У стародавньому Криті цар Мінос мав таємницю, яку не міг знищити.
Його син, народжений через прокляття богів - наполовину людина, наполовину бик, Мінотавр був чудовиськом, надто ганебним, щоби його бачили інші та надто небезпечним, щоби жити на волі.
Тож Мінос зробив те, що більшість людей робить з тим, з чим вони не можуть змиритися - побудував навколо нього лабіринт.
Сховавши його в темряві, Мінос сподівався, що ніхто і ніколи про це не дізнається.
Водночас, позаяк Мінотавр потребував їжі, щороку чотирнадцять юних і невинних душ відправляли в лабіринт у якості жертви.
Не для того, щоби вшанувати богів. А щоби наситити істоту, з якою Мінос відмовився мати справу.
Поки не прийшов Тезей.
У нього не було карти лабіринту і жодних обладунків.
Лише одна нитка, прив'язана біля входу, подарована йому Аріадною, щоби не заблукати.
Він пішов у темряву, зустрівся з чудовиськом і убив його, а завдяки нитці - повернувся {хоча згодом не зовсім по-геройськи, утік від Аріадни, коли вона спала, але історія не про це}.
3000 років потому Карл Юнг прочитав цей міф і розпізнав дещо містке.
Він назвав це Тінню.
Тінь — це все, на що ви відмовлялися дивитися в собі.
Гнів, який ви поховали.
Горе, яке ви ніколи не переробляли.
Схильності, які вас налякали.
Частини особистості заховані у глибинах психіки через те, що створювали дискомфорт.
Не маючи волі їх знищити - люди будують навколо них лабіринти.
І, як Мінотавр, вони залишилися та зростали у темряві живлячись "невинними думками" та контролюючи життя на рівні не- або підсвідомості.
Юнг писав: «Доки ти не зробиш несвідоме свідомим, воно керуватиме твоїм життям, і ти називатимеш це долею».
Лабіринт — це не місце, а стан душі, побудований коридор за коридором, щоразу, коли ти обираєш комфорт замість правди.
Нитка Аріадни — це психологічна допомога, яка забезпечить успішне повернення навіть тоді, коли доведеться спуститися в те, що тебе найбільше лякає.
А Тезей - це, можливо, твоє нове я ☝️
Робота з тінню — це не про те, щоби стати темним. Вона про те, щоби принести світло в те, що завжди було, але на конче повинно залишатися назавжди.
Зустрінь свого Мінотавра.
Нитка поверне тебе назад.
Простір Психологів 2.0
Його син, народжений через прокляття богів - наполовину людина, наполовину бик, Мінотавр був чудовиськом, надто ганебним, щоби його бачили інші та надто небезпечним, щоби жити на волі.
Тож Мінос зробив те, що більшість людей робить з тим, з чим вони не можуть змиритися - побудував навколо нього лабіринт.
Сховавши його в темряві, Мінос сподівався, що ніхто і ніколи про це не дізнається.
Водночас, позаяк Мінотавр потребував їжі, щороку чотирнадцять юних і невинних душ відправляли в лабіринт у якості жертви.
Не для того, щоби вшанувати богів. А щоби наситити істоту, з якою Мінос відмовився мати справу.
Поки не прийшов Тезей.
У нього не було карти лабіринту і жодних обладунків.
Лише одна нитка, прив'язана біля входу, подарована йому Аріадною, щоби не заблукати.
Він пішов у темряву, зустрівся з чудовиськом і убив його, а завдяки нитці - повернувся {хоча згодом не зовсім по-геройськи, утік від Аріадни, коли вона спала, але історія не про це}.
3000 років потому Карл Юнг прочитав цей міф і розпізнав дещо містке.
Він назвав це Тінню.
Тінь — це все, на що ви відмовлялися дивитися в собі.
Гнів, який ви поховали.
Горе, яке ви ніколи не переробляли.
Схильності, які вас налякали.
Частини особистості заховані у глибинах психіки через те, що створювали дискомфорт.
Не маючи волі їх знищити - люди будують навколо них лабіринти.
І, як Мінотавр, вони залишилися та зростали у темряві живлячись "невинними думками" та контролюючи життя на рівні не- або підсвідомості.
Юнг писав: «Доки ти не зробиш несвідоме свідомим, воно керуватиме твоїм життям, і ти називатимеш це долею».
Лабіринт — це не місце, а стан душі, побудований коридор за коридором, щоразу, коли ти обираєш комфорт замість правди.
Нитка Аріадни — це психологічна допомога, яка забезпечить успішне повернення навіть тоді, коли доведеться спуститися в те, що тебе найбільше лякає.
А Тезей - це, можливо, твоє нове я ☝️
Робота з тінню — це не про те, щоби стати темним. Вона про те, щоби принести світло в те, що завжди було, але на конче повинно залишатися назавжди.
