Вам варто звернути увагу на Hit Man від Річарда Лінклейтера.

Глен Пауелл видає свій, мабуть, найкращий перфоманс за всю свою кар'єру (вибачте, перфоманси, бо ви точно не готові до його версії Патріка Бейтмана), а його хімія з Адрією Архоною — дивовижна.

Так, конвенційно красиві люди на екрані мають конвенційно красивий вигляд, нічого дивного і нічого проти не маю. Але саме тут це чудово працює.

Hit Man розповідає історію слабохарактерного та тихого професора, який підробляє на пів ставки в поліції. Чергова робота, де йому потрібно було «перевтілитися» в кілера для запису свідчень не просто розкриває його особистість з несподіваного боку, а ще й запускає ланцюгову реакцію неприємностей. Бо він закохується в клієнтку. Так, все настільки просто, а ви про що подумали?

Лінклейтер і сам Пауелл розганяють концепт «ситуація виходить з-під контролю»... не на максимальні оберти, але в цьому і поінт, цей фільм дуже акуратний і не поспішає завчасно. Кожен діалог, кожна нова інформація або локація — просувають глядача уперед.

Hit Man дуже гарний приклад такого кіно, яке на 99% складається з діалогів і в пейсингу практично нічого не ламається. Усе тримається на хімії акторів, якомусь привабливо-вигаданому вайбі і, ви здивуєтеся, на «Так, але», про яке я говорив у тексті про Speed. Тільки мова тепер зовсім не про екшен.

Зазвичай я не дуже люблю, коли фільм складається тільки з гарних акторів та їхніх розмов, бо ще один крок і це вже схоже на театр (мені, будь ласка, 100 кілограм кіномови, кінетики та графічності). І тут треба віддати належне, саме завдяки Глену Пауеллу розумієш, наскільки особистість його героя нещадно дробиться. Межі того, що він вважав своїм поступово зникають. Але ніякої драми, бо як я і казав у Hit Man є привабливий вайб який нагадує атмосферу вихідного дня.

Те, наскільки вам підходить фільм, який більше тримається на вайбі, велика абстракція, яка дуже індивідуальна і скоріше ґрунтується на тому, чи подобаються вам у данному випадку фільми Річарда Лінклейтера. І якщо динамічний діапазон, який тут показує Пауелл чомусь недостатній селінг поінт, то довіртесь діапазону Лінклейтера, за плечима якого Boyhood, School of Rock та трилогія Before Sunrise/Sunset/Midnight.

Так, це не зовсім той фільм, який виразно показуватиме свою прогресію або даруватиме дуже яскраві емоції після перегляду. Наприклад, здається, що герою Пауелла варто показово переживати свої трансформації, але насправді все буде ховатися в дрібницях — жестах героя, його реакціях або навіть у тексті на екрані телефону. Фільм не дає глядачеві 4, але дозволяє самому зробити 2+2, навіть якщо воно дуже просте.

І шкода, що фільм опинився тільки на Нетфліксі, бо за межами фестивалів (80-й Венеційський міжнародний кінофестиваль та Міжнародний кінофестиваль у Торонто) у нього не було кінотеатральної прем'єри у Штатах. Сподіваюся, що він не потоне в нескінченній стрічці сервіса і отримає заслужену увагу. Тому що it's definitely a hit, man!

Challengers
dir. Luca Guadagnino

Thief від Майкла Манна — прекрасний!

Маю величезну повагу перед цим фільмом за те, як сильно заздалегідь він сформулював для нас смертних Drive Ніколаса Віндінґ Рефна. Настільки заздалегідь, що між Thief та Drive різниця аж в 30 років!

Просто здогадайтеся який з них я зараз описую?

На екрані загадковий професіонал з непорушним набором принципів, який розгулює серед нуарного міста в пошуках чи то нової "останньої справи", чи то справжнього життя, яке колись втратив. А синтетичний мерехтливий саундтрек, що пронизує наскрізь як холодний дощ, буде вірним попутником у цьому сюжеті.

Є щось дуже тихе, недосяжне, практично абстрактне в тому, як детально і поступово відбуваються події фільму.

За сюжетом усе просто — профі береться за дуже небезпечну роботу, виконує її, та ось, нарешті, можна зажити так, як завжди хотілося. Поряд ще й жінка, яка може прийняти героя таким, який він є насправді. І начебто все на своїх місцях. Так? Зрозуміло, що ні. Завжди буде одна велика обставина, яка все поламає.

Неймовірно, як усе, що описано вище, підходить обом фільмам. Так, мільйон разів бачили таке. Але справа у виконанні, бо все, що є на екрані Манн перетворює на результат неймовірно серйозної роботи — прямо уявляю як під час зйомок у його голові могло бути щось схоже на "ну, якщо на екрані такий профі, то і я маю бути не гіршим". І викручує кожен аспект на максимум:

- У головного героя мають бути дуже специфічні принципи, які ніщо не зможе змінити? Ок, буду створювати КОЖЕН РАЗ обставини, де ці принципи зможуть себе проявити. І ще сотню разів перевірені на міцність.

- У головного героя має бути класна куртка яка підкреслюватиме його характер і стане тим самим "костюмом для справи"? Авжеж, знайду найкрутішу серед курток, але ту, що не стане сильно привертати увагу.

- Місто має бути не просто привабливим і загадковим, а ще й складним окремим героєм? Уфф, ну добре, тоді у кадрі не буде чіткої географії, щоб створити відчуття нескінченного мегаполісу, навколо буде стільки віддзеркалень і текстур матеріалів, що вистачить на окрему арт-виставку, а музика від Tangerine Dream створюватиме таке враження, що Чикаго просто не може звучати інакше.

Взагалі враження, що саме місто створюватиме обставини і життя, а не люди навколо. У цьому світі всі стіни, поверхні та навіть повітря пронизані сигаретним димом, бензином і дощем. Я от ніколи не був у Чикаго. Але після цього фільму відчуття, що колись у мене там були справи та є надійні люди, з якими я колись працював.

Це самотній, повільний і не супер насичений подіями фільм, що типово для Манна. Але якщо ви фанат Drive, що ж, ви точно маєте дізнатися, з якої cinema все почалося.