Радянська операція «Інфекція», яка розповсюджувала міф про те, що СНІД був створений у лабораторіях США, вимагала років кропіткої роботи та публікацій у десятках країн. Сучасна російська пропаганда працює інакше. Вона не намагається переконати вас у чомусь конкретному. Її мета — знищити саму концепцію об'єктивної реальності. Коли збивають рейс MH17, вони не пропонують одну альтернативну версію. Вони викидають сорок версій. Це був український винищувач. Це була бомба на борту. Це був іспанський диспетчер. Літак був набитий мертвими тілами ще до вильоту. Мета цього шквалу абсурду — викликати когнітивний параліч. Споживач інформації здається. Він каже, що правди ми ніколи не дізнаємося, і йде пити чай. Це тріумф уряду над розумом.

Когнітивний дисонанс змушує нас зшивати розірвану реальність найгрубішими нитками. Коли ми бачимо, як багаті багатіють, а бідні стають ще біднішими, ми не читаємо праці економістів про неолібералізм чи структурні трансформації капіталу. Ми шукаємо винного з іменем і прізвищем. «Протоколи сіонських мудреців», ця брутальна фальшивка початку двадцятого століття, досі циркулює у світі, тому що вона пропонує просту відповідь на складні питання структурної нерівності. Легше повірити в таємний синдикат, що контролює банки, ніж в усвідомлення того, що фінансові ринки є хаотичними, аморальними системами, якими не керує ніхто.

Політики-популісти майстерно експлуатують цей стан. Вони трансформують складні соціальні проблеми у примітивні конфлікти ідентичності. Вони говорять мовою міфів, бо міф не потребує емпіричної перевірки. Міф вимагає лише віри. Коли лідер заявляє, що існує таємна еліта, яка п'є кров дітей і паралельно керує світовою економікою, він не просто бреше. Він створює сакральний простір для своїх послідовників. Він пропонує їм роль борців зі світовим злом. Відчуття власної значущості — найсильніший наркотик. Конспірологія наділяє звичайного клерка чи безробітного статусом хранителя таємного знання. Вони більше не гвинтики системи. Вони — пробуджені.

Світ є сліпим, байдужим місцем. Землетруси, пандемії, економічні кризи та війни стаються найчастіше через збіг обставин, людську некомпетентність або сліпі процеси. Не існує кімнати, де сидять дванадцять людей у каптурах і вирішують долю мільярдів. Реальні змови існують — корпорації приховують шкоду своїх продуктів, уряди шпигують за громадянами — але ці змови банальні, бюрократичні і зрештою завжди відкриваються через людську дурість та марнославство. Великої змови немає. Ніхто не стоїть за кермом. Для більшості людей усвідомлення абсолютної безконтрольності світу є набагато страшнішим, ніж будь-який вигаданий, жахливий, таємний правитель.
Павел Космачевський

Травма прив'язаності: чому насправді болить «момент самотності»?

Інсайти з конгресу EMDR Europe

Коли ми працюємо зі складною травмою, легко сфокусуватися лише на самій події — на факті насильства чи агресії. Проте світові експерти Роджер Соломон (Roger Solomon) та Міхаель Газе (Michael Hase) на майстер-класі в Осло підкреслили три ідеї, які заслуговують на увагу.

Стабілізація та ресурсні техніки — це те, що взагалі відкриває доступ до травматичної пам'яті. Якщо зануритися в деструктивні спогади занадто рано, без надійного фундаменту, ми просто ретравматизуємо клієнта. Якість переробки травми напряму залежить від безпеки, яку ми встановили «вище за течією».

Динаміка прив'язаності до агресора
Клієнтам буває неймовірно важко розірвати деструктивні стосунки, бо колись цей зв'язок із кривдником був єдиним доступним способом вижити. Хтось захищається ідеалізацією, хтось боїться, хтось витісняє насильство. Цю систему неможливо зламати порадами «ззовні» — її можна змінити лише через новий досвід безпеки в кабінеті терапевта.