Зустрінь свого Мінотавра.
Нитка поверне тебе назад.
Простір Психологів 2.0
Однак після Фрейда (насправді це почалося ще за його життя, з Мелані Кляйн) у аналітиків з’явився досвід роботи з такими формами мислення, які стикали їх із більш радикально негативними, руйнівними конструкціями, ніж, скажімо, несвідома репрезентація. Це було відкриття поряд із Verdrängung (витісненням) і Verwerfung, відкритим Фрейдом стосовно психозу, яке залишалося без французького відповідника аж доти, доки Лакан не запропонував перекласти його як «форклюзію». Багато років потому Лапланш схилявся на користь терміна «відкидання», який виглядав менш заплутаним. Форклюзія використовувалася у працях Фрейда у двох дуже різних випадках. З одного боку, її можна впізнати в механізмі психотичної проєкції у випадку Шребера, але, з іншого боку, вона була виявлена у Людини-Вовка (йдеться навіть про те, що цей термін вживався стосовно нього), психотичну структуру якого Фрейд навіть не підозрював, хоча це чітко побачили чимало аналітиків після нього. Перед нами, відповідно, феномен із дуже відкритим клінічним спектром, оскільки він поширюється від більш або менш прихованих психотичних структур (прикордонні випадки) до форм найважчих явних психозів (параноя та параноїдні психози). Порівняно з витісненням, виявленим у психоневрозах перенесення, форклюзія свідчила про більш калічне захисне функціонування. По суті, шлях витіснення-форклюзії був уперше сформульований Фрейдом ще у 1896 році стосовно захисних психоневрозів, коли параноя в нього ще була частиною загальної структури, поряд з істерією та неврозом нав’язливості. З тією лише відмінністю, що ця точка зору нині вже неактуальна, а те, що її складало, розпалося на психоневрози перенесення (істерія та невроз нав’язливості) і нарцисичні неврози (параноя), які Фрейд мав розділити на власне нарцисичні неврози (меланхолія) та психози (параноя і шизофренія). Ще більше несподіванок чекало на Фрейда, коли він був змушений визнати те, що назвав розщепленням. Це вже не просто поле, яке можна було визначити на перший погляд у термінах інтенсивності, глибини, поширення тощо порівняно з витісненням. З форклюзією стало можливим установити відповідність між цим винятковим захистом і ступенем відходу від нормальної психіки, про який свідчить психоз. У випадку розщеплення Фрейд констатував дивнішу річ: форма заперечення, виявлена при розщепленні, виявлялася у психіці, яка, попри симптом, вважалася цілком нормальною, особливо з точки зору розумності. Тим не менш, аналіз міг би зробити очевидним для цієї категорії пацієнтів співіснування визнання сприйняття реальності та інформації, що надходить від неї, і відмови від визнання, роблячи сусідами без особливого конфлікту «так» і «ні»: «Так, я знаю, що у жінок немає пеніса. Ні, я не можу повірити в те, що побачив (і що загрожує мені), тому я обираю умовну заміну, яку візьму як еквівалент того, про відсутність чого моє сприйняття мені повідомило».
Таким чином, захисти ставали багатшими, а психічне функціонування складнішим. Але, у будь-якому разі, було мовчазно визнано, що існує зв’язок між усіма цими нозографічними одиницями форм захисту, який дозволяв їх диференціювати. Послідовники Фрейда продовжили цю лінію роздумів, але не завжди визнають цю спадкоємність.
Андре Грін «Робота негатива»
Таким чином, захисти ставали багатшими, а психічне функціонування складнішим. Але, у будь-якому разі, було мовчазно визнано, що існує зв’язок між усіма цими нозографічними одиницями форм захисту, який дозволяв їх диференціювати. Послідовники Фрейда продовжили цю лінію роздумів, але не завжди визнають цю спадкоємність.
Андре Грін «Робота негатива»
#теорія_агресії
По аналогії з ланцюгами Еросу Гріна, спираючись на теорію агресії Віннікотта, можна скласти ланцюги агресії:
Первинна інстинктивна рухливість - Позитивна деструктивність - Патологічна деструкція - Ненависть
"Ми маємо змінити звичний спосіб мислення, якщо хочемо наблизитися до теорії агресії Віннікотта. Ортодоксальна теорія стверджує, що агресія завжди є реакцією на зіткнення з принципом реальності; однак насправді це імпульс, який створює саму якість зовнішнього вираження. Віннікотт пише у «Гра та реальність» :«У тій деструкції об’єкта, про яку я говорю, немає гніву, хоча можна сказати, що є радість у зв’язку з виживанням об’єкта» (Winnicott, 1994). Насправді, на початковому етапі ми не можемо говорити про навмисну агресію немовляти, і тут знову питання термінології є суттєвим. Віннікотту статті «Агресія та її зв’язок з емоційним розвитком» пише: «Плутанина виникає через те, що ми іноді вживаємо слово “агресія”, коли насправді маємо на увазі спонтанність» (Winnicott, 1992). Ця коротка фраза повністю змінює спосіб, у який ми читаємо його концепцію агресії. Насамперед не слід забувати, що слово aggressio походить від лат. agredior – «рухатися назустріч», «просуватися вперед». У попередній своїй книзі я запропонувала перекладати це «рухатися назустріч» як «модифікуюче зазіхання» (modifying infringement).
