Чому мама так робила?

Це питання рано чи пізно виникає в терапії. І воно важливе, бо за ним зазвичай стоїть інше: вона мене не любила? Я була їй не важлива? Що зі мною не так?

Відповідь майже завжди одна. Вона робила так, бо сама не знала інакше.

Мама, яка не відпускає, яка контролює, яка конкурує з невісткою або партнеркою сина, яка робить дитину своїм емоційним партнером, найчастіше сама виросла в середовищі, де її потреби не бачили. Де любов треба було заслужити. Де близькість означала злиття, а не контакт.

Вона не вчилась бути окремою людиною. Тому і не навчила цього дітей.

Це не виправдання. Але це пояснення.

І тут важливо втримати обидва полюси одночасно: так, їй було важко і вона робила що могла. І так, це завдало болю і з цим варто розібратись.

Терапія якраз про це. Не про те, щоб звинуватити маму. І не про те, щоб її виправдати. А про те, щоб нарешті відокремити її біль від свого і почати жити своїм життям.

Організація особистості
• ego-syntonic егосинтонний
• ego-dystonic — егодистонний
• splitting — розщеплення
• projective identification — проєктивна ідентифікація
• idealization / devaluation — ідеалізація / знецінення
• identity diffusion — дифузія ідентичності
• object constancy — постійність об’єкта
• primitive defenses — примітивні захисти
• mature defenses — зрілі захисти
Я та об’єктні стосунки
• internalized object — інтерналізований об’єкт
• inner critic — внутрішній критик
• self-cohesion — когезія Я
• fragmentation — фрагментація
• narcissistic injury / wound — нарцисична травма / рана
• mirroring — дзеркалення
• twinship — близнюковий перенос
• idealization (Kohut) — ідеалізація (Кохут)

П’ять навчань за плечима. Теорія засвоєна, гроші і зусилля витрачені, обʼяви у всі спільноти написані, а практика все одно не складається так, як хотілося б.

Знайома ситуація і вона рідко про брак знань чи недостатню експертність.

Запрошую терапевтів на індивідуальну супервізію практики. Гештальт-підхід, простір для складних випадків і живих питань. А ще для того, що стоїть за ними: як вибудувати стабільну практику, утримувати клієнтів, не вигорати і поступово рости.

Якщо актуально, напишіть мені в особисті📩

Химера несвідомого

Це зображення не просто середньовічна дивацтва. Це майже точна ілюстрація одного з найцікавіших психоаналітичних понять.



Французький психоаналітик Мішель де М’юзан описував аналітичну сесію як народження нової істоти. Не пацієнт, не терапевт, а щось третє, що виникає між ними. Він назвав це химерою несвідомого.



У грецькій міфології Химера є монстром із частин різних тварин: лева, кози, змії. Щось, чого не повинно існувати за законами природи, але воно існує, дихає вогнем і змушує героїв боятися.



У кабінеті аналітика відбувається те саме: несвідоме пацієнта і несвідоме терапевта переплітаються так, що утворюють власний організм зі своєю логікою, своїми образами, своїми страхами. Ця зустріч, за де М’юзаном, неможлива без того, щоб аналітик сам трохи похитнувся, відчув дезорієнтацію, розмитість власної ідентичності.

Тобто хороша терапія це не спокійна людина за столом, яка все контролює. Це той, хто наважується на зустріч з чимось гібридним, непередбачуваним, живим.

Химера лякає. Але саме вона свідчить про те, що контакт відбувся.

У 1954 році чиказька домогосподарка переконала групу людей, що 21 грудня світ поглине великий потоп. Їх мала врятувати літаюча тарілка з планети Кларіон. Послідовники продали свої будинки, меблі і чекали опівночі на порятунок. Коли годинник пробив дванадцяту, а небеса не розверзлися, вони не розчарувалися у своїй вірі. Вони вирішили, що саме їхня непохитність змусила Бога пощадити людство. Вони врятували світ. Це не анекдот про маргіналів. Це базова інструкція з експлуатації людської свідомості. Мозок людини — це дефектний механізм, який відмовляється функціонувати в умовах непевності.

