Розрив вийшов невеликий як за ШІ, так і проти. Завдяки вашій активності та порадам, картинки до книжкового блогу будуть руцями. Частково і моїми. Іноді люблю помалювати не поней

🕯Нині День пам’яті Героїв Небесної Сотні.

Весь день пригадую події Революції Гідності.

Особливо згадується момент, ще з січня. Прийшла 13-річною малою з подругою до паркану Маріїнки. Там протестувальники намагались говорити з беркутами. Переконували повірити, що вони люди і що по інший бік – теж люди. Говорили дуже приязно і щиро. А беркута в цей час лагодили зброю прямо на лавці. Чесно, я дуже злякалась, бо вони копошились навколо рушниці і косились на мою подругу. Тоді казали, що стріляють лише гумовими кулями, але щось мене змусило не повірити й забрати подругу поки з нею все добре. Наступного дня було вбито Сергія Нігояна.

Подальші події Революції стали лише питанням часу. Українці надто люблять і шанують життя, щоб дозволити смерті не мати сенсу. Навіть коли здається, що усе марно.

Наприкінці лютого 2014 ми сиділи й дивились трансляцію з Майдану. Це саме тоді, коли усе палало і здавалось, що протестувальників оточили з усіх сторін. Більшість коментарів, тоді ще у ВК, казали, що це кінець, до ранку нічого не буде, підмога – неможлива і місяці боротьби були марними. Хоча тоді ж нові автобуси з протестувальниками проривались полями з різних областей до Києва.

На ранок дійсно усе затихло. Янукович втік.

Почалася війна. І кінець майдану закарбувався як суміш скорботи, полегшення та рішучості продовжувати боротьбу на новому рівні.

Так і зараз. Чим ближче здається «кінець» - тим страшніше, жорстокіше, безнадійніше.

Але ми й досі пам’ятаємо з чого все починалось. Знаємо, що світ був жорстокий, але не дозволяємо собі стати беззастережно жорстокими у відповідь. Шануємо мертвих, допомагаємо живим, боремось за полонених і поряд з тим рухаємось, розвиваємось, кохаємо, створюємо сім'ї, живемо життя і завжди тримаємо у голові сенс, навіть коли його так тяжко розгледіти серед холоду та темряви.

Згадайте нині людей, які полягли на Майдані. Спробуйте собі відповісти, що це значить для вас, чим для вас була Революція Гідності, як ви проживаєте цю пам'ять?

Добиймо 1,5 к на генератор Рубіжу:
https://send.monobank.ua/jar/9rHGNMSpvP

Можна і більше, там пили ще😉

Австралія долучається🤩🤯

Тепер 337 гривнів до генератора. Хто доб'є?
https://send.monobank.ua/jar/9rHGNMSpvP

Можна більше😉

Пройшли відмітку 30к. Будемо купувати генератор і звітувати за нього. До цілі ще 20к, тому якщо маєте змогу - буду вдячна за участь у зборі🫶

4 роки з 24.02.2022, здається, уже відрефлексували все, що могли відрефлексувати. Лишилось тільки продовжувати жити і боротися.

Пішла полистала старі діалоги, посміялась з того які ми були наївні аутяри. У мене в той день мав бути серйозний семінар і адмін всю ніч моніторив обстановку, а тоді врубав алярм. Туда-сюда скооперувались і пішли пити хто чай, хто каву.

З погляду себе теперішьої, ну… я собою не задоволена. У 22 році я себе бачила як борзу рексиху, яка 24 лютого була у військоматі, потім сама навалювала потягом з західного міста до Києва маючи зі зброї одну криву палку та грибного ножа. Сподіваюся, дядько з Херсона, який евакуював своїх рідних, а тоді зі мною повертався – живий. Потяг зупиняли, крутили по області, біля Рівного до колії вийшли люди, махали, бажали всякого хорошого. Був адреналін, певне піднесення, готовність до опору і я уявляла як зараз мене оформлять, воюватиму до перемоги або смерті. Аж поки не отримала остаточну відмову по здоров’ю навіть на небойову посаду.

Відверто, це боляче для розуміння. Була психологічно готова до того, що повномасштабка почнеться, але не була готова до того, що коли це станеться – мені не знайдеться у ній місця.

Пройшло 4 роки, я все ще жива, все ще пишу дописи, книжку, працюю, збираю донати, намагаюсь підтримувати українські бренди і дуже-дуже сподіваюся, що це життя, яке взагалі змогло відбутись завдяки тисячам полеглих, поранених, полонених і тих, хто в строю – не даремно.

Генератор уже їде. Тепер треба добити пили:
https://send.monobank.ua/jar/9rHGNMSpvP

🎂Пані та панове, прошу вітати, адміну нарешті 25 рочків. Тепер він у компанії старих. Побажаємо йому наступного року бути у компанії ще старіших і підкріпимо це побажання донатами на банку.

Усі кошти підуть на потреби адміна та його підрозділу:
https://send.monobank.ua/jar/47vLugDARa

Вдень планую зробити трошки філософський лонгрід. Але якщо вам цікаво почитати щось конкретне, як було з проектом ЦК - пишіть в коменти

Трохи позачасової філософії на завершення буремного дня.

Знову випала нагода поміркувати про меритократію і виявила такий момент, що меритократія справді дуже раціональна. Як в її основі – котру записував ще Платон у «Державі» - так і в сучасних інтерпретаціях на основі КНР та Сінгапуру. Вочевидь, цьому особливо сприяли два фактори:

1. Параметри «розуму» та «раціо» можливо визначити та сформувати. Високий IQ, EQ, досягнення у навчанні, успішне складання тестувань, відсутність аморальної, ризикової чи зловмисної поведінки.
2. Успіх у східних суспільствах може бути пов'язаний з більшою схильністю до розуміння спільноти та послуху. Коли готувала курсову про справедливість у суспільствах, то було помітно, що західні більше тяжіють до полеміки та плюралізму, висловлювати свою думку може бути небезпечно, але «почесно», коли як у східних - непослух та заперечення ієрархії вважалось порушенням природної гармонії. Людина – вища за становищем повинна була теж дотримуватись правил, але покладатись на власну дисципліну та силу волі.