Спочатку існує інстинктивна рухливість, яка спрямовується назовні у світ і дозволяє немовляті випробовувати своє тіло – тіло, яке в цей момент є єдиною мовою та єдиним засобом комунікації". Laura Dethiville
Клінічний психоаналіз не-невротичних паціентів
По аналогії з ланцюгами Еросу Гріна, спираючись на теорію агресії Віннікотта, можна скласти ланцюги агресії:
Первинна інстинктивна рухливість - Позитивна деструктивність - Патологічна деструкція - Ненависть
"Ми маємо змінити звичний спосіб мислення, якщо хочемо наблизитися до теорії агресії Віннікотта. Ортодоксальна теорія стверджує, що агресія завжди є реакцією на зіткнення з принципом реальності; однак насправді це імпульс, який створює саму якість зовнішнього вираження. Віннікотт пише у «Гра та реальність» :«У тій деструкції об’єкта, про яку я говорю, немає гніву, хоча можна сказати, що є радість у зв’язку з виживанням об’єкта» (Winnicott, 1994). Насправді, на початковому етапі ми не можемо говорити про навмисну агресію немовляти, і тут знову питання термінології є суттєвим. Віннікотту статті «Агресія та її зв’язок з емоційним розвитком» пише: «Плутанина виникає через те, що ми іноді вживаємо слово “агресія”, коли насправді маємо на увазі спонтанність» (Winnicott, 1992). Ця коротка фраза повністю змінює спосіб, у який ми читаємо його концепцію агресії. Насамперед не слід забувати, що слово aggressio походить від лат. agredior – «рухатися назустріч», «просуватися вперед». У попередній своїй книзі я запропонувала перекладати це «рухатися назустріч» як «модифікуюче зазіхання» (modifying infringement).
Спочатку існує інстинктивна рухливість, яка спрямовується назовні у світ і дозволяє немовляті випробовувати своє тіло – тіло, яке в цей момент є єдиною мовою та єдиним засобом комунікації". Laura Dethiville
Клінічний психоаналіз не-невротичних паціентів
записки терапевта в кризі середнього професійного віку #3
Чим відрізняється терапевт початківець від терапевта зі стажем?
Тим же, чим відрізняється мати першої дитини і мати третьої - її не так легко здивувати, присоромити чи розтривожити буденною рутиною материнства. І багато хто плутає це з байдужістю.
Ніяких фемелі луків, новомодних гаджетів, дорогих іграшок та білих шапочок з хутровим бомбончиком на зимових київських майданчиках - вони не біжать за новим напрямком, що став актуальним, не публікують всю свою проф активність в соц мережах і не сваряться в коментах щодо щепленнь - проходили вже, спостерігають, як молоді мами відкривають всесвіт і впевнені, що а їх дитина мультики дивитися не буде (а вони, звичайно, ніяких етичних норм не порушать за всю роботу).
Дитина вже не є центром її думок, тривог та реалізацій. Вона прогматична - раціональна у внутрішній і зовнішній економіці - нічого зайвого, що б знищувало її материнсткий/людський баланс, що корисно впливає на якість її присутності без зайвих тривожних чи нарцисичних дій.
Якщо впав і не вбився - то, це прекрасно, в більшості випадків встане і пійде. А якщо буде погано - вона точно це не пропустить. Якщо грає в пісочниці, засовує брудні руки до роту - спокійно спостерігає, щоб того піску було зʼїдено в кількості, що дозволяє продовження життя. Це значно розширює зону експериментів, творчості та досвіду дитини - небайдужа, але неактивна мама. Вона зосереджується на діях, які максимально збережуть ресурси та можливості усіх, бо вона знає, що діти виростають йдуть і приходять інші чи приходить час зайнятися чимось іншим, не менш цікавим.
Чи всім клієнтам це підходить - ну, звичайно, ні. Є ті, хто сприймає терапію - як простір, де вони отримають турботу і підтримку в усіх своїх діях, починаннях та страхах. Чи погано це - ні, кожному з нас потрібен цей період - побути в цій фантазії, щоб потім рухатися далі.