Конспірологія не є вірусом, що вражає слабкі уми. Це фундаментальна потреба нашого біологічного виду в наративній цілісності. Вада проєкту. Ми еволюціонували в саванах, де шурхіт у кущах часто означав хижака. Ті, хто бачив закономірності там, де їх не було, виживали частіше за тих, хто ігнорував реальні загрози. Наш когнітивний апарат є машиною з виробництва хибних позитивних результатів. Сьогодні в кущах немає шаблезубих тигрів. Там ховаються Білл Гейтс, масони та рептилоїди. Апарат працює на холостих обертах, але виробляє той самий рівень біохімічної тривоги.

У період великої аграрної депресії кінця ХІХ століття тирольські селяни масово бачили Діву Марію. Їхній світ руйнувався через економічні шоки та політичні зміни. Замість того, щоб аналізувати макроекономічні зсуви чи вплив індустріалізації, вони звернулися до зрозумілого містичного символу. Коли у Франції XVIII століття різко впали врожаї, а ціна на хліб злетіла, маси не звинувачували погодні умови. Вони вірили у «Голодну змову» — ідею про те, що аристократи навмисно ховають зерно, аби заморити бідняків голодом. Сучасні теорії змови працюють за ідентичною схемою. Це раціоналізація безсилля.

Візьміть таксиста, який переконаний, що Михайло Горбачов був агентом ЦРУ. Ця думка здається абсурдною, але вона виконує життєво важливу психологічну функцію. Альтернатива — визнати, що колосальна, озброєна ядерною зброєю імперія розпалася через банальну бюрократичну гниль, падіння цін на нафту та системну неефективність. Це нудно. Це позбавляє історію сенсу. Змова ж пропонує чіткий сценарій, де є лиходії, таємні плани та агенти впливу. Історія перетворюється на театр. Люди — літературні тварини. Ми вимагаємо, щоб реальність мала сюжет.

Тут вступає в гру епістемологічна криза нашої епохи. Ми живемо на інформаційному смітнику. Інформації стало так багато, що вона втратила будь-яку цінність. Виробництво дезінформації поставлено на промислові рейки. Алгоритми соціальних мереж не мають етики. Вони мають одну мету — максимізацію вашої уваги. Емоції гніву та страху утримують погляд на екрані найдовше. Тож алгоритм показуватиме вам те, що вас обурює. Це ехо-камера, де ваші найгірші підозри постійно підтверджуються мільйонами анонімних голосів. Ви шукаєте правду, а знаходите підтвердження власних упереджень.

Ефект підтвердження — це закон збереження енергії на рівні нейробіології. Людський мозок споживає двадцять відсотків калорій всього тіла. Думати критично, аналізувати суперечливі дані — це фізично виснажливий процес, який спалює глюкозу. Вірити в те, у що ви вже вірите, ігноруючи факти, які цьому суперечать, — це енергоефективно. З точки зору біології, упертий невіглас є просто дуже економним організмом. Коли факти атакують ідентичність, мозок її захищає.

Соціальна ідентичність формує наші переконання набагато сильніше, ніж будь-які раціональні аргументи. Людина вірить у те, що Земля пласка, не тому, що провела геодезичні вимірювання. Вона вірить у це, тому що ця віра є вхідним квитком до певної соціальної групи. У племінні часи вигнання з групи означало неминучу смерть від голоду або хижаків. Страх бути відкинутим “своїми” вшитий у нашу підкірку. Якщо ваше оточення вірить у світовий уряд, вигідніше погодитися з ними, ніж стати вигнанцем, захищаючи науковий консенсус. Істина не має еволюційної переваги. Солідарність має.

Це робить маси ідеальною мішенню для пропаганди. Пропагандисти давно зрозуміли, що створювати одну велику брехню більше не ефективно.