Найглибший слід залишає... самотність
Це момент, який часто ігнорується. Після того, як саме насильство відбулося, людина залишається наодинці з цим. І Соломон стверджує: часто найбільшу травму завдає не сама агресія, а абсолютна відсутність комфорту й підтримки після неї. Бути наодинці, коли немає до кого звернутися — саме це поглиблює сором, страх і дезорганізацію. Цей момент самотності є окремою мішенню для фокуса терапевта.

І ще трохи про саме серце терапії:

Коли ми, психологи, вчимося складних терапевтичних протоколів (як-от EMDR, МАК чи КПТ), інколи здається, що головне — це чітко й правильно виконати всі кроки. Але на нещодавньому майстер-класі з теми травми прив'язаності до агресора в Осло світові експерти Роджер Соломон та Міхаель Газе нагадали про речі, які виходять далеко за межі будь-яких технік.
Якщо стиснути їхні напрацювання до головного, зцілення тримається на двох наріжних каменях:
Визнання роботи клієнта дуже важливе, це клінічний акт, не лише ввічливість! По суті — повернення суб’єктності.
Коли клієнт приходить на сесію і починає занурюватися у важкі спогади, зустрічатися з соромом, страхом чи гнівом, яких роками уникав, — він робить колосальну роботу. Не всі на це здатні. Ззовні людина може просто сидіти в кріслі, але всередині неї в цей момент розгортається титанічна битва.
Коли терапевт каже: «Я бачу, через що ви зараз проходите. Я бачу вашу мужність», — це не спроба зробити комплімент чи підбадьорити. Це частина терапевтичної турботи. Ми маємо вголос повернути клієнту цінність його внутрішнього подвигу.
Рани, які народилися у стосунках, лікуються тільки стосунками
Якщо людину зрадили, скривдили чи пригнічували ті, від кого вона залежала (батьки, партнери), її травма виникла всередині зв'язку. У найнайважчий момент самотності поруч не було безпечного Іншого.
Саме тому переробка травми не відбувається у вакуумі. Терапевт — це не просто «інструктор із протоколу». Наша стабільна, надійна, присутність тут-і-тепер дає клієнту абсолютно новий, дефіцитарний досвід: «Поруч зі мною є людина, на яку я можу покластися. Мене не виженуть, не засудять і не зламають».

Травма лікується контактом. Суворий протокол працює лише тоді, коли його несе відновлювальна присутність терапевта.
Oksana Konnorova

У серіалі Kaos грецькі боги живуть у сучасному світі та поступово втрачають владу над ним. Поруч свої давно знайомі ролі проживають інші герої міфів. Орфей тут – рок-зірка, а Еврідіка, яка воліє, щоб близькі називали її Рідді, – його дружина і муза, жінка, виснажена роллю, яка не залишає місця для неї самої. Того дня, коли Орфей зі сцени співає натовпу на стадіоні, що Рідді – любов усього його життя, вона стоїть у храмі й зізнається матері, що більше його не кохає. І щойно наважується піти – її збиває вантажівка. Так починає працювати давній міф, і Рідді опиняється в царстві мертвих.

Охоплений горем Орфей не кладе до труни монетку – і виграє час, щоб зробити те, чого не робив жоден смертний: спуститися за нею в підземний світ. Здолавши всі неймовірні випробування, пастки й перешкоди, співець дізнається, що Рідді не поспішає за ним назад.

Більше того – на погляд Орфея, вона проміняла його на якогось звичайнісінького хлопця, примітного хіба що своєю добротою до триголового пса.

А ось тут постає питання, яке вічний міф ставить у наш час: чи захоче Рідді взагалі повертатися з підземного світу? В усіх попередніх версіях цієї історії її про це ніхто не запитував.

Чи думали ми, що Орфей, можливо, закоханий не стільки в Рідді, скільки у власне кохання до неї? Не в живу людину з її бажаннями, почуттями, втомою, виснаженням і потребами, а в історію, яку розповідає собі про них двох. І її думка про цю історію його не надто цікавить.

У 1983 році юнгіанська психотерапевтка Морін Мердок, учениця дослідника мономіфу Джозефа Кемпбелла, запитала: а чи мають жінки свій шлях? Кемпбелл відповів, що жінки не потребують подорожі – жінка і є те місце, куди герой прямує - вона вже там. Їй лишається тільки це усвідомити. Вона і є нагородою.