Тому раджу за цим йти до терапевтів, які починають свою практику - вони будуть ретельно дивитися за кожним рухом і носити кожен раз ваші аналізи до педіатра (супервізора) з питанням - чи добре в нього працює кишківник (я, доречі, була такою - і мамою, і терапевткою).
Згадала, як у моєї дитини почалися коліки і ми дзвонили на швидку в істериці - з нею щось погано, вона що помирає? І на тому кінці дроту спокійна жіночка впевнено казала - ніяка швидка до вас не поїде, ану всі заспокоїлися, у неї просто газіки.
Яка нечутлива, жорстока жінка - подумала я - мати новонародженої дитини.
Яка досвідчена, спокійна жіночка - думаю сьогодні я, мати першокласниці.
P.s. це я - терапевт, який під час першої робочої години буде пити свою другу каву, роблячи для своїх клієнтів хорошу терапевтку, яка слухає їх, а не думає коли ж я вже випʼю свою другу каву)
Tetiana Osyptsova
Чим відрізняється терапевт початківець від терапевта зі стажем?
Тим же, чим відрізняється мати першої дитини і мати третьої - її не так легко здивувати, присоромити чи розтривожити буденною рутиною материнства. І багато хто плутає це з байдужістю.
Ніяких фемелі луків, новомодних гаджетів, дорогих іграшок та білих шапочок з хутровим бомбончиком на зимових київських майданчиках - вони не біжать за новим напрямком, що став актуальним, не публікують всю свою проф активність в соц мережах і не сваряться в коментах щодо щепленнь - проходили вже, спостерігають, як молоді мами відкривають всесвіт і впевнені, що а їх дитина мультики дивитися не буде (а вони, звичайно, ніяких етичних норм не порушать за всю роботу).
Дитина вже не є центром її думок, тривог та реалізацій. Вона прогматична - раціональна у внутрішній і зовнішній економіці - нічого зайвого, що б знищувало її материнсткий/людський баланс, що корисно впливає на якість її присутності без зайвих тривожних чи нарцисичних дій.
Якщо впав і не вбився - то, це прекрасно, в більшості випадків встане і пійде. А якщо буде погано - вона точно це не пропустить. Якщо грає в пісочниці, засовує брудні руки до роту - спокійно спостерігає, щоб того піску було зʼїдено в кількості, що дозволяє продовження життя. Це значно розширює зону експериментів, творчості та досвіду дитини - небайдужа, але неактивна мама. Вона зосереджується на діях, які максимально збережуть ресурси та можливості усіх, бо вона знає, що діти виростають йдуть і приходять інші чи приходить час зайнятися чимось іншим, не менш цікавим.
Чи всім клієнтам це підходить - ну, звичайно, ні. Є ті, хто сприймає терапію - як простір, де вони отримають турботу і підтримку в усіх своїх діях, починаннях та страхах. Чи погано це - ні, кожному з нас потрібен цей період - побути в цій фантазії, щоб потім рухатися далі.
Тому раджу за цим йти до терапевтів, які починають свою практику - вони будуть ретельно дивитися за кожним рухом і носити кожен раз ваші аналізи до педіатра (супервізора) з питанням - чи добре в нього працює кишківник (я, доречі, була такою - і мамою, і терапевткою).
Згадала, як у моєї дитини почалися коліки і ми дзвонили на швидку в істериці - з нею щось погано, вона що помирає? І на тому кінці дроту спокійна жіночка впевнено казала - ніяка швидка до вас не поїде, ану всі заспокоїлися, у неї просто газіки.
Яка нечутлива, жорстока жінка - подумала я - мати новонародженої дитини.
Яка досвідчена, спокійна жіночка - думаю сьогодні я, мати першокласниці.
P.s. це я - терапевт, який під час першої робочої години буде пити свою другу каву, роблячи для своїх клієнтів хорошу терапевтку, яка слухає їх, а не думає коли ж я вже випʼю свою другу каву)
Tetiana Osyptsova
«Ерос і Танатос»
дводенний семінар на тему роботи зі смертю
Про що це?
Смерть єдина річ у житті, яка точно станеться. І при цьому одна з найменш прожитих тем. Ми уникаємо її в розмовах, відкладаємо думки про неї «на потім», робимо вигляд, що вона десь далеко. А вона поряд. І саме ця близькість робить її такою важливою для живого контакту з собою.
Цей семінар простір, де можна зустрітися зі смертю метафорично не як із загрозою, а з дослідженням усвідомлення і прийняття. Подивитися на неї прямо і через це побачити своє життя інакше.
Два дні. Два виміри:
🜁 День перший. Танатос
Смерть як факт, як страх, як табу. Ми досліджуємо особисті стосунки зі смертю: що ми про неї думаємо, що відчуваємо, що носимо в тілі. Досвід втрат, незавершені прощання, страх зникнення і те, що за ним ховається.
