людину. Через Христа людина отримує можливість піднятися до справжньої гідності, виявляючи Божу любов і праведність у своїх вчинках.
Тож нехай серце кожного з нас б’ється в унісон з пульсом нашої Батьківщини, а віра в її велич і непереможність стане тим світлом, яке освітлює шлях у майбутнє – майбутнє, яке можна побудували не на гордості, брехні чи приниженні інших, а на засадах любові, взаємоповаги та гідності, дарованої Богом!