Мердок не погодилася. Роками слухаючи своїх пацієнток, вона бачила іншу картину. Кожна жінка мандрує, але це не Одіссея. Її пригода – не зовнішній квест, а спуск усередину: жінка спочатку відривається від власної природи, приймає правила чужої системи, досягає в ній успіху – і раптом виявляє, що десь по дорозі загубила себе. Далі – довге, часом болісне повернення до того, що було справжнім. У 1990 році ця модель стала книгою.

Kaos ілюструє ідею шляху героїні з майже клінічною точністю.

Рідді – дружина світової знаменитості, і її життя ззовні виглядає як мрія. Але поруч з Орфеєм вона згасає. Підземний світ стає для неї не покаранням, а місцем, де від неї не вимагають відповідати чужим очікуванням. Не потрібно надихати, захоплюватися, підтримувати чужий міф про велич. Небуття дає тишу. І це зцілює. Саме в пітьмі вона зустрічає себе. І повертається нагору вже не тією, яку врятували, а тією, що сама зробила вибір.

Орфей знову здійснив подвиг.
А Рідді отримала життя і подорож.

А кохання? – запитаєте ви.
І я запитаю. Хто зна.
Естер Вратарьова

Побачила на днях, що мережею гуляє згенерована нейронкою схема розвитку психоаналітичних напрямків.
Мовчки собі поморщилася на некоректність, та прогорнула далі.
А сьогодні студенти принесли її в чат навчальної групи.
Довелося шукати коректнішу.
Anna Zozulia

«Свята Галичина: особливості роботи з клієнтами з релігійних сімей»

Деякі сім’ї не просто виховують, а видають повний комплект: провину у подарунок на народження, сором як сімейну традицію і внутрішнього контролера, який працює без вихідних. Коли все це приправлено релігією, стигма за сумніви, бажання чи просто право бути собою входить у комплект безкоштовно.

Онлайн-лекція для психологів і психотерапевтів
27 червня, 11:00
вартість 500грн
для реєстрації пишіть у особисті повідомлення✍️

Колишній пішов «за хлібом» і не повернувся, а твій мозок влаштував там вічний музей пам’яті? Ласкаво просимо в пастку, яку майже століття тому детально описала одна розумна жінка.

Ефект Зейгарник, або Чому твій мозок це застряглий браузер, який роками крутить одну й ту саму вкладку

Знаєте цей стан? Минуло три роки, п'ять років, або гуляти так гуляти ціле десятиліття. Ти вже успішна жінка, можливо, побудувала нові стосунки, купила собаку, навчилася відрізняти аб’юз від здорового глузду. Але варто ввечері натрапити на якусь сумну мелодію або просто замислитися під час чищення картоплі, як бабах! І ти знову там. У деталях згадуєш, як він у серпні 2018-го стояв у тих безглуздих шортах і казав: «Справа не в тобі, справа в мені».
І ти знову починаєш подумки переписувати сценарій, доводити йому свою правоту або шукати відповідь на сакральне питання: «Ну чому, чому він так вчинив?!»

Давайте чесно. Насправді цей чоловік, швидше за все, уже давно лисіє, відростив живіт і нічого видатного з себе не представляє. Але в твоїй голові він досі тримає статус «головного лиходія і водночас втраченого скарбу Всесвіту».
Чому ми так фанатично колекціонуємо цей ментальний непотріб і роками повертаємося туди, де нас кинули зненацька?

Зніміть біле пальто, дівчата. Я сама колись у молодості з гордістю носила цей титул «Голови фан-клубу незавершених стосунків». Я теж думала, що це «кохання всього життя» і «такий біль не минає». Ага, звісно. Поки не зазирнула в підручники з психології і не зрозуміла: жодної магії чи містики тут немає. Нами просто брутально крутить наш власний мозок. І винна в цьому незакрита петля напруги ,яку в науковому світі називають ефектом Зейгарник.