Радянська операція «Інфекція», яка розповсюджувала міф про те, що СНІД був створений у лабораторіях США, вимагала років кропіткої роботи та публікацій у десятках країн. Сучасна російська пропаганда працює інакше. Вона не намагається переконати вас у чомусь конкретному. Її мета — знищити саму концепцію об'єктивної реальності. Коли збивають рейс MH17, вони не пропонують одну альтернативну версію. Вони викидають сорок версій. Це був український винищувач. Це була бомба на борту. Це був іспанський диспетчер. Літак був набитий мертвими тілами ще до вильоту. Мета цього шквалу абсурду — викликати когнітивний параліч. Споживач інформації здається. Він каже, що правди ми ніколи не дізнаємося, і йде пити чай. Це тріумф уряду над розумом.

Когнітивний дисонанс змушує нас зшивати розірвану реальність найгрубішими нитками. Коли ми бачимо, як багаті багатіють, а бідні стають ще біднішими, ми не читаємо праці економістів про неолібералізм чи структурні трансформації капіталу. Ми шукаємо винного з іменем і прізвищем. «Протоколи сіонських мудреців», ця брутальна фальшивка початку двадцятого століття, досі циркулює у світі, тому що вона пропонує просту відповідь на складні питання структурної нерівності. Легше повірити в таємний синдикат, що контролює банки, ніж в усвідомлення того, що фінансові ринки є хаотичними, аморальними системами, якими не керує ніхто.

Політики-популісти майстерно експлуатують цей стан. Вони трансформують складні соціальні проблеми у примітивні конфлікти ідентичності. Вони говорять мовою міфів, бо міф не потребує емпіричної перевірки. Міф вимагає лише віри. Коли лідер заявляє, що існує таємна еліта, яка п'є кров дітей і паралельно керує світовою економікою, він не просто бреше. Він створює сакральний простір для своїх послідовників. Він пропонує їм роль борців зі світовим злом. Відчуття власної значущості — найсильніший наркотик. Конспірологія наділяє звичайного клерка чи безробітного статусом хранителя таємного знання. Вони більше не гвинтики системи. Вони — пробуджені.

Світ є сліпим, байдужим місцем. Землетруси, пандемії, економічні кризи та війни стаються найчастіше через збіг обставин, людську некомпетентність або сліпі процеси. Не існує кімнати, де сидять дванадцять людей у каптурах і вирішують долю мільярдів. Реальні змови існують — корпорації приховують шкоду своїх продуктів, уряди шпигують за громадянами — але ці змови банальні, бюрократичні і зрештою завжди відкриваються через людську дурість та марнославство. Великої змови немає. Ніхто не стоїть за кермом. Для більшості людей усвідомлення абсолютної безконтрольності світу є набагато страшнішим, ніж будь-який вигаданий, жахливий, таємний правитель.
Павел Космачевський

Травма прив'язаності: чому насправді болить «момент самотності»?

Інсайти з конгресу EMDR Europe

Коли ми працюємо зі складною травмою, легко сфокусуватися лише на самій події — на факті насильства чи агресії. Проте світові експерти Роджер Соломон (Roger Solomon) та Міхаель Газе (Michael Hase) на майстер-класі в Осло підкреслили три ідеї, які заслуговують на увагу.

Стабілізація та ресурсні техніки — це те, що взагалі відкриває доступ до травматичної пам'яті. Якщо зануритися в деструктивні спогади занадто рано, без надійного фундаменту, ми просто ретравматизуємо клієнта. Якість переробки травми напряму залежить від безпеки, яку ми встановили «вище за течією».

Динаміка прив'язаності до агресора
Клієнтам буває неймовірно важко розірвати деструктивні стосунки, бо колись цей зв'язок із кривдником був єдиним доступним способом вижити. Хтось захищається ідеалізацією, хтось боїться, хтось витісняє насильство. Цю систему неможливо зламати порадами «ззовні» — її можна змінити лише через новий досвід безпеки в кабінеті терапевта.

Найглибший слід залишає... самотність
Це момент, який часто ігнорується. Після того, як саме насильство відбулося, людина залишається наодинці з цим. І Соломон стверджує: часто найбільшу травму завдає не сама агресія, а абсолютна відсутність комфорту й підтримки після неї. Бути наодинці, коли немає до кого звернутися — саме це поглиблює сором, страх і дезорганізацію. Цей момент самотності є окремою мішенню для фокуса терапевта.