🜂 День другий. Ерос
Усвідомлення смерті як імпульс до життя. Як кінцівість повертає нас до цінностей, до стосунків, до себе. Що я хочу встигнути? Як я хочу жити, якщо знаю, що помру? Зустріч зі своєю вітальною та сексуальною частиною.
Формат
Семінар побудований на поєднанні групової роботи, феноменологічних вправ, тілесних практик і клієнт-терапевтичної роботи.
Для кого
Для тих, хто пережив але не прийняв втрату. Для тих, хто відчуває, що смерть десь поруч, але не може говорити про це вголос. Для тих, хто просто хоче жити більш свідомо і знає, що для цього потрібно дивитися на все, включно з кінцем.
Ведуча: Котельницька Майя, акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ), William Alanson White Institute, Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
📅 Дати: 20-21червня 11:00-15:00
📍 онлайн
👥 Група: до 12 осіб
💬 Мова: українська
дводенний семінар на тему роботи зі смертю
Про що це?
Смерть єдина річ у житті, яка точно станеться. І при цьому одна з найменш прожитих тем. Ми уникаємо її в розмовах, відкладаємо думки про неї «на потім», робимо вигляд, що вона десь далеко. А вона поряд. І саме ця близькість робить її такою важливою для живого контакту з собою.
Цей семінар простір, де можна зустрітися зі смертю метафорично не як із загрозою, а з дослідженням усвідомлення і прийняття. Подивитися на неї прямо і через це побачити своє життя інакше.
Два дні. Два виміри:
🜁 День перший. Танатос
Смерть як факт, як страх, як табу. Ми досліджуємо особисті стосунки зі смертю: що ми про неї думаємо, що відчуваємо, що носимо в тілі. Досвід втрат, незавершені прощання, страх зникнення і те, що за ним ховається.
🜂 День другий. Ерос
Усвідомлення смерті як імпульс до життя. Як кінцівість повертає нас до цінностей, до стосунків, до себе. Що я хочу встигнути? Як я хочу жити, якщо знаю, що помру? Зустріч зі своєю вітальною та сексуальною частиною.
Формат
Семінар побудований на поєднанні групової роботи, феноменологічних вправ, тілесних практик і клієнт-терапевтичної роботи.
Для кого
Для тих, хто пережив але не прийняв втрату. Для тих, хто відчуває, що смерть десь поруч, але не може говорити про це вголос. Для тих, хто просто хоче жити більш свідомо і знає, що для цього потрібно дивитися на все, включно з кінцем.
Ведуча: Котельницька Майя, акредитована психотерапевтка, супервізорка в навчанні(НАГТУ), William Alanson White Institute, Intensive Psychoanalytic Psychotherapy Program
📅 Дати: 20-21червня 11:00-15:00
📍 онлайн
👥 Група: до 12 осіб
💬 Мова: українська
Трохи думок про психічний біль:
Біль не завжди відчувається. Стається подія чи одна за одною ряд подій, характер яких дає нам всі підстави очікувати неминуче зіткнення із реальністю і як наслідок біль. Але після удару (можливо навіть не одного) людина або взагалі нічого не відчуває (наче нічого й не сталось), або інтенсивність її переживань не відповідає характеру травми, ступеню ураження.
Людина достатньо довго може віддавати всі свої сили на стримування дамби, що от-от впаде від напору внутрішніх вод страждання. Або ж справді нічого не відчуває. Сталось і все. Вона знає, що було і як саме, проте «все чудово, все гаразд, мене це абсолютно не зачепило».
Травматичний досвід залишається в тіні, прямий звʼязок з ним втрачається, його наслідки приписуються зовсім іншим причинам («безсоння просто тому, що я багато працюю», «я тривожник, бо у мене мама тривожник», «та все гаразд, це у мене такий тип нервової системи», «я просто не поїв вчасно», «я прочитав, що це такий синдром»). Зустрітися з переживанням досвіду напряму неможливо. Але людина «знає» точно істинну причину свого нездужання чи сліпого страждання, бо вона приходить говорити знову й знову. Просто її спосіб сказати про травму - це не називати її. Трохи віддалено нагадує гру «Табу» чи «Крокодил», де учасник повинен описати своїй команді задумане слово або образ, не вживаючи певних слів. Однак у нашому випадку аналізант свідомо не знає, яке слово треба розгадати нам обом. Це загадка, яка відчувається в кабінеті як присутність ще когось, як щось, навколо чого ми кружляємо і не можемо наблизитися через захисні системи. Власне, саме їх максимальне скупчення і вказує на місце розташування того самого травматичного досвіду. Проте, перш ніж розгадати і назвати те, що шукаємо, необхідно побудувати безпечне місце - асилум - і шляхи до нього, де людина зможе поступово проживати всі фази болю.