У 1920-х роках видатна психологиня Блюма Зейгарник сиділа в берлінському ресторані і помітила дивну річ: офіціанти ідеально пам’ятали всі деталі складних замовлень, які вони ще не встигли принести. Але щойно рахунок було оплачено, а страви подано бам! замовлення миттєво стиралося з їхньої пам’яті. Вони не могли згадати навіть те, що принесли хвилину тому.

Зейгарник пішла в лабораторію, провела серію експериментів і довела,що наш мозок пам’ятає незавершені або перервані дії в 1.5–2 рази краще, ніж ті, які були успішно доведені до фіналу.

Коли процес переривається на самому піку, в нашій психіці створюється так зване психічне напруження. Мозок виділяє енергію на вирішення цього завдання і тримає «вкладку відкритою».
А тепер перенесемо це з берлінського ресторану у твою особисту драму:
Коли стосунки згасають природно ,ви сперечаєтесь, набридаєте один одному, довго і нудно з’ясовуєте стосунки і нарешті розходитеся мозок ставить галочку: «Завдання виконано. Сюжет завершено. Архівувати».Напруга спадає.

Але коли тебе кидають зненацька (так званий раптовий інгліш-лівінг або «гостінг»), крапки в кінці речення немає. Процес перервано посеред слова. Психіка не отримала пояснень, не встигла відреагувати, не прожила фінал.
Вітаємо, петля напруги затягнулася. Твій мозок сприймає ці стосунки як незавершене завдання. І оскільки він терпіти не може хаосу та незакритих питань, він знову і знову повертає тебе у спогади, намагаючись знайти розв'язку. Щоразу, коли ти подумки повертаєшся туди, ти намагаєшся дожувати ту ментальну жуйку, яку в тебе виплюнули п'ять років тому.

Нейробіологія: Чому мозок стає наркоманом цієї драми.
Нейробіологи пішли ще далі. Дослідження показують, що коли нас відкидають раптово, в мозку активуються ті самі зони (зокрема, задня частина кори головного мозку та інсула), які відповідають за фізичний біль.Для нашої сірої речовини «мене кинули» дорівнює «мені зламали ногу». Більше того, раптовий розрив блокує звичне вироблення дофаміну (гормону очікування задоволення). Мозок опиняється в стані жорсткої «ломки». А оскільки отримати нову дозу від реального колишнього вже неможливо, мозок починає генерувати сурогат , він дістає зі сховища старі спогади, де все було добре, або прокручує моменти розриву, щоб хоч якось простимулювати гормональну систему.

Ти думаєш, що це туга за «ним, єдиним», а насправді це просто твій неокортекс б’ється головою об стіну, намагаючись розгадати ребус, на який немає відповіді.

До чого це призводить, якщо не закрити вкладку?
Якщо роками підгодовувати свій ефект Зейгарник, наслідки будуть цілком реальні і зовсім не романтичні:
1. Злив колосальної кількості енергії.Ти витрачаєш ресурс не на своє теперішнє життя чи кар’єру, а на обслуговування внутрішнього примари. Це як залишити ввімкненим обігрівач на повну потужність у порожній закритій хаті.
2. Синдром «ідеального колишнього».Оскільки стосунки обірвалися на злеті або посеред сюжету, мозок починає їх міфологізувати. Реальний Вася з його хропінням і звичкою кидати шкарпетки зникає. Замість нього з’являється трагічний романтичний герой. На тлі цього вигаданого напівбога будь-який реальний живий чоловік, який зараз поруч, завжди програватиме. «Він хороший, але... не Вася». Звісно не Вася, бо Вася в твоїй голові вже має німб.
3. Емоційний анабіоз.Ти ніби живеш далі, але однією ногою завжди стоїш у минулому. Справжньої близькості з кимось іншим не виникає, бо твоє серце зайняте... незакритим судовим засіданням п'ятирічної давнини.

Замість моралі: Як нарешті злити цю воду?
Дівчата, головна ілюзія ефекту Зейгарник полягає в тому, що нам здається, ніби для закриття цієї петлі нам обов’язково потрібен він. Що треба зустрітися, поговорити, почути вибачення або пояснення. Ні. Стосунки — це парний танець, але закриття сюжету у твоїй голові , це твоя одноосібна робота.