І ще трохи про саме серце терапії:

Коли ми, психологи, вчимося складних терапевтичних протоколів (як-от EMDR, МАК чи КПТ), інколи здається, що головне — це чітко й правильно виконати всі кроки. Але на нещодавньому майстер-класі з теми травми прив'язаності до агресора в Осло світові експерти Роджер Соломон та Міхаель Газе нагадали про речі, які виходять далеко за межі будь-яких технік.
Якщо стиснути їхні напрацювання до головного, зцілення тримається на двох наріжних каменях:
Визнання роботи клієнта дуже важливе, це клінічний акт, не лише ввічливість! По суті — повернення суб’єктності.
Коли клієнт приходить на сесію і починає занурюватися у важкі спогади, зустрічатися з соромом, страхом чи гнівом, яких роками уникав, — він робить колосальну роботу. Не всі на це здатні. Ззовні людина може просто сидіти в кріслі, але всередині неї в цей момент розгортається титанічна битва.
Коли терапевт каже: «Я бачу, через що ви зараз проходите. Я бачу вашу мужність», — це не спроба зробити комплімент чи підбадьорити. Це частина терапевтичної турботи. Ми маємо вголос повернути клієнту цінність його внутрішнього подвигу.
Рани, які народилися у стосунках, лікуються тільки стосунками
Якщо людину зрадили, скривдили чи пригнічували ті, від кого вона залежала (батьки, партнери), її травма виникла всередині зв'язку. У найнайважчий момент самотності поруч не було безпечного Іншого.
Саме тому переробка травми не відбувається у вакуумі. Терапевт — це не просто «інструктор із протоколу». Наша стабільна, надійна, присутність тут-і-тепер дає клієнту абсолютно новий, дефіцитарний досвід: «Поруч зі мною є людина, на яку я можу покластися. Мене не виженуть, не засудять і не зламають».

Травма лікується контактом. Суворий протокол працює лише тоді, коли його несе відновлювальна присутність терапевта.
Oksana Konnorova

У серіалі Kaos грецькі боги живуть у сучасному світі та поступово втрачають владу над ним. Поруч свої давно знайомі ролі проживають інші герої міфів. Орфей тут – рок-зірка, а Еврідіка, яка воліє, щоб близькі називали її Рідді, – його дружина і муза, жінка, виснажена роллю, яка не залишає місця для неї самої. Того дня, коли Орфей зі сцени співає натовпу на стадіоні, що Рідді – любов усього його життя, вона стоїть у храмі й зізнається матері, що більше його не кохає. І щойно наважується піти – її збиває вантажівка. Так починає працювати давній міф, і Рідді опиняється в царстві мертвих.

Охоплений горем Орфей не кладе до труни монетку – і виграє час, щоб зробити те, чого не робив жоден смертний: спуститися за нею в підземний світ. Здолавши всі неймовірні випробування, пастки й перешкоди, співець дізнається, що Рідді не поспішає за ним назад.

Більше того – на погляд Орфея, вона проміняла його на якогось звичайнісінького хлопця, примітного хіба що своєю добротою до триголового пса.

А ось тут постає питання, яке вічний міф ставить у наш час: чи захоче Рідді взагалі повертатися з підземного світу? В усіх попередніх версіях цієї історії її про це ніхто не запитував.

Чи думали ми, що Орфей, можливо, закоханий не стільки в Рідді, скільки у власне кохання до неї? Не в живу людину з її бажаннями, почуттями, втомою, виснаженням і потребами, а в історію, яку розповідає собі про них двох. І її думка про цю історію його не надто цікавить.

У 1983 році юнгіанська психотерапевтка Морін Мердок, учениця дослідника мономіфу Джозефа Кемпбелла, запитала: а чи мають жінки свій шлях? Кемпбелл відповів, що жінки не потребують подорожі – жінка і є те місце, куди герой прямує - вона вже там. Їй лишається тільки це усвідомити. Вона і є нагородою.