Марина Душина
Біль не завжди відчувається. Стається подія чи одна за одною ряд подій, характер яких дає нам всі підстави очікувати неминуче зіткнення із реальністю і як наслідок біль. Але після удару (можливо навіть не одного) людина або взагалі нічого не відчуває (наче нічого й не сталось), або інтенсивність її переживань не відповідає характеру травми, ступеню ураження.
Людина достатньо довго може віддавати всі свої сили на стримування дамби, що от-от впаде від напору внутрішніх вод страждання. Або ж справді нічого не відчуває. Сталось і все. Вона знає, що було і як саме, проте «все чудово, все гаразд, мене це абсолютно не зачепило».
Травматичний досвід залишається в тіні, прямий звʼязок з ним втрачається, його наслідки приписуються зовсім іншим причинам («безсоння просто тому, що я багато працюю», «я тривожник, бо у мене мама тривожник», «та все гаразд, це у мене такий тип нервової системи», «я просто не поїв вчасно», «я прочитав, що це такий синдром»). Зустрітися з переживанням досвіду напряму неможливо. Але людина «знає» точно істинну причину свого нездужання чи сліпого страждання, бо вона приходить говорити знову й знову. Просто її спосіб сказати про травму - це не називати її. Трохи віддалено нагадує гру «Табу» чи «Крокодил», де учасник повинен описати своїй команді задумане слово або образ, не вживаючи певних слів. Однак у нашому випадку аналізант свідомо не знає, яке слово треба розгадати нам обом. Це загадка, яка відчувається в кабінеті як присутність ще когось, як щось, навколо чого ми кружляємо і не можемо наблизитися через захисні системи. Власне, саме їх максимальне скупчення і вказує на місце розташування того самого травматичного досвіду. Проте, перш ніж розгадати і назвати те, що шукаємо, необхідно побудувати безпечне місце - асилум - і шляхи до нього, де людина зможе поступово проживати всі фази болю.
Марина Душина
Forwarded from знову цей гештальт
Для чого розбиратися в психології?
Щоб нарешті зрозуміти чому ти знову погодилась на те на що не хотіла погоджуватись, чому тобі складно просити про допомогу і чому саме з цією людиною тобі так некомфортно але ти продовжуєш спілкуватись.
І ще один бонус який ніхто не обіцяє але він точно є і ти починаєш набагато швидше розпізнавати коли тобою маніпулюють. Навіть якщо це робить хтось дуже милий і з гарною усмішкою.
Психологія не дає магічних відповідей. Але вона дає мову для того що всередині давно є але не має назви. А коли є мова то вже є і вибір.
Щоб нарешті зрозуміти чому ти знову погодилась на те на що не хотіла погоджуватись, чому тобі складно просити про допомогу і чому саме з цією людиною тобі так некомфортно але ти продовжуєш спілкуватись.
І ще один бонус який ніхто не обіцяє але він точно є і ти починаєш набагато швидше розпізнавати коли тобою маніпулюють. Навіть якщо це робить хтось дуже милий і з гарною усмішкою.
Психологія не дає магічних відповідей. Але вона дає мову для того що всередині давно є але не має назви. А коли є мова то вже є і вибір.
Що я як психіатр запитую про сон
(психологам теж корисно)
Питання «Ви добре спите?» дасть мало інформації
Варто запитати:
— як швидко людина засинає
— чи прокидається вночі
— о котрій годині прокидається вранці
— чи є ранні пробудження (на 1,5-2 години раніше звичайного)
— чи стало потрібно менше сну
— чи є денна сонливість
— чи змінився сон різко
Сон — один із найбільш недооцінених клінічних маркерів.
Іноді кілька точкових запитань про сон дають більше клінічної інформації, ніж довга розмова про настрій #психіатрія_для_чайників
#пропедевтика_психіатрії_дроздова
(психологам теж корисно)
Питання «Ви добре спите?» дасть мало інформації
Варто запитати:
— як швидко людина засинає
— чи прокидається вночі
— о котрій годині прокидається вранці
— чи є ранні пробудження (на 1,5-2 години раніше звичайного)
— чи стало потрібно менше сну
— чи є денна сонливість
— чи змінився сон різко
Сон — один із найбільш недооцінених клінічних маркерів.
Іноді кілька точкових запитань про сон дають більше клінічної інформації, ніж довга розмова про настрій #психіатрія_для_чайників
#пропедевтика_психіатрії_дроздова
В День матері хочу поговорити про табуйованість теми психопатизації матерів, жінок у нашому соціумі.
Сакралізація образу матері відома в нашій культурі з фольклору, народних пісень, прислів'їв та приказок. Матір шанують, їй прийнято поклонятися. І також її слухають, поважають і бояться.