Він може ніколи не зрозуміти, що вчинив по-свинячому . Він може взагалі про це не думати. Твоє завдання — визнати: «Так, мене кинули. Пояснень не буде. Сюжет завершився ось так паршиво, без красивого фіналу. Це кінець».

Поки ти чекаєш від нього фінального аккорду, ти сама добровільно віддаєш йому пульт керування своїм настроєм. Може, пора вже натиснути кнопку «Видалити вкладку» і повернути собі свою пам'ять для чогось приємнішого? Наприклад, для думок про те, куди витратити наступну зарплату.
Наталя Хромих

Я та об’єктні стосунки
• internalized object — інтерналізований об’єкт
• inner critic — внутрішній критик
• self-cohesion — когезія Я
• fragmentation — фрагментація
• narcissistic injury / wound — нарцисична травма / рана
• mirroring — дзеркалення
• twinship — близнюковий перенос
• idealization (Kohut) — ідеалізація (Кохут)

“Безумство без маячні” або як психіатрія вперше побачила те, що не мала слів описати

На початку XIX століття французький психіатр Філіп Пінель зробив спостереження, яке тоді нікуди не вписувалось у існуючі рамки.

Він описував пацієнтів, які виглядали цілком розумово збереженими, без жодних ознак маячні чи психозу, але при цьому раз по раз здійснювали імпульсивні, саморуйнівні вчинки. Пінель назвав це “manie sans délire” — буквально “безумство без маячні”, або “розумне божевілля”. 

Це був момент, коли психіатрія вперше змушена була визнати: людина може повністю розуміти, що робить, і все одно діяти так, ніби розуміння їй не допомагає.

Тоді це нікуди не вкладалось. Адже вся логіка лікування психічних розладів ґрунтувалась на тому, що хворий не розуміє реальності. А якщо розуміє, то де хвороба?

З цього спостереження Піделя виросло те, що сьогодні ми називаємо розладами особистості. Знадобилось ще майже двісті років, щоб оформити це в діагностичні категорії. А питання “якщо людина все розуміє, чому вона продовжує?” залишається одним із найживіших у кабінеті досі.

Розвиток присутності

У контексті гештальт-практики та зустрічі, особливо з трансперсональної точки зору, присутність означає одночасно і перебування в «теперішньому», і процес, що розгортається, вашого буття в унікальному, універсальному та вічному сенсі — відчуття присутності себе без жодних обмежень. Такий вид присутності розглянуто в книзі Мартіна Бубера «Я і Ти». «Я-Ти»-відносини є інтегруючим досвідом присутності у зустрічі двох автентичних людей без оцінювання та суджень щодо того, якими вони є. Відносини «Я-Ти» жодним чином не обмежуються ані розумовим процесом, ані будь-якими концепціями — їх замінює досвід вічності та універсальності, що виникає. Незважаючи на те, що такі стосунки дуже складно описати, такий спосіб буття з іншим досить легко відтворити.
Одна з головних ідей стосунків «Я-Ти» полягає в тому, що людські істоти здатні осягнути справжню природу свого перебування у стосунках. Згідно з Бубером, люди можуть існувати у двох модусах стосунків — «Я-Воно» або «Я-Ти». У першому випадку я ставлюся до іншого як до «Воно», окремої від мене людини, інструментально, як до об’єкта. У такій ситуації «Воно» є окремою сутністю, річчю, відокремленою від мене якимись межами. Навпаки, у стосунках «Я-Ти» ми з іншим перебуваємо в спільних для нас обох межах. Існування «Я» у стосунках «Я-Воно» радикально відрізняється від існування у стосунках «Я-Ти», оскільки останні є справжніми інтерсуб’єктивними стосунками.
«Я», яке не ставиться до іншого як до об’єкта-«Воно», набуває суб’єктності, єдиної з «Ти». Стосунки перестають бути суб’єкт-об’єктними, а стають стосунками взаємної суб’єктності та єдиного, спільного з іншим буття.