Мердок не погодилася. Роками слухаючи своїх пацієнток, вона бачила іншу картину. Кожна жінка мандрує, але це не Одіссея. Її пригода – не зовнішній квест, а спуск усередину: жінка спочатку відривається від власної природи, приймає правила чужої системи, досягає в ній успіху – і раптом виявляє, що десь по дорозі загубила себе. Далі – довге, часом болісне повернення до того, що було справжнім. У 1990 році ця модель стала книгою.

Kaos ілюструє ідею шляху героїні з майже клінічною точністю.

Рідді – дружина світової знаменитості, і її життя ззовні виглядає як мрія. Але поруч з Орфеєм вона згасає. Підземний світ стає для неї не покаранням, а місцем, де від неї не вимагають відповідати чужим очікуванням. Не потрібно надихати, захоплюватися, підтримувати чужий міф про велич. Небуття дає тишу. І це зцілює. Саме в пітьмі вона зустрічає себе. І повертається нагору вже не тією, яку врятували, а тією, що сама зробила вибір.

Орфей знову здійснив подвиг.
А Рідді отримала життя і подорож.

А кохання? – запитаєте ви.
І я запитаю. Хто зна.
Естер Вратарьова

Побачила на днях, що мережею гуляє згенерована нейронкою схема розвитку психоаналітичних напрямків.
Мовчки собі поморщилася на некоректність, та прогорнула далі.
А сьогодні студенти принесли її в чат навчальної групи.
Довелося шукати коректнішу.
Anna Zozulia

«Свята Галичина: особливості роботи з клієнтами з релігійних сімей»

Деякі сім’ї не просто виховують, а видають повний комплект: провину у подарунок на народження, сором як сімейну традицію і внутрішнього контролера, який працює без вихідних. Коли все це приправлено релігією, стигма за сумніви, бажання чи просто право бути собою входить у комплект безкоштовно.

Онлайн-лекція для психологів і психотерапевтів
27 червня, 11:00
вартість 500грн
для реєстрації пишіть у особисті повідомлення✍️

Колишній пішов «за хлібом» і не повернувся, а твій мозок влаштував там вічний музей пам’яті? Ласкаво просимо в пастку, яку майже століття тому детально описала одна розумна жінка.

Ефект Зейгарник, або Чому твій мозок це застряглий браузер, який роками крутить одну й ту саму вкладку

Знаєте цей стан? Минуло три роки, п'ять років, або гуляти так гуляти ціле десятиліття. Ти вже успішна жінка, можливо, побудувала нові стосунки, купила собаку, навчилася відрізняти аб’юз від здорового глузду. Але варто ввечері натрапити на якусь сумну мелодію або просто замислитися під час чищення картоплі, як бабах! І ти знову там. У деталях згадуєш, як він у серпні 2018-го стояв у тих безглуздих шортах і казав: «Справа не в тобі, справа в мені».
І ти знову починаєш подумки переписувати сценарій, доводити йому свою правоту або шукати відповідь на сакральне питання: «Ну чому, чому він так вчинив?!»

Давайте чесно. Насправді цей чоловік, швидше за все, уже давно лисіє, відростив живіт і нічого видатного з себе не представляє. Але в твоїй голові він досі тримає статус «головного лиходія і водночас втраченого скарбу Всесвіту».
Чому ми так фанатично колекціонуємо цей ментальний непотріб і роками повертаємося туди, де нас кинули зненацька?

Зніміть біле пальто, дівчата. Я сама колись у молодості з гордістю носила цей титул «Голови фан-клубу незавершених стосунків». Я теж думала, що це «кохання всього життя» і «такий біль не минає». Ага, звісно. Поки не зазирнула в підручники з психології і не зрозуміла: жодної магії чи містики тут немає. Нами просто брутально крутить наш власний мозок. І винна в цьому незакрита петля напруги ,яку в науковому світі називають ефектом Зейгарник.

У 1920-х роках видатна психологиня Блюма Зейгарник сиділа в берлінському ресторані і помітила дивну річ: офіціанти ідеально пам’ятали всі деталі складних замовлень, які вони ще не встигли принести. Але щойно рахунок було оплачено, а страви подано бам! замовлення миттєво стиралося з їхньої пам’яті. Вони не могли згадати навіть те, що принесли хвилину тому.