Матір у нас переважно свята. Героїня або ж в крайньому разі страждалиця.
Соціум схвально оцінює тих, хто підтримує матерів, піклується про них, не суперечить і жертвує собою заради спокою матері.
А що, якщо матір має риси антисоціальної особистості, має психічний розлад (емоційний нестабільний, наприклад), нарцистичний розлад особистості, узалежнення, чи просто не дбає про дитину і не має до неї любові та прийняття?
Таких випадків не так і мало. Крайня ситуація. Де матір робила вигляд, що все добре, дбала про інших дітей-хлопчиків, а до доньок ставилась із садизмом та реалізовувала свою психопатичну сторону повністю.
Ми, психологи, психотерапевти звчині до всього. До будь-яких історій. Ми не здивовані цій страшній історії.
Непокоїть інше. Коли образ святої матері і міфологія: матір завжди знає краще, попри все дбає і любить свою дитину, - робить безперечну шкоду.
Соціально це утворює сліпу зону і відмежовує, ізолює дитину, яка страждає, від допомоги, від захисту і від нормалізації її болю, образи, від досягнення справедливості.
Така дитина залишається сам на сам із власною історією, довго приписує собі негативні риси, яких насправді немає (бо тільки так психіка може пояснити, чому мама не любить або/і знущається), а також змушена інегрувати хворий образ матері як іншої людини у свій внутрішній світ. І звичайно, тоді починаються різні розлади, психопатології і порушення розвитку. Навіть психосоматичні порушення.
Працюючи у психологічному консультуванні з 2004 року, можу сказати, що найважче працювати із людьми, в яких є психопатична матір, яка робить вигляд благополучної родини, підтримує свій нормальний образ в суспільстві.
Таким людям немає куди евакуюватись із ненормальної ситуації насильства, адже зовні всі схвалюють таку матір.
Ускладнює ситуацію також і те, що в більшості дітьми займаються у нашому соціумі жінки. Це теж унормовано, і культурно регульовано. Чоловіки можуть бути дистантними, навіть якщо присутні, а також при розлученні діти, як правило, залишаються з матір'ю.
Працювати із своїми сторонами, де ти не любиш свою дитину, не хочеш її бачити, маєш нарцистичну та психопатичну проблематику, антисоціальність (навіть високоорганізовану) не прийнято у нас і досі. Не зважаючи на високий рівень розвитку психологічних послуг і психотерапії.
Дорослі діти таких матерів проходять дуже довгу психотерапію. І як правило, приходять в психотерапію через власні стосунки, які не складаються, або несуть біль, через важкі депресії.
День матері для таких дорослих є ще одним нагадуванням про те, що матір може бути жорстокою. Такі дорослі, як правило, займають дві позиції: або крайню протилежну до власного дитячого досвіду, або ж тою чи іншою мірою повторюють шлях своєї матері з власними дітьми, на жаль.
Хотілось би насамкінець написати щось втішне і обнадійливе. Але просто обійму тих, кого це стосується, а також побажаю всім нам вибудувати таку систему захисту дітей, щоб жодній дитині не довелось через роки доводити те, що над нею коїли насильство.
Ольга Лазаренко
Сакралізація образу матері відома в нашій культурі з фольклору, народних пісень, прислів'їв та приказок. Матір шанують, їй прийнято поклонятися. І також її слухають, поважають і бояться.
Матір у нас переважно свята. Героїня або ж в крайньому разі страждалиця.
Соціум схвально оцінює тих, хто підтримує матерів, піклується про них, не суперечить і жертвує собою заради спокою матері.
А що, якщо матір має риси антисоціальної особистості, має психічний розлад (емоційний нестабільний, наприклад), нарцистичний розлад особистості, узалежнення, чи просто не дбає про дитину і не має до неї любові та прийняття?
Таких випадків не так і мало. Крайня ситуація. Де матір робила вигляд, що все добре, дбала про інших дітей-хлопчиків, а до доньок ставилась із садизмом та реалізовувала свою психопатичну сторону повністю.
Ми, психологи, психотерапевти звчині до всього. До будь-яких історій. Ми не здивовані цій страшній історії.
Непокоїть інше. Коли образ святої матері і міфологія: матір завжди знає краще, попри все дбає і любить свою дитину, - робить безперечну шкоду.
Соціально це утворює сліпу зону і відмежовує, ізолює дитину, яка страждає, від допомоги, від захисту і від нормалізації її болю, образи, від досягнення справедливості.
Така дитина залишається сам на сам із власною історією, довго приписує собі негативні риси, яких насправді немає (бо тільки так психіка може пояснити, чому мама не любить або/і знущається), а також змушена інегрувати хворий образ матері як іншої людини у свій внутрішній світ. І звичайно, тоді починаються різні розлади, психопатології і порушення розвитку. Навіть психосоматичні порушення.