Посібник з гештальт-терапії в традиціях Діка Прайса. Джон Ф. Каллаган

Згідно з систематичним оглядом, опублікованим у журналі Frontiers in Psychiatry у 2019 році, існує стійкий та клінічно значущий зв'язок між розладами харчової поведінки (РХП), розладами аутистичного спектра (РАС) та синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ).
📊 Дослідження показало, що в середньому 4.7% пацієнтів з діагнозом анорексії, булімії або компульсивного переїдання мають також діагноз аутизму, що значно перевищує показник у загальній популяції, який становить лише 1.7%. Найтісніший зв'язок виявлений між аутизмом та анорексією, особливо її рестриктивним типом. Водночас поширеність РДУГ серед пацієнтів із РХП коливається від 1.6% до 18%, причому РДУГ значно частіше діагностується при булімії та очисному підтипі анорексії, ніж при класичній рестриктивній формі.
Якщо дивитися на зворотний зв'язок, то дослідження показують, що жінки з діагнозом РДУГ мають довічний ризик розвитку розладу харчової поведінки на рівні до 21.8%, що є надзвичайно високим показником. Автори огляду пояснюють це перекриття трьома основними механізмами.
✔️По-перше, це спільні когнітивні патерни: для анорексії та аутизму характерна так звана слабка центральна когеренція – схильність бачити деталі, а не загальну картину, ригідність мислення та труднощі з соціальним пізнанням, тоді як для булімії та РДУГ спільною рисою є імпульсивність та порушення в системі винагороди мозку.
✔️По-друге, значну роль відіграють спільні супутні стани, зокрема депресія, тривожні розлади та обсесивно-компульсивні риси, які часто супроводжують усі три групи розладів і можуть створювати ілюзію прямого зв'язку там, де насправді працює спільний коморбідний фон.
✔️По-третє, автори припускають, що РАС та РДУГ можуть виступати як нейророзвиткові фактори вразливості: вони діагностуються в дитинстві та створюють певне підґрунтя, а пубертатний період із його гормональними змінами, соціальним тиском та стресом стає пусковим гачком для маніфестації РХП у підлітковому віці.
🔹Важливо зазначити, що автори огляду закликають до обережності: не кожен пацієнт із РХП має РАС або РДУГ та багато спільних симптомів, таких як соціальна ізоляція або труднощі з концентрацією, можуть бути вторинними наслідками недоїдання, депресії чи хронічного стресу. Тому ключовим є проведення ретельної диференційної діагностики з використанням валідних інструментів. Для практичної роботи це означає, що пацієнти з анорексією, які демонструють виражену ригідність, стереотипії, соціальну наївність або труднощі з розумінням метафор та соціальних ситуацій, потребують скринінгу на РАС. Пацієнти з булімією або очисною анорексією, які скаржаться на імпульсивні вчинки, хаотичність, труднощі з плануванням та увагою, потребують скринінгу на РДУГ. Стандартна когнітивно-поведінкова терапія може бути недостатньо ефективною без адаптації до нейророзвиткових особливостей пацієнта, наприклад, без урахування потреби в чітких структурах при аутизмі або без компенсації труднощів з утриманням уваги при РДУГ. Для пацієнтів та їхніх родин це означає: якщо ви або ваша близька людина отримали діагноз РХП, але при цьому з дитинства відчували себе «не такими, як усі» – надмірно зацикленими на деталях, соціально незграбними, уникаючими змін, або навпаки – дуже імпульсивними, неуважними, такими, що не встигали за шкільною програмою через хаос в голові, варто обговорити з психіатром можливість додаткового обстеження на РАС або РДУГ. Це не змінює основний діагноз, але дозволяє підібрати більш точну та персоналізовану стратегію терапії та підтримки.
✔️Національна асоціація лікарів та психологів наголошує про важливість не ігнорувати цей зв'язок та інтегрувати знання про нейророзвиткову коморбідність у щоденну клінічну практику, адже розлади харчової поведінки рідко бувають «просто харчовою поведінкою» – часто за ними стоять особливості роботи мозку, закладені з самого дитинства.
Maya Grishtchuk

збираюсь на інтенсив😁

лекція вже цієї суботи, хто хотів бути присутній ще є можливість приєднатись:

Є одна сторона "медалі": люди йдуть до чата гпт як до терапевта / доброзичливого конфідента / друга. Як за відсутності, так і за присутності особистого терапевта, надійного конфідента і доброго друга.
І з тим чатом можна добряче регресувати і втамувати спрагу по конфлюенції.