Зейгарник пішла в лабораторію, провела серію експериментів і довела,що наш мозок пам’ятає незавершені або перервані дії в 1.5–2 рази краще, ніж ті, які були успішно доведені до фіналу.

Коли процес переривається на самому піку, в нашій психіці створюється так зване психічне напруження. Мозок виділяє енергію на вирішення цього завдання і тримає «вкладку відкритою».
А тепер перенесемо це з берлінського ресторану у твою особисту драму:
Коли стосунки згасають природно ,ви сперечаєтесь, набридаєте один одному, довго і нудно з’ясовуєте стосунки і нарешті розходитеся мозок ставить галочку: «Завдання виконано. Сюжет завершено. Архівувати».Напруга спадає.

Але коли тебе кидають зненацька (так званий раптовий інгліш-лівінг або «гостінг»), крапки в кінці речення немає. Процес перервано посеред слова. Психіка не отримала пояснень, не встигла відреагувати, не прожила фінал.
Вітаємо, петля напруги затягнулася. Твій мозок сприймає ці стосунки як незавершене завдання. І оскільки він терпіти не може хаосу та незакритих питань, він знову і знову повертає тебе у спогади, намагаючись знайти розв'язку. Щоразу, коли ти подумки повертаєшся туди, ти намагаєшся дожувати ту ментальну жуйку, яку в тебе виплюнули п'ять років тому.

Нейробіологія: Чому мозок стає наркоманом цієї драми.
Нейробіологи пішли ще далі. Дослідження показують, що коли нас відкидають раптово, в мозку активуються ті самі зони (зокрема, задня частина кори головного мозку та інсула), які відповідають за фізичний біль.Для нашої сірої речовини «мене кинули» дорівнює «мені зламали ногу». Більше того, раптовий розрив блокує звичне вироблення дофаміну (гормону очікування задоволення). Мозок опиняється в стані жорсткої «ломки». А оскільки отримати нову дозу від реального колишнього вже неможливо, мозок починає генерувати сурогат , він дістає зі сховища старі спогади, де все було добре, або прокручує моменти розриву, щоб хоч якось простимулювати гормональну систему.

Ти думаєш, що це туга за «ним, єдиним», а насправді це просто твій неокортекс б’ється головою об стіну, намагаючись розгадати ребус, на який немає відповіді.

До чого це призводить, якщо не закрити вкладку?
Якщо роками підгодовувати свій ефект Зейгарник, наслідки будуть цілком реальні і зовсім не романтичні:
1. Злив колосальної кількості енергії.Ти витрачаєш ресурс не на своє теперішнє життя чи кар’єру, а на обслуговування внутрішнього примари. Це як залишити ввімкненим обігрівач на повну потужність у порожній закритій хаті.
2. Синдром «ідеального колишнього».Оскільки стосунки обірвалися на злеті або посеред сюжету, мозок починає їх міфологізувати. Реальний Вася з його хропінням і звичкою кидати шкарпетки зникає. Замість нього з’являється трагічний романтичний герой. На тлі цього вигаданого напівбога будь-який реальний живий чоловік, який зараз поруч, завжди програватиме. «Він хороший, але... не Вася». Звісно не Вася, бо Вася в твоїй голові вже має німб.
3. Емоційний анабіоз.Ти ніби живеш далі, але однією ногою завжди стоїш у минулому. Справжньої близькості з кимось іншим не виникає, бо твоє серце зайняте... незакритим судовим засіданням п'ятирічної давнини.

Замість моралі: Як нарешті злити цю воду?
Дівчата, головна ілюзія ефекту Зейгарник полягає в тому, що нам здається, ніби для закриття цієї петлі нам обов’язково потрібен він. Що треба зустрітися, поговорити, почути вибачення або пояснення. Ні. Стосунки — це парний танець, але закриття сюжету у твоїй голові , це твоя одноосібна робота.