Працюючи у психологічному консультуванні з 2004 року, можу сказати, що найважче працювати із людьми, в яких є психопатична матір, яка робить вигляд благополучної родини, підтримує свій нормальний образ в суспільстві.
Таким людям немає куди евакуюватись із ненормальної ситуації насильства, адже зовні всі схвалюють таку матір.
Ускладнює ситуацію також і те, що в більшості дітьми займаються у нашому соціумі жінки. Це теж унормовано, і культурно регульовано. Чоловіки можуть бути дистантними, навіть якщо присутні, а також при розлученні діти, як правило, залишаються з матір'ю.
Працювати із своїми сторонами, де ти не любиш свою дитину, не хочеш її бачити, маєш нарцистичну та психопатичну проблематику, антисоціальність (навіть високоорганізовану) не прийнято у нас і досі. Не зважаючи на високий рівень розвитку психологічних послуг і психотерапії.
Дорослі діти таких матерів проходять дуже довгу психотерапію. І як правило, приходять в психотерапію через власні стосунки, які не складаються, або несуть біль, через важкі депресії.
День матері для таких дорослих є ще одним нагадуванням про те, що матір може бути жорстокою. Такі дорослі, як правило, займають дві позиції: або крайню протилежну до власного дитячого досвіду, або ж тою чи іншою мірою повторюють шлях своєї матері з власними дітьми, на жаль.
Хотілось би насамкінець написати щось втішне і обнадійливе. Але просто обійму тих, кого це стосується, а також побажаю всім нам вибудувати таку систему захисту дітей, щоб жодній дитині не довелось через роки доводити те, що над нею коїли насильство.
Ольга Лазаренко
Forwarded from English speaking psychotherapists group
Тривожний спектр
• hypervigilance — гіпервігілантність
• hyperarousal — гіперзбудження
• rumination — румінація
• anticipatory anxiety — антиципаторна тривога
• avoidance — уникання
• safety behaviors — захисна поведінка
• somatic complaints — соматичні скарги
Травма
• dissociation — дисоціація
• depersonalization — деперсоналізація
• derealization — дереалізація
• intrusive symptoms — інтрузивні симптоми
• flashbacks — флешбеки
• freeze response — реакція замирання
• shutdown — шатдаун
• window of tolerance — вікно толерантності
• hypervigilance — гіпервігілантність
• hyperarousal — гіперзбудження
• rumination — румінація
• anticipatory anxiety — антиципаторна тривога
• avoidance — уникання
• safety behaviors — захисна поведінка
• somatic complaints — соматичні скарги
Травма
• dissociation — дисоціація
• depersonalization — деперсоналізація
• derealization — дереалізація
• intrusive symptoms — інтрузивні симптоми
• flashbacks — флешбеки
• freeze response — реакція замирання
• shutdown — шатдаун
• window of tolerance — вікно толерантності
Forwarded from English speaking psychotherapists group
Hypervigilance — це стан підвищеної настороженості, надпильності або гіперпильності. Це психологічний та фізіологічний стан, при якому нервова система постійно сканує простір на предмет загроз, часто зустрічається при ПТСР (посттравматичному стресовому розладі) або тривожних розладах.
Румінація (або «мисленнєва жуйка») — це нав’язливе, циклічне прокручування в голові одних і тих самих думок чи спогадів. Найчастіше це зациклення на минулих невдачах, образах чи власних помилках, яке забирає енергію, але не приводить до вирішення проблеми.
Антиципаторна тривога — це випереджальний страх або занепокоєння щодо майбутньої події, панічної атаки чи ситуації. Вона змушує людину постійно моніторити свій стан і уникати ситуацій, де раніше виникав страх.
Вікно толерантності — це концепція емоційної регуляції , що описує оптимальний діапазон наших емоцій. Перебуваючи в ньому, людина може ясно мислити, справлятися зі стресом, навчатися і нормально взаємодіяти з іншими, навіть відчуваючи життєві труднощі.
Румінація (або «мисленнєва жуйка») — це нав’язливе, циклічне прокручування в голові одних і тих самих думок чи спогадів. Найчастіше це зациклення на минулих невдачах, образах чи власних помилках, яке забирає енергію, але не приводить до вирішення проблеми.
Антиципаторна тривога — це випереджальний страх або занепокоєння щодо майбутньої події, панічної атаки чи ситуації. Вона змушує людину постійно моніторити свій стан і уникати ситуацій, де раніше виникав страх.
Вікно толерантності — це концепція емоційної регуляції , що описує оптимальний діапазон наших емоцій. Перебуваючи в ньому, людина може ясно мислити, справлятися зі стресом, навчатися і нормально взаємодіяти з іншими, навіть відчуваючи життєві труднощі.