Друга сторона цієї ж "медалі" (щойно сформулювала на власній супервізії):
люди тепер очікують від терапевта, що він поведеться, як чат гпт.😢

Добра новина: не всі люди цього очікують.
Ганна Федосова

нічого святого для мене😁

Коли клієнти говорять, що бояться смерті, терапевт може зазвичай попросити їх сповільнитися і розгорнути відчуття. З чого вони складається? Який саме страх присутній? Бо коли на сесії відбувається дослідження цих почуттів, виявляється, що сама смерть як стан лякає рідко кого. Більшість лякає те, що передує їй: біль, який може стати нестерпним, тіло, яке перестає слухатися, а іноді і думка про те, що в останній момент людина будемо зовсім одна. Не просто фізично самотня, а самотня у своєму досвіді, недосяжна для тих, хто любить і хоче допомогти, але не може розділити з нею саме це.

«Психоаналіз — це пригода і досвід, що полягають для суб’єкта в тому, щоб давати собі раду з тим, чого він про себе не знає, “майструвати” якомога краще, аби проступило те, чого він про себе не знає. Йдеться про те, щоб майструвати з підручного матеріалу нашого психічного життя, складати оповідь із того, що ми знаємо і чого не знаємо про самих себе, ліпити своє психічне життя з того, що вислизає від нас. Цей бріколаж — сила й водночас крихкість аналітичного методу».
Лорі Лофер «Несвідоме»

Шлюб не руйнується за один день.
Рідко буває так, що все було добре, а потім раптом кінець. Найчастіше любов втомлюється повільно. Від дрібниць, які повторюються щодня. Від слів, які ранять. Від мовчання, яке з часом стає холоднішим за сварку. Від байдужості, яку спершу виправдовують втомою, а потім уже й не помічають.
Найбільше шкодить стосункам те, що здається дрібним. Лінь бути уважним. Підозра, яка витісняє довіру. Насмішка, яка ранить тихо, майже непомітно. Образи, які роками складають усередині, замість того щоб проговорити. Суперечки, у яких важливіше перемогти, ніж зрозуміти партнера.
Чесність тримає шлюб разом. Коли вона замовкає, люди починають чекати, що інший здогадається сам. Фінансові секрети, емоційні зв’язки на стороні, брехня «щоб не сваритися» поступово ставлять між людьми стіну. Спочатку маленьку. Потім таку, крізь яку вже не видно одне одного.
Стосунки зберігають не подвиги, а щоденні маленькі рішення. Сказати правду. Обійняти першим. Не добивати словом. Почути біль іншого. Попросити пробачення. Обрати любов.
Щаслива сім’я-це двоє, які не перестають берегти одне одного навіть після сварки. ❤️

🎓Хочете поглибити свої знання з психіатрії?

Запрошуємо пройти безкоштовний курс лекцій від Цюрихського університету «Сучасний погляд на психіатрію».

📚 На вас чекають 12 лекцій українською мовою про сучасні підходи до психопатології, діагностики та терапії. Ви дізнаєтеся більше про:

🔸 суїцидальність
🔸психосоматичні розлади
🔸депресію
🔸обсесивні розлади
🔸ПТСР
🔸роботу в екстрених випадках
🔸психіатричну допомогу підліткам

💻 Курс буде корисним лікарям-психіатрам, інтернам, студентам, фахівцям у сфері психічного здоров'я, а також усім, хто цікавиться психіатрією. Лекції можна проходити у зручному для себе темпі, а після завершення — отримати сертифікат.

🤝 Скористайтеся цією можливістю та діліться нею з тими, кому вона також може бути корисною.

🔗 Посилання на курс в закріплених коментарях.

🇺🇦🇨🇭Курс було створено за підтримки Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні та Міністерство охорони здоров'я України.