Він може ніколи не зрозуміти, що вчинив по-свинячому . Він може взагалі про це не думати. Твоє завдання — визнати: «Так, мене кинули. Пояснень не буде. Сюжет завершився ось так паршиво, без красивого фіналу. Це кінець».

Поки ти чекаєш від нього фінального аккорду, ти сама добровільно віддаєш йому пульт керування своїм настроєм. Може, пора вже натиснути кнопку «Видалити вкладку» і повернути собі свою пам'ять для чогось приємнішого? Наприклад, для думок про те, куди витратити наступну зарплату.
Наталя Хромих

Я та об’єктні стосунки
• internalized object — інтерналізований об’єкт
• inner critic — внутрішній критик
• self-cohesion — когезія Я
• fragmentation — фрагментація
• narcissistic injury / wound — нарцисична травма / рана
• mirroring — дзеркалення
• twinship — близнюковий перенос
• idealization (Kohut) — ідеалізація (Кохут)

“Безумство без маячні” або як психіатрія вперше побачила те, що не мала слів описати

На початку XIX століття французький психіатр Філіп Пінель зробив спостереження, яке тоді нікуди не вписувалось у існуючі рамки.

Він описував пацієнтів, які виглядали цілком розумово збереженими, без жодних ознак маячні чи психозу, але при цьому раз по раз здійснювали імпульсивні, саморуйнівні вчинки. Пінель назвав це “manie sans délire” — буквально “безумство без маячні”, або “розумне божевілля”. 

Це був момент, коли психіатрія вперше змушена була визнати: людина може повністю розуміти, що робить, і все одно діяти так, ніби розуміння їй не допомагає.

Тоді це нікуди не вкладалось. Адже вся логіка лікування психічних розладів ґрунтувалась на тому, що хворий не розуміє реальності. А якщо розуміє, то де хвороба?

З цього спостереження Піделя виросло те, що сьогодні ми називаємо розладами особистості. Знадобилось ще майже двісті років, щоб оформити це в діагностичні категорії. А питання “якщо людина все розуміє, чому вона продовжує?” залишається одним із найживіших у кабінеті досі.

Розвиток присутності

У контексті гештальт-практики та зустрічі, особливо з трансперсональної точки зору, присутність означає одночасно і перебування в «теперішньому», і процес, що розгортається, вашого буття в унікальному, універсальному та вічному сенсі — відчуття присутності себе без жодних обмежень. Такий вид присутності розглянуто в книзі Мартіна Бубера «Я і Ти». «Я-Ти»-відносини є інтегруючим досвідом присутності у зустрічі двох автентичних людей без оцінювання та суджень щодо того, якими вони є. Відносини «Я-Ти» жодним чином не обмежуються ані розумовим процесом, ані будь-якими концепціями — їх замінює досвід вічності та універсальності, що виникає. Незважаючи на те, що такі стосунки дуже складно описати, такий спосіб буття з іншим досить легко відтворити.
Одна з головних ідей стосунків «Я-Ти» полягає в тому, що людські істоти здатні осягнути справжню природу свого перебування у стосунках. Згідно з Бубером, люди можуть існувати у двох модусах стосунків — «Я-Воно» або «Я-Ти». У першому випадку я ставлюся до іншого як до «Воно», окремої від мене людини, інструментально, як до об’єкта. У такій ситуації «Воно» є окремою сутністю, річчю, відокремленою від мене якимись межами. Навпаки, у стосунках «Я-Ти» ми з іншим перебуваємо в спільних для нас обох межах. Існування «Я» у стосунках «Я-Воно» радикально відрізняється від існування у стосунках «Я-Ти», оскільки останні є справжніми інтерсуб’єктивними стосунками.
«Я», яке не ставиться до іншого як до об’єкта-«Воно», набуває суб’єктності, єдиної з «Ти». Стосунки перестають бути суб’єкт-об’єктними, а стають стосунками взаємної суб’єктності та єдиного, спільного з іншим буття.