І от східна інтерпретація меритократії до західного суспільства – не є повністю застосовна. У європейській культурі більше емоцій, імпульсу та навіть певної романтики. Багато що народжувалося з простого бажання, не будучи повністю раціональним. Ба більше, часто ми можемо розумом доходити висновку, але серцем цього не хотіти.

Меритократія, дає сильне раціональне підґрунтя, але саме емоція впродовж історії давала і досі дає енергію та рушійну силу. І цього, можливо, наявній інтерпретації меритократії, критично бракує. Не кожного інтелектуальний пошук змушує щось робити або змінювати, а ще він має побічки. Наприклад – тривожність, параною, румінацію, надмірну теоретизацію та застрягання в темі. Фактчекінг здатен перетворитись на намагання знати усе, раціональність та обережність може еволюціонувати у критичну потребу в гарантіях (яких ніхто дати не може), бажання дотримуватись принципу – стати вимогою діяти ідеально або ніяк.

А ще відсутність виходу емоцій, та вимога щодо «правильного» життя можуть в принципі вбити бажання до нього. Нещодавно читала статтю про життя підлітків під час війни і вони дуже жаліються, що їм не дають фактично жити, змушуючи дотримуватись купи правил. І так, правила необхідні, але згадуючи власне дитинство та підлітковий вік, мені здається, що було більше виходу для спонтанної енергії, коли як зараз є тяжіння до створення надмірної безпеки (можливо тому, що наша потреба у безпеці сама по собі порушена війною). Виникають обмеження у стилі «не дивись на погане, не думай про погане, не говори про погане» і це зменшує гнучкість як самого інтелекту, так і здатності до саморегуляції.

Якщо поглянути на найбільш однорідні спільноти – то вони часто закриті. Альтернативи – не доступні або не схвалені, але, напевно, найскладніша задача для людини – бачити і знати, що альтернатива можлива, але все одно обирати позитивно підкріплену стратегію. І не просто обирати, а й отримувати з неї результат, адже толку з тої раціональності та добропорядності, якщо вона не дає нічого, крім збитку та психічних порушень?

На завершення скажу з власного досвіду. Психологічні виклики – так. Як людині з активним агресивним темпераментом – мені потрібно кудись спрямовувати енергію та хід думок, інакше, вони спрямовуються всередину і шкодять. Чи було щось об'єктивно хороше? Деякі юридичні та аналітичні статті з цього каналу були враховані як плюс у CV (маю надію - це свідчить про їх якість).

І досі, звісно, міркую про тип меритократії, який був би застосовний для західного світу, та з урахуванням впливу на окрему людину.

Кожного разу як в потязі їду - думаю як в нас в Україні гарно, аш плакать хочеця

Дискусія у Східній Європі вражає.

Вийшла новина, що Британія запрошує українських експертів, щоб вчитись збивати дрони. В коментах невдоволення, типу не можна і не треба допомагати, бо ніхто не допоміг нам, коли просили закрити небо.

Потім вийшла новина, що Зеленський погодився надіслати експертів, якщо близькосхідні країни домовляться про перемир’я для України. Знову невдоволення, бо не можна вимагати так багато, ніхто не погодиться, українців назвуть жлобами і циніками й потім буде ще гірше.

Чудова стратегія – зайняти дві протилежні позиції одночасно. Як кордони 91 року, але спротив мобілізації.

А насправді мати уніфіковану позицію – необхідно. І так, Україні є сенс брати участь хоча б на рівні міжнародних дискусій.

1. Міжнародна активність – це добре, треба заявляти про себе, показувати здатності і демонструвати технології як українські, а не дозволяти іншим країнам їх присвоювати і видавати за власні. Так, є об’єктивні обмеження: у нас війна, ППО і дронарі потрібні тут. Може, хай би міжнародні партнери приїхали, повчились на місці. Видати безмежну кількість експертів без звортнього зв’язку Україна справді не може. У нас уже є історія з українськими підрозділами у різних арміях 2 Світової, де участь українців або заігнорили, або, як у випадку Дивізії Галичини – записали до нацистів (хоча по-суті це були намагання обміну досвідом, технологіями та спроби добитись умов для незалежності). Гадаю, що наші сучасні експерти це все чудово розуміють і не віддавали б усю свою майстерність в обмін на нічого. Ми всі вже далеко не такі довірливі як були на початку 22 року, але можемо довіряти своїм.

2. Зараз росія нічого не робить, але Близький Схід – це також і її сфера інтересу. Уже лунають пропозиції, що росія могла б виступити миротворцем. І якщо Україна не зробить узагалі нічого, ніяк не включиться у процес, то є шанс ще погіршити своє міжнародне становище. Світ – не замкнена система і, як знаємо, ніхто не буде нас жаліти, бо ми маленькі кітики, а з нас вимагають як з величеньких.

З приводу заяви про перемир’я в обмін на експертів – сумніваюсь, що це спрацює. А от щоб приїхали і повчились в Україні – це можна, бо і експертів вивозити не треба, і подивились би з якою жестю українці мають справу щоночі, і росія мб так сміливо не била у присутності міжнародних груп. Ще й не змогли б присвоїти технологію умовним «змішаним міжнародним групам експертів», адже в Україні це були б конкретно українські групи. З точки зору безпеки та конфіденційності, думаю, розібрались би як організувати.