Пройти курс: https://edu.mh4u.in.ua/courses/lektsiyi-tsyurykhkoho-universytetu/

«У нарцисичній сім'ї на дітей покладається тягар задоволення потреб батьків. Там, де батько – кокаїно-залежний, і дружина, і діти танцюватимуть навколо батька, догоджатимуть, щоб не викликати конфлікту. Там, де мати перебуває у межовому стані, подібного роду танець виконують чоловік і діти. В інцестуальній сім'ї діти не захищені від ґвалтівника, оскільки матір не протистоїть тому, що відбувається. Дружина проблемного батька вкладає енергію на підтримку становища, що склалося, і заспокоєння його або дітей, на шкоду дітям.
У нарцисичній сім'ї поведінка дитини оцінюється не по тому, як вона може характеризувати дитячі почуття чи переживання, але лише з тієї точки зору, як вона впливає на батьківську систему. Наприклад, у здоровій сім'ї, якщо дитина принесла в щоденнику низьку оцінку, то батьки сприймають це як сигнал про проблему. Ситуацію розбирають і намагаються зрозуміти, які потреби дитини, з якими труднощами розвитку вона зіткнулася: чи завдання занадто важке, чи дитина відчуває напругу, можливо, вона потребує допомоги, послуг репетитора, підтримки, чи чогось ще? Навпаки, в нарцисичній сім'ї та сама проблема досліджується з погляду труднощів для батька чи матері: може бути дитина неслухняна, або лінива, сором'язлива, або намагається привернути до себе більше уваги.
У цьому прикладі здорова сім'я реагувала б занепокоєнням щодо почуттів дитини та інтерпретуючи її низьку оцінку не як особисту невдачу, але як проблему, яку необхідно вирішувати. У нарцисичній сім'ї, проте, реакції батька (ів) вказують дитині, що її почуття мають лише невелику важливість або взагалі нічого не означають. Не у дитини проблема, а вона сама проблема. Пройшовши на один крок далі, ми побачимо таку картину: у такій сім'ї не визнають наявність у дитини необхідності (лікування затримки мови, занепокоєння, затримки психічного розвитку, депресії тощо), а вішають на неї ярлик (ти лінивий, дурний, клоун у класі, невдаха, і далі). Першорядне значення мають не дії дитини, в які наслідки для батька(ів).
З часом у цих дітей формується висновок, що їхні почуття мають невелике значення або є шкідливими. Вони починають відокремлюватися від почуттів, втрачати контакти з ними. Часто таке заперечення почуттів зручніше для дитини, оскільки вираження почуттів лише підливає олії у вогонь. Замість розуміння, визнання та утвердження своїх власних потреб у цих дітей розвивається перебільшене відчуття значущості свого впливу на потреби їхнього батька (ів). І справді, вони стають відображенням емоційних потреб їхніх батьків. Потреби батьків стають рухливою мішенню, на якій вони щосили намагаються зосередитися. Оскільки вони почуваються відповідальними за виправлення ситуації, не маючи при цьому необхідної влади та контролю, щоб здійснити це, у дітей розвивається відчуття невдачі. Більше того, вони не можуть навчитися утверджувати свої власні почуття та задовольняти власні потреби. Через якийсь час у дітей виникає стан постійного напівоціпеніння почуттів. Ставши дорослими, ці люди можуть бути не в силах визначити, що вони відчувають, за винятком різних ступенів розпачу, смутку та незадоволеності.
Шлях до відновлення ... складається з п'яти окремих стадій. У ході відновлення пацієнтам необхідно зрозуміти, що вони не відповідали за дії батьків у дитинстві і не мали можливості керувати їхніми діями. Другим необхідним компонентом розуміння є те, що, будучи нині дорослими, вони мають владу керувати своїм відновленням і справді відповідальні за це. Іншими словами, дитина з дисфункціональної сім'ї формується дисфункцією, але коли вона стає дорослою, їй більше не потрібно підкорятися їй» (з книги Стефані Дональдсон-Прессман, Роберт М.Прессман «Нарцисічна сім'я: діагностика та лікування»).
#psychology_education