Посібник з гештальт-терапії в традиціях Діка Прайса. Джон Ф. Каллаган

Згідно з систематичним оглядом, опублікованим у журналі Frontiers in Psychiatry у 2019 році, існує стійкий та клінічно значущий зв'язок між розладами харчової поведінки (РХП), розладами аутистичного спектра (РАС) та синдромом дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ).
📊 Дослідження показало, що в середньому 4.7% пацієнтів з діагнозом анорексії, булімії або компульсивного переїдання мають також діагноз аутизму, що значно перевищує показник у загальній популяції, який становить лише 1.7%. Найтісніший зв'язок виявлений між аутизмом та анорексією, особливо її рестриктивним типом. Водночас поширеність РДУГ серед пацієнтів із РХП коливається від 1.6% до 18%, причому РДУГ значно частіше діагностується при булімії та очисному підтипі анорексії, ніж при класичній рестриктивній формі.
Якщо дивитися на зворотний зв'язок, то дослідження показують, що жінки з діагнозом РДУГ мають довічний ризик розвитку розладу харчової поведінки на рівні до 21.8%, що є надзвичайно високим показником. Автори огляду пояснюють це перекриття трьома основними механізмами.
✔️По-перше, це спільні когнітивні патерни: для анорексії та аутизму характерна так звана слабка центральна когеренція – схильність бачити деталі, а не загальну картину, ригідність мислення та труднощі з соціальним пізнанням, тоді як для булімії та РДУГ спільною рисою є імпульсивність та порушення в системі винагороди мозку.
✔️По-друге, значну роль відіграють спільні супутні стани, зокрема депресія, тривожні розлади та обсесивно-компульсивні риси, які часто супроводжують усі три групи розладів і можуть створювати ілюзію прямого зв'язку там, де насправді працює спільний коморбідний фон.
✔️По-третє, автори припускають, що РАС та РДУГ можуть виступати як нейророзвиткові фактори вразливості: вони діагностуються в дитинстві та створюють певне підґрунтя, а пубертатний період із його гормональними змінами, соціальним тиском та стресом стає пусковим гачком для маніфестації РХП у підлітковому віці.
🔹Важливо зазначити, що автори огляду закликають до обережності: не кожен пацієнт із РХП має РАС або РДУГ та багато спільних симптомів, таких як соціальна ізоляція або труднощі з концентрацією, можуть бути вторинними наслідками недоїдання, депресії чи хронічного стресу. Тому ключовим є проведення ретельної диференційної діагностики з використанням валідних інструментів. Для практичної роботи це означає, що пацієнти з анорексією, які демонструють виражену ригідність, стереотипії, соціальну наївність або труднощі з розумінням метафор та соціальних ситуацій, потребують скринінгу на РАС. Пацієнти з булімією або очисною анорексією, які скаржаться на імпульсивні вчинки, хаотичність, труднощі з плануванням та увагою, потребують скринінгу на РДУГ. Стандартна когнітивно-поведінкова терапія може бути недостатньо ефективною без адаптації до нейророзвиткових особливостей пацієнта, наприклад, без урахування потреби в чітких структурах при аутизмі або без компенсації труднощів з утриманням уваги при РДУГ. Для пацієнтів та їхніх родин це означає: якщо ви або ваша близька людина отримали діагноз РХП, але при цьому з дитинства відчували себе «не такими, як усі» – надмірно зацикленими на деталях, соціально незграбними, уникаючими змін, або навпаки – дуже імпульсивними, неуважними, такими, що не встигали за шкільною програмою через хаос в голові, варто обговорити з психіатром можливість додаткового обстеження на РАС або РДУГ. Це не змінює основний діагноз, але дозволяє підібрати більш точну та персоналізовану стратегію терапії та підтримки.
✔️Національна асоціація лікарів та психологів наголошує про важливість не ігнорувати цей зв'язок та інтегрувати знання про нейророзвиткову коморбідність у щоденну клінічну практику, адже розлади харчової поведінки рідко бувають «просто харчовою поведінкою» – часто за ними стоять особливості роботи мозку, закладені з самого дитинства.
Maya Grishtchuk

збираюсь на інтенсив😁

лекція вже цієї суботи, хто хотів бути присутній ще є можливість приєднатись: