Мені здається, я зрозумів усього Веса Андерсона. І секрет далеко не у винахідливому візуальному стилі, який інтернет нарешті перестав копіювати (дякую).

Щоб трохи понизити градус емоцій в тексті я скажу, що це супер очевидна штука. Але вона точно фіксує сьогоднішнього Андерсона, який усвідомив концентрованість свого стилю і хоче його розвивати. Як приклад я візьму нещодавні 4 короткометражки — адаптації історій Роальда Даля.

Усі персонажі Андерсона промовляють вголос свої дії та відчуття. І тільки потім розмовляють звичними діалогами.

Те, що могло б бути описано в сценарії як дія для конкретного актора, у Андерсона вже є історією. Зверніть увагу на текст у скріншотах — це буквально шаблон.

Іноді герої розповідають не тільки про свої реакції та почуття, а й про інших персонажів, які навіть зараз не поруч із ними, або взагалі за сюжетом їм не знайомі (саме через ось таку манеру, що коментує дії). І цю інформацію потрібно сприймати буквально (тобто часто це не та ситуація, де використовується ненадійний наратор).

Цей спосіб класно підкріплює театральність подій на екрані та створює вигадану реальність, яка існує тільки в устах персонажів і декораціях.

Таке проговорення нерідко створює комедійний ефект, визначає межі того що відбувається і наповнює сюжети подіями та реакціями — в цій прямолінійності може бути жарт, який легко перетворюється на драму, що дає фільмам Андерсона можливість бути поліфонічними та насиченими. Навіть коли його персонажі не дуже емоційні.

Найчастіше режисери та сценаристи побоюються повідомляти глядачеві надмірну кількість інформації або надавати багато експозиції. Але Андерсон навпаки, хоче, щоб ви знали взагалі все. Адже кожен із його персонажів може бути наратором і може вас провести по історії.

Попередні роботи режисера набагато менше поринають у таку драматургію, але її елементи можна помітити ще у Fantastic Mr. Fox 2009 р. А нещодавній Asteroid City вже дуже близький до того, що можна спостерігати в короткометражках. Тому зараз перед нами точно концентрований Андерсон.

Що вийде, якщо поєднати любов до Спілберга і його тягу до літаючих тарілок; сцену з велоцираптором з Jurassic Park, що переслідує дітей на кухні (і при цьому розширити суть та географію цієї сцени до хронометражу повного метра); космік-хоррор із Signs Ш'ямалана та захист власного дому як у Home Alone Коламбуса?

При цьому взагалі прибрати з фільму діалоги та залишити тільки емоційний та візуальний наратив. Так, ви отримаєте No One Will Save You — новий хоррор, до якого я не рекомендую дивитися жодного трейлера та не гуглити зображення, а просто увімкнути фільм і повністю віддатися йому.

Але якщо вам комфортніше починати перегляд хоч із чого-небудь, то ось вам затравка — головна героїня на ім'я Брінн живе на краю міста. З місцевих ніхто не розмовляє з нею через події минулого. І так би все й тривало, поки одного разу вночі вона не прокидається від того, що до неї в дім забрався прибулець...

Героїня майже завжди налякана і порушує мовчання лише для того, щоб закричати (Кейтлін Дівер тут прекрасно відігрує мовою тіла та голосом). Їй постійно доводиться ховатися за дверима та меблями, озиратися через плече (у фільмі дуже круто працює плановість), боротися і тікати, використовуючи навколишнє середовище.

Я був приємно здивований, як акуратно фільм проводить по божевіллю, яке постійно та абсолютно без гальм ескалює прямо у тебе на очах, гарно оформлює події тактильним саунд-дизайном та дуже акуратною роботою оператора.

Місцями дійсно страшно. Багато в чому завдяки географії кадру і звуку. І це незважаючи на рейтинг PG-13. Це дуже чізі фільм, але він добре розуміє свою прямолінійну природу і насолоджується цим.

До речі, режисер No One Will Save You є в Letterboxd і в четвірці улюблених у нього Jurassic Park. Це точно про щось говорить. А ще фільм дуже нахвалює Ґільєрмо дель Торо у себе в Твіттері.

Я знаю, що про цю деталь з Home Alone згадують майже кожне Різдво. Але навіть після багатьох років я все ще не можу перестати думати про неї.

Окрім того, що це чудовий сторітелінговий елемент, це ще й прекрасний символ зцілення.

- Перша важлива поява, здавалось би, страшного старого, знята з драматичного кута і з застосуванням сплітфокусної лінзи, візуально відокремлюючи Кевіна і поранену долоню дідуся. Тобто це щось незвідане і ніби то не з нашого світу (прямо як піч у підвалі, яка так лякала Кевіна).

І це має багато сенсу — Кевін тільки нещодавно усвідомив, що він сам, батьки занадто далеко і йому потрібно стати самостійнішим, для чого він іде у крамницю і робить покупки. Саме там і відбувається перша зустріч героя і дідуся — на незвіданій території.

- Десь у середині фільму, коли персонажам нарешті вдається поговорити, і дідусь виявляється не таким вже й страшним, замість закривавленої пов'язки ми бачимо акуратний пластир. А вся взаємодія героїв знята зі звичайнісінької вісімки, показуючи нормальність і невимушеність контакту.

У цій сцені глядач так само дізнається, що дідусь переживає через стосунки з сином і дуже хоче возз'єднатися зі своєю родиною. Плюс цей діалог дає додаткову мотивацію для Кевіна дати відсіч грабіжникам, адже в цій сцені він розуміє, що насправді любить своїх рідних і цінує свій дім.

Взагалі тут багато чого відбувається, але давайте не будемо зупинятися.

- У кульмінації, коли всі злочинці переможені, а родина Кевіна повернулася додому, ми бачимо ще одне возз'єднання — дідусь зміг побачитися зі своєю родиною і помиритися з сином. І так само ми бачимо руку, яка нарешті без рани.

Чи буде надто очевидним вказати на те, що рана на руці символізувала рану від розлуки з родиною? Так. Чи вважаю я цей прийом банальним і непотрібним? Абсолютно ні. Адже ця другорядна лінія зі старим насправді гріє мою душу чи не сильніше за основну історію з Кевіном. А такий невеличкий сторітелінговий елемент тільки прикрашає весь мотив зі зціленням.